Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 46

…Іскра щойно вхопилася за губку, але зненацька понесли коні, вони неначе показилися, всі четверо вороних, впряжених цугом, потім казали, що вони почули вовків у кущах, але того ніхто не бачив, вони летять як шалені, карету кидає, неначе тріску в шумливому потоці, кучер Данило полетів з передка шкереберть, коні несуть карету до Байбакового байраку на кручу, пан каштелян п’яний і верещить «wiwat», я хапаюся обома руками за праву віжку, впираюся колінами в передок і тягну віжку на себе, тягну з усіх сил, ліва віжка намотался на колесо й тріснула, коні вигинають шиї, з крупів, морд шматтям опадає піна, карета стугонить понад байраком, гурт молоденьких берізок відвихнувся з дороги, довге віття шмагонуло по шкіряному дашку карети, попереду розчепірили віття карякуваті дуби, нас рознесе об них, але в цю мить з передньою паровицею порівнявся сотник надвірної варти Пиво, котрий був призупинився у балочці з козаками, вони частувалися з фляг оковитою, я сидів обличчям до них і бачив, як вони те робили. Пиво на всьому скаку перестрибує з сірого в яблуках на правого вороного й круто завертає в поле. Колеса грузнуть у чорній ріллі, коні басують і зупиняються, з їхніх спин струменить пара, і я на мить втрачаю з зору Пива. Пан каштелян регоче, він нічого не розуміє, і тоді дві дужі руки вихоплюють мене з передка й тормосять, а широкий, з вузькими губами рот шипить: «Ти не скажеш?! Ти не скажеш нікому, що ми відстали!» Він без шапки, чорний, прилизаний чубок розкуйовдився, притиснені до потилиці вуха здаються прищуленими, в чорних, глибоких очах прохання й погроза. «Не скажу… От їй — бо, не скажу». — «Дивися ж…»

…Знову тупіт, і знову коні, може, це сам полковник Пиво шукає мене?.. Щоб віддячити, що я не розказав. Один раз він уже віддячив мені повною мірою…

Тупіт подаленів, сухо тріснув постріл, ще один, і ще — по кому чи по чому вони стрілили, по сайгакові, по хазяїну мого барлога?… Я чую близькі погуки, чую далекі луни, чую не лише вухами, а всім тілом, серце не гупає, воно завмерло, і весь я завмер, навіть дихання спинилося. Вигулькнула переді мною маленька степова мишка, сіро — руда, з темною смугою на спині, створіння спритне й чисте, мабуть, вона звикла ласувати крихтами з учт господаря цього барлога, відважна й нахраписта мишка, а тепер почула, що барліг захопив хтось інший, і запанікувала, що в неї можуть відібрати узвичаєну здобич. Її очі—намистини дивилися невідпорно. «Лежиш? Лежи. Тебе все одно знайдуть». — «Киш, капосне створіння». А самому захотілося стати мишкою, шаснути в нірку.

І туга огорнула мене в цій чужій норі, туга важка, гірка, неначе лежав серед попелища. Мені не первина втечі й погоні, ночівлі на голій землі і в твані, й продуті вітром степи, але всьому є міра. Я тільки й знаю в житті, що роботу на когось, поневіряння, втечі, холод і спеку, я ніколи не жив по — людськи й лише з пісень чув про щастя. Щастя — це не жахатися в сні, це прокинутися й усміхнутися до сонця, це напрацюватися до знемоги на своєму полі й спочити під власною стріхою. Я ж зовсім не знаю того. Увесь вік я то втікаю, то женуся за кимось чи чимось. За щастям? Я його не тільки не наздогнав, але й не бачив. І оті мрії… Вони вже могли збутися. Останнім часом я думав про те, що полишу військо й оселюся в паланці. Збудую курінь, а потім і хату, заберу матір. Випасатиму вівці… Вони такі довірливі, такі м’які, такі… мирні. Житиму щасно. Ще повоюю трішки — трішки. Перебуду оцей крутий час. А він крутий і крутий, важкий і важкий. А хіба був коли — небудь для мого люду легкий час? Погомоніть із старими дідами, послухайте пісні наші… Й попереду просвітку не видно. Й треба буде комусь воювати далі. Що буде, коли погинемо всі отут, на Великому Лузі? Хто народить діти, хто навчить їх тримати шаблю?.. Ото ж бо… Діти, їх ще в мене немає, і вже вони є. В мислях і в серці. Вже я був зовсім зібрався покинути товариство. І ось знову… Попереду страшна путь, на кожному кроці чигає смертельна небезпека. Ні, ця путь таки остання. Ось сповню волю товариства та кошового, попрощаюся з братчиками: я послугував вам скільки міг, скільки моєї душі, а тепер осядуся в паланці. Буду гніздюком, сиднем… Не бридьтеся, всі ви мрієте про те, раніше чи пізніше…

Всі ми хочемо собі добра, хочемо щастя. Всі женемося за ним і мало хто його наздоганяє. Я наздожену… А народжу діти, знудьгуюся біля спідниці за шабельним подзвоном, вернуся на Січ знову.

По обіді — визначив по сонцю, воно освітило бур’янець у мене в головах — вершники проїхали зовсім близько від мене. Вони перемовлялися:

— Ти бачив вовка?.. То — він. Із тих… Уміє перекидатися…

— Не бридь дурного.

— Не бридь… Тричі стріляли й не вцілили. І куди він подівся? Щез, як здимів.

…Він прийшов, тільки — но смеркло. Я не бачив його, але відчув, що він десь поруч. Принишкли ховрашки, якось інакше попискувала мишка, і щось ступало по моїй душі кігтистими лапами. Але я не боявся його. Підвівся, обтрусився й пішов. Перші, зелені, зорі прокльовувалися в небі, теплий, майже жаркий день упав росою, і небавом ноги мої вище колін стали мокрі. Невдовзі я підпалив Дударикового стіжка й, попросивши в Господа прощення за цей гріх, наліг на ноги. Я хотів за ніч відійти якомога далі від польського табору, аби мене не сягнула погоня, се мені не первина, все життя я рятуюся від погоні, здебільшого воно саме є погонею, я ішов по зорях, які зблискували в небі то тут, то там, потріскував під чобітьми сухий курай, місяць причаївся між хмар, здавалося, він скрадається і також іде за мною в погоню, я почувався в череві ночі досить затишно, темінь накрила мене чорною киреєю, приголубила, я знав, що сеї пори звір на мене не кинеться, і татарина тут ще немає, по весняних розливах води ще не зовсім стяглися, місця мені трохи знакомиті, але не зовсім, щовесни вони набувають одміни, і десь опівночі блуд мене водив, я тричі відходив і тричі вертався до могили з камінною бабою на верхівці. Чи то баба наслала на мене блуд, чи сова, яка злітала з її голови й кружляла наді мною, врешті я перевернув сорочку, добре помолився й таки розпрощався з бабою, вночі йти важко, натикаєшся на бур’янища, на кущі, провалюєшся в барсучі та байбачі нори, а ще ж доводиться обходити непросохлі розливи. І перелет перетнув мені дорогу — білий, вогненний клубок, який сипав іскрами, але проти перелета я знаю слово; врешті, понад землею потягло холодом, і хоч небо ще було темне, я вчув світанок, десь осторонь пробігли дикі коні чи олені, я вийшов до вузького, довгого озера і пішов понад ним. Світанок ішов навально, будив весну: грала у воді риба, — дрібнота риб’яча ходила по мілкому, виткнула з води морду видра, велетенська щука вхопила поперек малу, намагалася заковтнути (і тут як у людей), водяна сова потягла з трухлявої верби на свої промисли, поміж пожухлих торішніх очеретів пробивалися стріли молодих, вервечка гусей прокугикала над водою і по воді пропливли видовжені тіні, півники жовті, півники сині, дикий чай, сальвія знемагали в цвіту, кучеряві лози губили на плесо жовті сережки — земний рай і пекло — тучі комарів вилітали з тих кущів, неначе їх вихекувала нечиста сила, ряба, степова, люта гадюка засичала й шаснула в бур’янову шалину — о цій порі вони дуже небезпечні й отруйні, а небавом у високих травах заманячать кудлаті шапки татар, а коли пов’ються по землі снігові змії, за вовчими зграями не ступити ні кінному, ні пішому. З сих степів в Україну прибувають чумацькі валки з сіллю, татарські чамбули, чорні бурі та чорні чутки. Татари, утікаючи з України, випалюють степи дотла, одтинають за собою погоню, коли ж українські селяни довідуються про наближення татар і дме вітер — москаль, степ підпалюють вони, й він також вигорає до кореня. Одначе по весні воскресає знову.

Зараз весна, благословенна пора, вода відступає, залишаючи за собою сухий наплав, трави жене в ріст, вітер м’який і теплий, і небо високе та прозоре. Всюди буяння, цвітіння, ярість життя, аж млоїть душу, а думка кладе свою зарубку, карбує десь у глибинах, що все це мине, власне, минає вмить. Й вона змикається з якоюсь більшою думкою, вічно печальною… Про сутність цього плину. Але й сама ця думка — теж мить, бо я спрямований на інше — неначе стріла на ціль. Я й почуваюся так — йти без зупинки, добутися, а ще почуваюся сторожко, як лис, котрий полює, але знає, що і його можуть уполювати.