Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 4

Не було нічого. Олексій нудьгував. Удома, в Лемешах, завжди йшла до рук якась робота, загадана батьком, матір’ю або й сама по собі, а тут робити було нічого, бродив знічев’я анфіладою кімнат, бринькав на бандурі, одягнув кожуха, шапку, вийшов надвір. Брів без мети. Не стямився, як ноги занесли на Васильєвський острів. Йшов широкою вулицею, під ногами сумно рипів сніг. Холодний вітер, напоєний солоним запахом моря, далеких країн, сіяв снігом уздовж вулиці. Зграя ворон пролетіла над головою, всілася на гіллястому дереві, з якого полетів іній.

— Ох і мороз, — пролунало збоку. — Думки замерзають.

Олексія обганяли якісь люди, в одязі ошатному й простому — знатні й прості. «Куди вони поспішають?» Олексій також прискорив ходу й незабаром вийшов на широку площу, заповнену людом. Проїхали сани, й він пройшов у пройму за ними трохи далі. Перед ним білів ешафот, голий, не вкритий сукном. На ешафоті походжав кат з широкою сокирою на плечі. Далі, на краю помосту, стояв гурт людей, поміж ними кілька офіцерів. Біля ешафота стояло кілька запряжених однокінь саней. Двоє поліціянтів підвели з одних саней чоловіка й під руки звели на поміст. Був він у лисячій шубі, короткій перуці, ярмулці. Пониклий, але спокійний. Олексій впізнав у ньому Остермана. З натовпу на ешафот піднявся чоловік у чорнім кожусі, дістав з — за вилоги чорної шинелі папір і прочитав, що судова комісія засудила колишнього віце — канцлера на колесування. Колесо грізно стриміло в правому кутку ешафота. Остерман слухав присуд, то похитуючи головою, то зводячи очі догори. Олексій зрозумів, що це карають біронівців — леопольдівців, попередніх правителів. Йому не хотілося дивитися на катування. Але податися назад було ніяк. В цю мить з натовпу на ешафот вийшов інший чоловік, теж у чорному, потираючи змерзлу щоку, дістав папір і прочитав, що ім’ям імператриці до Остермана виявлена велика милість: колесування замінено відсіканням голови. Остерман похитав головою — Олексієві здалося, що вона ось зараз відпаде сама, — мовчки заклав руки за спину. Кат зняв з нього перуку, розстібнув сорочку, Остерман став навколішки й поклав голову на дубову колоду. Кат поплював на долоні й зняв сокиру. Та в цей час з того самого натовпу на поміст вийшов третій чоловік у чорному й прочитав, що велінням милосердної імператриці Остерману замінено відсікання голови засланням до Сибіру. Натовп заревів. Натовп жадав крові, він знудьгувався за нею. Він звик до неї. Не так давно Великий Петро власноручно відрубав у Москві на Червоній площі голови понад вісімдесятьом стрільцям. Оце цар! Оце правитель! І чого вони прийшли мерзнути на морозі? А Олексієві було жарко. Жаска грудка розсипалася в грудях і покотилася до горла. Незважаючи ні на що, втиснувся поміж двох купців і, працюючи ліктями, пробирався назад. Уже потилицею почув смертний присуд Мініху й таке саме милосердя — заслання до Сибіру.

«Ліза, Лізочка, — шепотів поспішаючи. — Яка ти добра, мила».

Захеканий, спітнілий прибіг у палац.

Єлизавета пізно встала і, як і першого разу, коли його покликали до неї, була в будуарі. Він кинув кожуха на штофний диван, відштовхнувши двох камердинерів — дужий — бо, — вбіг до будуару. Впав на коліна біля цариці, припав головою до її колін.

— Лізонько, — забувши, що не сам, що слухають камеристки, з хвилюванням проказав: — Лізонько, яка ти добра, яка милосердна, ангел мій. Я був на Васильєвському, бачив, як за твоїм велінням помилували Остермана й Мініха.

— То — злочинці, вороги імперії.

— Тим більше, що ти милуєш ворогів. На небі ангели моляться за тебе.

— Ти куди шпилиш?! — до камеристки. І вже до Олексія: — А як мався Остерман?

Олексій не одразу зрозумів, про що в нього запитувала імператриця. А тоді здогадався й здивувався сам.

— Був спокійний. Тільки очі тримав до неба.

— То я наказала, щоб перед карою його тихенько попередили, що смерті не буде. Щоб не вхопив удар.

— Твоє милосердя не має меж. — І цілував руки, коліна.

— Встань, Олексію. І знай: я наказала підготувати указ про скасування смертної кари в імперії.

Вона підвелася й пішла до більярдної. Олексій рушив за нею.

Остерман, Мініх і ще кілька німців подалися до Сибіру. За ними поїдуть їхні жінки, і там, в далекому Тобольську, і ще далі, де тільки ліс, болота, три місяці сонця на рік, вони лататимуть сітки, копатимуть городи, а їхні чоловіки ловитимуть рибу та коситимуть сіно.

А кари колишніх царедворців, міністрів і всіх інших наближених до трону тривали; перед тим, як їх засилали, сікли батогами, особливо позірних змовників проти трону, надто все окошилося на Наталії Лопухіній, яка конкурувала красою з Єлизаветою; кат вирвав їй язика і, тримаючи в руці, підніс високо вгору:

— Кому язик незрівнянної Лопухіної, чудесний шматок, я його дешево продаю, за руб язик чудесної Лопухіної.

Вона була вагітна, знепритомніла, її приводили до тями батогами. Проте того Олексій вже не бачив, те було значно пізніше.

У той час, в 1741 році, на Олексія впали дві важкі звістки з дому: перша — помер батько, друга — помер старший брат Данило. Звістки були трохи стерті відстанню, далекою дорогою, часом, але чуйна Олексієва душа довго тужила. Єлизавета намагалася розраяти його, якось розважити, возила з собою на полювання, в далекі й близькі маєтки. Душа потроху бралася шкарубкою шкаралупою. Жаркі обійми топили лід. Ніжність її була щира, вона її не приховувала. Вийшли з театру, тягучий вітер повіяв з Неви, хутрянка на Олексієвих грудях була розхристана, Єлизавета при всіх підійшла й загорнула вилогу, а потім легенько торкнулася губами щоки.

— То я зняла сніжинку. Така ніжна сніжинка.

Оці знаки уваги, ніжності дужче від будь — яких слів упевнили двір у глибині кохання імператриці.

Згідно з давньою регулою, Єлизавета коронувалася в Москві. Їхали на лінійці неймовірних розмірів, там були стіл зі стільцями, спальні покої, канцелярія, туалет, уздовж усієї дороги від Пітера до Москви двома рядами стояли увіткнуті ялинки, у містах і селах виганяли людей, і вони лежали ниць біля дороги. З монастирів виносили ікони. А кругом — голі хатки без садів, виють голодні пси на пустирях, мигає бліденьке світло лучини у вікнах. Расєя! Олексій їхав у кареті з Єлизаветою, грали в карти. Щойно під’їхали до Москви, до карети під’їхав верхи Бестужев, ступив на підніжку карети, просунув голову в напіввідчинені дверцята:

— Ваша величносте, жити в Кремлі не можна.

— Чому? — підсунула до себе гральну карту Єлизавета.

— Загиджено. — І, нахилившись до Олексія, зовсім тихо: — Головешки. І засрано. Я поткнувся на ґанок, а там…

— Ну, тоді в Преображенський. — Її обличчя засвітилося. Там минала її юність, усе дихало милими споминами.

Сухе обличчя Бестужева було незворушне, хоч мав повідомити найнеприємнішу новину.

— Вчора вночі палац згорів.

Єлизавета пожбурила карти. Олексій підібрав їх.

— Не сумуйте, ваша величносте. Нічого на світі немає вічного. У нас, у селі, також колись згоріла хата.

— Розраяв… Тоді на Яузу.

Там гриміли бали, бенкети, під вікнами горіли діжки зі смолою, тріщали феєрверки. Олексій і Єлизавета сиділи, міцно обійнявшись, дивились в підпалену ніч і усміхалися одне до одного. На її гарних, хтивих губах грали відсвіти.

— Колись козаки стояли під стінами Москви, — сказав Олексій. — З гетьманом Сагайдачним.

— Ну й що? Звідки ти знаєш?

— Нічого. Постояли й пішли. А знаю… Я ж також козак. Мій батько — козак, з правого Дніпрового берега. Козаки не важаться на чуже.

— Я це пам’ятаю, — тихо мовила Єлизавета. — Помовч, послухаймо.

Знизу долітав плач бандури. То грав Григорій Любисток, найкращий бандурист капели, справжній чарівник. Виливав свою тугу за рідним краєм, без якого не міг жити:

Сліпий, він кілька разів утікав додому, його щоразу ловили — останній раз уже в Печерській лаврі, він хотів стати ченцем, аби лише жити на Вкраїні. Пожалуваний у дворянство і чином полковника, але тим ніскілечки не втішався: «Мені б тільки чути легіт нашого вітру на щоці та вдихати запах мальв, а більше нічого не треба».