Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 35

Нині ж за всі ці «подвиги» і «радіння» дурноголові, тупі й підлі начальники в деяких містах на нашій землі ставлять їй пам’ятники, забувши, однак, вмістити на постаментах жеребця.

Кирило сидів на другому поверсі, на веранді, підпертій знизу стовпами. Ясний бабиного літа день. А осокори вже шумлять по — осінньому, й хмарки ще в чистому небі пливуть нервово, неспокійно. Грушу обнизали пасма бабиного літа, срібного проти західного сонця. Дні летіли круглі й одноманітні, не як весняний дощ, з якого проросте подальше життя, а як осіння мжичка на закінчення циклу життя. На поцятковане осиковим листям плесо річки впав качиний виводок. Мати — качка привела своїх діток на попас. Десь у небі, невидимі звідси, продзвеніли журавлі. А може, то не в небі? Подзвін хоч і тихий, але мелодійний. Кирило обіперся на ціпок, ступив два кроки до билець веранди. Внизу справді стояв чоловік з бандурою. Він зняв потертого солом’яного бриля, вклонився:

— Радий бачити вас живим, пане графе.

— Кумедне твоє привітання, — хрипким голосом мовив Кирило. — Ти звідкілясь мене знаєш?

— Аякже. Я служив у вашої світлості, Северином мене звати.

Кирило схвилювався. Аж випустив ціпка з рук.

— Йди до вітальні. Карпо, Карпо, проведи мене.

Підійшов такий же старий Карпо, взяв під руку. Почовгали до вітальні, й було важко зрозуміти, хто кого веде — сивий немічний камердинер чи такий же сивий і старий граф.

Северин сів не зразу, все оглядався, не зважувався опуститися в оксамитове крісло. Кирило мружив підсліпуваті очі. Перед ним сидів немолодий, теж геть сивий, чоловік, був він худий, з посіченим зморшками і шрамами лицем, темний, схожий на викопаний в’язовий корінь чи корінь глоду.

«Котило ж тебе, чоловіче, носило й тіпало», — майнула думка.

— Де ж ти пробував? І, пробач, як ти вижив? — і вже за спину: — Карпо, скажи, нехай принесуть нам узвару грушевого… А ось Северинові й чогось міцнішого. Та й мені троньки… і закусить чимось.

Северин поставив до ніг дві торбини: в одній якісь убогі пожитки, в другій вгадувалася бандура. Розправив руді, спалені вітрами й жарким сонцем вуса:

— Де я, Кириле Григоровичу, не бував. По тому по всьому, як притримали вас у Петербурзі, а нам сказали, що гетьманщини більше не буде, подався я, попри всі заборони, на Січ. Там вже теж царські наглядачі—конфісканти орудували, але я більше по риболовецьких гардах ховався — тинявся. Весною по протоках, прогноях, озерах, в літі на Дніпрі матулою ловили рибу, жили по островах. Перш ніж отаборитись десь там, треба було вибити гадюк, їх там гибіль. — Випив чарку, втер вуса. Лице вузьке, шрамувате, а волосся довге, спадає аж до шиї. — Отож як цариця — вовчиця, — й поглянув на колишнього гетьмана, як він сприйме таке, пригнічений, упокорений, — як цариця — вовчиця зруйнувала Січ, розлетілись козаченьки, як перепели з скошеного лугу: хто на Кубань, хто в Новосербію служити панам, а трохи нас сіло в байдаки й подалися в край далекий, чужий — за Дунай. Як у пісні: «Світ великий, край далекий, та ніде прожити…». Я краще на бандурі, без неї розучився говорити.

Дістав стареньку темну бандуру, тихо повів по струнах:

Кобзар притримав струни.

— Така лиха правда. Не дозволив Калниш, похилився, сказав: «Ми не можемо проливати християнську кров», тобто московську. А вони можуть, ллють її як воду, пограбували і церкви січові, й курені попалили. З ікон злото — срібло видирали, рушники знімали, святі дарохранильниці забирали і розклепували, покрови здирали.

— Ти сам склав? — запитав Кирило.

Северин мовчав. Тільки ще раз провів долонею по струнах, мовив словами пісні:

— Пройшов я її, нашу неньку Україну, з краю в край, скрізь лихо, скрізь неволя, а про волю й чутка запала.

— А чого ж ти Задунай покинув? — відпив узвару Розумовський.

— Бо то таки чужий край, чужа земля, чужа неволя.

— А тобі хочеться своєї.

— Та вже ж хоча б так. А Самійло лишився там.

— Ну, й що ж ти зараз робиш?

Глибоко запалі очі раптом заблищали.

— А що я ще можу робити? Ходжу поміж люди, співаю про нашу колишню славу, про нашу волю. Аж таки западе комусь у серце. Хочу, щоб не забулися справи дідів наших, щоб збереглася звитяга, пішла від батьків до онуків, щоб пробилася в українські душі. — І враз скинув підпаленими, гострими, як шаблі, бровами: — Ви що ж думаєте, що все пропало? Того не може бути, того не допустить Бог. Недарма ці степи политі козацькою кров’ю. Вона пробудиться, й виростуть червоні тюльпани і розумні сміливі онуки, піднімуться на супостата й знищать його. Маємо хоч у піснях зберегти все для них. Я вірю, шалено вірю, що оживе правда, що зашумлять волею ці степи і внуки згадають, чиї вони діти.

— Тобі колись було добре тут, у Батурині?

— З того тільки одна наука: добро на час, добро собі — на шкоду ближнім.

Натяк був вельми прозорий і болючий, гетьман похилив сиву голову, по його зморшкуватих щоках скотилися дві великі сльози.

Конча — Заспа, 2009р.

Погоня

Пpавдива історія, розказана запорозьким козаком Семеном Білокобилою та скомпонована, доповнена й потрактована його побратимом, якого читач розпізнає з оповіді.

Перекипівши на порогах, переклекотівши у Вовчому Горлі, Дніпро нарешті виривався на волю й хоч ще був стиснутий гранітними берегами, вже плинув стрімко та легко, поспішав до Хортиці, Великого Лугу, де міг зітхнути на повні груди, полизати хвилею солодкі піщані Дрімайлівські пересипи, побавитися опущеними у воду зеленими вербовими косами Тягині, й вже тоді спочити в солоному морі. Над водою курів легенький ранковий туманець, і в тому туманцеві, розкинувши на потоці широку кирею, незворушно палили люльки два старі січовики, один зняв шапку, й низовий вітерець ворушив сивого оселедця; козаки пливли за водою, а дим від люльок зависав у повітрі й вився до вершечків високих скель голубими струмінцями. Січові діди, які доживали віку в Кодацькому зимівнику, поспішали в гості до кумів у зимівник Базавлуцький, і на той час окрім гарячого, гаспидськи наперченого борщу та корця запіканки їх ніщо інше не цікавило, через те й не дивилися, чи вдавали, що не дивляться на військо, яке комашилося у Кичкаському байраці.

— Це такі діди, що вперед дивляться, а позаду бачать, — мовив козак Пукавка, перемотуючи онучу на лівій нозі. — Куди це вони так пруть?

— Мать, на храм у Базавлуцький зимівник, — відказав високий, рукатий, з рудими настовбурченими вусами козак Карпо Шквиря, заздро козируючи на характерних дідів, чиї чуби вже мелькали внизу поміж скель. — Гарну горілку шафують базавлучани. — Й прискалив око під круто загнутою, ошмаленою чи то порохом, чи то біля багаття бровою. — Мо’ доженемо їх, Семене? Ке — но кинь і ти на воду кирею.