Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 42

…Білокобилка стояв над водою в ущелині Січових Воріт, сплетеним з ситнягу павучком ловив рибу. Снасть була кепська, нікчемна — січовики ловлять рибу велетенськими, прокатраненими в дьогті сітками — матулами або ставлять гарди — заганяють по протоках рибу в озерця й вибирають її підсаками — отож, на березі стріпувало лише кілька окунців, серед них лише один великий, горбатий, темний, — та зблискувало сріблом луски з півдесятка пліточок, за два кроки від Білокобилки на сухій колоді лежав вуж, млів проти сонця, ще далі на березі ворони однімали в чайок дохлу рибину, там вихрив справжній бій, над головою пролетів джміль, в дубовому гаю на Сагайдачному доспівували пізні солов’ї, низовий вітер доносив аж сюди пахощі щедро заправленої смаженим салом кулеші — у поляків свято Божого тіла, вони п’ють горілку, їдять ковбаси, козаки поснідали розмоченими у Дніпровій воді сухарями з таранею й, роздратовані гемонськими запахами, ладні кинутися на польський табір голіруч. До Білокобилки підійшов гурт запорожців, усідалися на днищах човнів, Семен поморщився — перебивали йому риболовлю.

— Цей Білокобилка і з шила патоки зварить, — поглянувши на окунів, сказав Пукавка.

— Сутуж і ти, — сказав Хрін.

— Сутуж? — знизав гострими плечима Пукавка. — Увесь вік сутуж. А нащо?

— Як то нащо? Сутуж козаком — станеш осавулом.

— А нащо?

— Щоб стати сотником.

— А нащо?

— Щоб стати полковником.

— А нащо?

— Ну… щоб стати гетьманом.

— А нащо?

— Як то нащо? Щоб померти.

— Та хоч би й померти… То щоб поховали в оббитій оксамитом труні, вели коня за труною…

— Хіба не однаково? Та й немає в мене талану на те. Мені ворожка наворожила: будеш, чоловіче, сім літ бідувати.

— А по тому?

— А по тому, каже, звикнеш.

Козаки засміялися.

— Шквирю гарно поховали, — заздро мовив Пукавка. — До самого пришестя буде горілку нюхати, — й поворушив чорними дірками — дулами схожого на огірка — жовтячка носа.

— Тебе, Терешку, поховають у бочці з — під оселедців.

— А чого ж, — не образився Пукавка. — Якби з — під гарних оселедців… Я їх, гарних, ніколи й не скуштував. Усе якісь іржаві… По шинках жидівських.

— Шкодував грошей?

— А де їх взяти?

— Попроси в Семена.

— Семен сам голий.

— А гроші за пазухою.

— В голого?

— Еге ж. Він може добути їх скільки захоче.

— Гарячих?

— Так. Чортових.

Пукавка насмішкувато прискалив кругле, в обідках, неначе в півня, око:

— Якби Семен умів, то не тулявся б по очеретах та прогноях, а накопав би собі червінців та й панував десь на хуторі. І нам би вділив хоч по жмені.

— А може, він не хоче! — заперечив Тишко.

— Нема таких. Просто їх не кожен візьме.

— Це правда, — сказав Лука Хрін.

— Гроші — велика біда, і коли вони є, і коли їх немає, — задумливо мовив Білокобилка. — Біда значно більша — коли їх немає. — І усміхнувся білозубою, під щіточкою чорних шорстких вусів усмішкою. — Гроші не дають спати. Без них ліпше. Тільки через те в мене їх і немає.

З польського табору долинула весела музика.

— Дідько б тобі на гробі заграв! — сплюнув під ноги Пукавка.

— А ви, дядьку Терешку, бачили коли — небудь ті гроші? Чортові? — несміливо запитав Тишко.

— А чого ж, і бачив, і в кишені тримав.

— Як те було? — У Тишка очі, неначе два розжохані вітром вогники.

Пукавка понюхав табаки — заклав цілу пучку в одну ніздрю, далі в другу, чхнув, і табака полетіла на воду.

— Ішов якось з храму від кума мимо Капшукового болота… Ніч була місячна, і дорогу я бачив добре… Біля болота зустрілися мені два панки… Миршаві такі, але вбрані багато. Почали запрошувати в гості. Я спочатку відмагався, а вони так припрошують, так припрошують. Ну, пішов я з ними. І прийшли ми до палацу. А там зала, свічі, музика грає. Грали щось не наше, а як я увійшов, один панок подав знак, і музики вшкварили жидівського «Триндика». Ну… і я вшкварив. А тоді ще танцював «Гопака», «Горлицю», натанцювався донесхочу. Танцював сам і в парі. Така ладна панянка в соболиному капелюшку зі мною крутилась, підківками дзвякала. А тоді враз усі свічки погасли, я тримаю її руку в своїй і чую — рука волохата. Мене затрусило, та в ту мить знову спалахнуло світло, дивлюся — панна як панна. Прибандюрилося… Паничі припрошували гуляти ще, та я втомився й сказав, що йду додому. «На ж тобі за те, що нас вшанував, капелюха, — кажуть панки, — і грошей сто талярів». Капелюха я одягнув — гарний такий капелюх, з пір’ям, панський, — а гроші згріб з таці й порозпихав по кишенях. Прийшов удосвіта додому, а жінка з порога: «Де це ти, волоцюго, був?» — «У панів, — кажу, — бенкетував, дали ось капелюха і грошей сто талярів». — «А чого це ти, чоловіче, вершу на голову напер?» — вона мені. Я хвать, потягнув — справді верша… До кишень, а там замість червінців кізяки кінські. А були ж червінці. Отаке — то нечисті творять з християнськими душами.

— А ви… мацали ті червінці? — прошепотів Тишко.

— Кажу ж тобі, своїми руками брав з таці і клав до кишень.

— Ти, Тишку, краще запитай у Терешка, скільки він того вечора випив, — сказав Білокобилка.

Козаки реготалися. Найдужче — Тишко, він зняв шапку, його шовкове волосся розлетілося на всі боки, обличчя розчервонілося, як у дівчини, й пашіло. Пукавка кліпав ріденькими повіками, вдавав ображеного. Лука Хрін набивав люльку, Пукавка теж поталапав руками по кишенях, ніби там могла завалятися якась тютюнина, воднораз зазирав до Хрінового кисета, й той дозволив йому набити муругу носогрійку.

В цю мить за скелями на лівій стороні дзвінко заіржав кінь, і з степового марева почувся відгук. Козаки повернули в той бік голови, але нічого не побачили. Може, то відгукнувся заблуканий козацький кінь, а може, сарматський чи кімерійський, степ вічно старий і вічно молодий, у могилах, у яких поховані сарматські царі, поховані й козацькі отамани, а спашені губами коней древніх кочівників трави зголені вдруге (втисячне) губами козацьких бахметів. А там, звідки щойно пролунало на відгук кінське іржання, крутив вихор, піднімав угору весняний наплав, суху траву, він підлетів до самої води — вони й народжуються тут, на Дніпрових кручах, а тоді біжать у степ, — вони бояться грому, блискавиць, а також бояться ножа, шаблі, гострої коси, перерізавши вихор, можна перерізати біса, він у шерсті, з кігтями, тільки без живота, з гострими пазурами і довгим хвостом.

Козаки перехрестилися на вихор, не перехрестився тільки Білокобилка, він хмурив гострі острішкуваті брови — козаки перебили йому риболовлю, теревенили.

— Як була в мене колись сіра кобила… — почав Пукавка.

— Коли це? — поцікавився Тишко.

— Ну… літ двадцять тому. Було накладу на воза мішків тридцять…

— Якщо ви всі не підете зараз до чорта, ми залишимося без юшки, — сказав Семен.

Лука Хрін ощирив великі білі зуби:

— А де він є?

— Он там, у скелі.

Лука й далі насмішкувато кривив рота.

— А як же ми туди дійдемо?

— Отако прямо, — Біколобилка дивився в очі козакові. — По льоду, він міцний, витримає.

— По льоду? — прогудів Лука. — А й справді… Я зараз піду по льоду.

Він ступив кілька кроків просто у воду, та враз стрепенувся й вискочив на берег, неначе опечений. Він замочив ноги вище колін.

— Хай тобі… Сказитися, — лаявся й з острахом поглядав на Білокобилку. З холош штанів текла вода. Ніхто не сміявся. У Луки позеленіли очі, але волі гніву давати боявся, з планетником краще не зв’язуватися, поробить — і одіж порветься, й нитки розлізуться, й шабля затупиться, і рушниця не вистрілить, і кінь окривіє… Мало що йому збандюриться.

Білокобилка ж і вухом не вів, вийшов на сухе, сів на колоду, дістав кисет — до нього потяглося кілька рук. Дивина, але в Білокобилки завжди кисет повний (де тільки дістає тютюн), і пригощає всіх, і в його очах — жодної іскри жадібності, шкодування, саме оця легкість, з якою ділиться тим, що в нього є, — може оддати останню дрібку тютюну, а сам лишиться без нічого — викликають і повагу, й заздрість. Завжди веселий, завжди всім задоволений і нікому не заздрить. Одначе не встиг Білокобилка як слід розцмакати люльку, як його покликали: з гори біг осавулець Красій — мелькали чоботи — один сірий, збучавілий, другий — жовтий, махав руками, неначе вітряк крилами: «Іди, кличе суддя».