Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 52

— Отако, чорте, грав я колись з батюшкою. У батюшки повна рука козирів, як оце зараз у мене, а в нього — самі прості сімки та вісімки…

Чорт прийняв дві некозирні дев’ятки, бо подумав, що в колоді вже козирів немає. А вони, миленькі, були всі там, чорт приймав і приймав, і вже не міг утримати карт у руках. Він спітнів, важко хекав й, чи зумисне, чи незумисне, почав удаватися до ошуканства. Оголосив вісімку, а кинув дев’ятку. Я вернув йому карту. Він упирався, казав, що оголосив дев’ятку, я підвів очі до чортенят:

— Скажіть, хлопці, яку карту назвав ваш батько.

Чортенята шморгали носами, одне від хвилювання висунуло червоненького язичка, а я не давав старому чортові оговтатися:

— Скажи, а ти теє… з чортицею ще спиш?

— Хіба ж можна… при дітях…

— Та вони вже, либонь, самі під запаски заглядають.

Чортенята засоромилися. А я й далі вгадував по їхніх губах, які карти бере до рук їхній батько.

— Ех, оце б ще по чарчині, — зітхнув. — Може, хлопці принесуть?

— Ти ж не пияк.

— Не пияк, а люблю добру чарку… добрий тютюн і молодицю з товстими п’ятами.

— Пхе…

— А що ж ще маю любити?

— Горілка та тютюн забирають силу.

— Все наше життя — розтрачення сили, себе самого до висохлої шкіри, до жовтих кісток. Приходимо молоді, дужі…

— А ти — Сократ.

— Не знаю такого. Життя — це ковила по плечі, кінь розрива її грудьми, й тиква з скаженою, і тютюн, — викуриш люльку, а той дух тютюновий стоїть у степу цілий рік… І корчма при дорозі, в якій такі ладні, веселі дівчата…

— А вірність, а милосердя, а розум?

Я розумів, що нечистий шкилює, хотів пошкилювати й собі, та зненацька мовив серйозно:

— Так мало милосердя у світі. То що, по чарчині?

— Я не п’ю… — І очі в карти, — невпевнений, знічений.

— Го — го. Брехня. Немає такого чорта, який би не пив.

Чорт сопів, при тому видував з носа великі руді волосини, й те було неприємно.

— За картами не п’ю.

— Тоді твоє діло зовсім кепське, — й показав свої карти.

— Ти — костир шахрайський, — з лютістю прохрипів — промекав чорт, та так жалібно, що якби не завдавав мені картярського шахрайства, пожалів би його.

Чортенята заплакали. Я кинув у куток сто талярів, одягнув шапку. Хотів підвестися, але чорт вхопив мене за руку.

— Е, ні…

— Я виграв чотири рази. Якщо ти навіть виграєш останні два рази, то увесь круг все одно за мною.

— Хочу одігратися.

Я сміявся в душі над чортом — такий він був зобижений і збентежений.

— А за що батько сина бив? Не за те, що програвав, а за те, що одігрувався.

— Облиш свої жарти при собі. — Чортові очі горіли зловісно.

Я міг скінчити гру, але подумав, що тоді нечистий шкодитиме мені, може й зараз щось заподіяти, й погодився. Гра стала важкою й нецікавою. Чорт гнівався, зловісно бликав очима, але те й знай тасував карти. Виграв тільки двічі, а то все програвав. А мені масть ішла до рук, уже й чортенята посунули від батька, повсідалися на лаві й звідти злякано зиркали на мене, вже чорт міняв гру і так, і так, але йому не велося. Та й я… дайте похвалити себе хоч раз на віку… у картах зух. З виразу чортових очей, з сопіння, похрюкування щоразу здогадувався, яка в нього карта, лізти мені в прикуп чи ні, — того ніколи не можна видавати, яка в себе карта, — я плів кільця подвійні, потрійні, вдавав, що в мене карта погана, щоб чорт подумав, що вона в мене гарна, а вона в мене справді погана… Неначе той Мошко: «Якщо я скажу Хаїмові, що їду до Бердичева, то він подумає, що я їду до Житомира, а я таки справді їду до Бердичева». Я до свого Бердичева доїхав. Утомився й рішуче підвівся:

— Все!

Чорт трусився, чорт плакав, хапав мене за поли кунтуша — гравці, котрі програють, усі такі — жалюгідні, але я стояв непохитно:

— Закінчили. Хочу спати.

— Ну… Ще один раз.

— На твій хвіст!

Чорт зфрасувався, підхопився. Та так, що чоботи лишилися на килимі, а він зацокотів копитами. Він накульгував на одну ногу. Під копитами диміло. Вхопив чоботи, зловісно бликнув на мене очима. В дверях зупинився, одмінився увесь — став похмурим, грізним:

— Ти від мене не втечеш. Я давно пантрую за тобою. Ще поплачеш…

Хряпнув дверима, боляче вдаривши по лобі меншого сина — чортенята кинулися за ним. На підлозі лишилися чорні звуглини від копит.

А я ліг на лаву, вже крізь сон подумав, що треба б порахувати гроші, одначе вирішив зробити те вдосвіта.

Досвіток проспав, прокинувся від грюкоту у вікно. Вже зійшло сонце, кімната наповнилася золотим світлом, кілька променів грало на кахлях — на козаках та гарматах, й здавалося, що гармати плюються полум’ям. Свічка догоріла, стекла окапинами в просо, й там білів великий блискучий корж. У кутку було порожньо. Розім’яв закоржавілі онучі, взувся.

Я стояв на ґанку, господар хати — на землі, наставив на мене колючу бороду.

— Живий!

Він і радів мені, й трохи аж досадував, що зі мною нічого не сталося. Виходило, неначе збрехав. Адже всі інші ночувальники втікали з хати ще звечора.

— Як бачиш…

— Хм… А були?

— Були. — Я видивлявся біля ґанку. Слідів не видко ніяких. Тільки жменька свіжого посліду, схожого на козячий.

— Скільки?

— Звечора одно… чортеня. А тоді — троє. Батько з синами.

— І що ви робили?

— Грали в карти. На гроші.

— Хто ж виграв?

— Якби програв — не стояв би перед тобою.

— А де гроші?

— Немає. Мабуть, чортенята покрали, поки я спав.

Сонце так ласкаво, так приємно лоскотало мені обличчя, що я приплющив очі. Отако стояв би й стояв… А мені треба йти. Треба поспішати.

— І що вони сказали?

— Він. Старий чорт. Борода сива та колюча. Наче в тебе… Сказав, що більше не прийде.

— Більше не прийде! — в обвітрених, у червоних прожилках, чорних очах господаря цвіла синя радість, вона розтікалася по всьому обличчю, він аж помолодшав.

— Ніколи — ніколи?

— Ніколи. Перебирайтесь у дім.

Мабуть, ще жодного разу мене не частували таким сніданком, як того разу в хаті Ливона Красія — так називали бородатого господаря обійстя і порожнього будинку. Гречаниками та пампушками, і сметаною — хоч ногами на неї ставай — не провалишся, й салом, яке можна не різати, а брати губами, й смаженою голуб’ятиною, і всілякими пундиками; металася від печі до столу, а від столу до мисника господиня, сиділи на лежанці, повкладавши в рот пальці хлопчик та дівчинка, шелестіли на кучках попід лавами качки та кури, які насиджували яйця — все принишкло та слухало, як я працюю ложкою.

І напакувала мені в дорогу господиня пампушок, сала, пирогів з горохом, а господар притримав торбу й мовив:

— Залишайся ще на ніч. Варка зварить борщу на хляках. Гемонський борщ, у гетьмана такого не варять.

Сказати правду — мені кортіло залишитися. Такої сметани і таких пирогів мені ще не доводилося їсти. І я вірив, що борщ буде кращий за гетьманський. Але, облизавши ложку, подивився на шість зарубок на ній, похитав головою:

— Не можу. Пильна справа.

Красій умовляв і знаджував, а тоді вийняв з калитки, яку носив у поясі, п’ять талярів і поклав переді мною:

— Це тобі за сю ніч. А за ту, яка буде — ще стільки.

Гроші блискотіли знадливо. Я змів їх у долоню та поклав до кишені, одначе підвівся.

— Якби зміг, залишився б. Прощавайте, добрі люди. Живіть у новій хаті.

Господар провів мене за ворота, ще й пройшов трохи вулицею, навіть тут не полишаючи надії вмовити мене перебути ще один день та одну ніч у нього. Зненацька він зупинився, нагнувся й підняв мідну монету в п’ять шагів, підкинув її на долоні:

— Ось бачиш, й прикмета на добру справу. Гріш знайшов. Недарма кажуть: хто рано встає, тому й Бог дає — на що я резонно відповів:

— Але ж той, що загубив, устав ще раніше…

Красій засміявся:

— Твоя правда.

Я закинув на плечі торбу й мовив:

— Трохи не забув… Ще, Ливоне, рогатий сказав, щоб ти більше не ходив до Одарки. А то він вернеться.