Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 29

— Строгості мало, — сказав генерал, прокурор Сенату Микита Трубецький. — Панькаємось. А їх розвелося… Треба в місті збудувати нову добрячу тюрму.

Єлизавета примружила свої все ще красиві очі:

— Школи треба будувати, а не тюрми. — А сама того ж вечора наказала видати велику суму на театр і ще одну суму на купівлю французьких суконь.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Кирило вертався з Почепа в Батурин. День стояв хмарний, і хмарно в нього було на душі. Обсіли клопоти, бачив скрізь підступи, доноси, невдоволення. Кигикала збоку чаєчка — чубарочка, будила якусь думку й не могла збудити. Переїздили лан. З обох сторін дороги стояли жита. Вже майже налилися, колос хилився донизу, на ньому висіли німотні кузьки. Українські жита! Чорніли внизу грудочки переораної, переборонованої землі, яка годує і поїть стебло. Не чути перепелів — уже відпідпадьомкали, не злетить випадкова хохітва, далеко попереду, між стіною жита, на дорозі жовті клубки: лисиця вивела лисенят на науку, вчить їх ловити ховрашків, але вони поки що не беруть тієї науки до тями — граються.

Через дорогу, неначе прив’язані до хвостів одна одної, тягнулась вервечка сорок. Ураз згадалося: десь у цих краях проживає Григорій Любисток, найкращий кобзар, чутий на Україні за ціле століття. Був він привезений парубком до Петербурга, зачарував імператорський двір своєю грою і своїм співом, зачарував царівну, став її чи не першим коханцем. Чотири рази втікав, сліпий, і тоді з двору публікували у всі єпархії, по всіх архіреях і ставропігіальних монастирях укази, щоб ніде не постригали оного Григорія, а прислали в Москву в Святійший синод за калавуром, бо інакше забрати його з монастиря буде не можна. Останній раз добився в Київ, до Лаври, але постригти його не встигли — знайшли, повернули. Й знову він солодив душі вельмож своїм співом, здебільшого сумним, як оце квиління чайки, а потім таки зжалилася цариця, відпустила. Вона ніколи не кидала своїх коханців напризволяще. Дала йому кілька сіл біля Лохвиці, дала гроші. Й Любисток загосподарював. Ставив броварні, млини, кам’яниці. Повінчався з удовою, але жив сам, жінки приходили до нього вночі, але котра була його законною — не знав і не турбувався тим. Й плодилися діти, онуки, трималися на ньому, як трутні на бджолиній матці. Тічка рідні і приживальців обсіли його, і вже він сам не був їм потрібний, а тільки багатство його.

…Під’їхали до двору, обгородженого високими обаполами. Зграя собак обклала карету, але охорона нагаями розігнала їх. Кирило зійшов на широкий старий ґанок. Тинялися неохайні, обідрані, зачучверені дворові. Швейцар у засмальцьованому каптані хотів зупинити, але побачив, що якийсь дуже високий чин: дорога карета, два десятки охорони, ще й сам у дорогому мундирі, впевнений, — відступив. Кирило пройшов довгим коридором, ступив до великої зали. В залі відбувалася учта. Не учта, а обжирання. На безладно заставлених столах — наїдки: смажені гуси та індики догори лапами, цілий підсвинок, пляшки, а на підлозі кістки, калюжі розлитого вина, а над головами дим, дикий гомін та регіт. Кирило стояв незрушно. Побачили. Притихли. До нього підбіг племінник Любистка в куцому німецькому каптані.

— Ваша світлість, просимо до столу. Зараз звільнимо місце.

— Не треба, — холодно мовив Розумовський. — Я хочу бачити Григорія Михайловича.

— Григорій Михайлович… Він такий… Трохи химерний. Не хоче з усіма.

— Веди до нього.

Спустилися сходами до півпідвалу. Племінник прочинив двері комірки. Насамперед в очі впали інструменти: запилюжені й поламані — бандури, арфи, баси. З правого боку стояли столик і ліжко, заслане солдатською ковдрою, а також облізле крісло, в якому сидів старий — престарий сліпий дід. То був Любисток. Він повернув на скрип дверей сліпі очі.

— Григорію Михайловичу, здрастуйте. Це я, Кирило Розумовський, якщо пам’ятаєте. — І до племінника: — Ти йди, облиш нас.

Той пом’явся, знайшов стільця з підламаною ніжкою, підсунув, вийшов.

— Їхав оце з Почепа, дай, думаю, провідаю. Слухав вас у Петербурзі. З Олексієм ви були дружні.

— А так. Як він?

— Та нічого. Ще при здоров’ї. І при дворі.

— А цариця?

— Хорує, — сказав по — тутешньому, по — сільському. — А ви ж як?

— Як бачиш. Мені вже мало треба. — Неначе на підтвердження повів долонею по вилозі замицьканого кунтуша. Але зуби в ледь ощиреному роті були здорові, міцні. Порода берегла.

— Та був я нагорі, бачив. Попустили ви.

— А що вже там… Я своє оджив. Нехай інші живуть. Не послав мені Бог порядних дітей. А Петербург іноді згадую. Солодке життя… страшнувате й розпутне. Навернув він нас, той Петербург, гнилим коритом. Була козаччина, були лицарі.

— Ну, вона є й тепер. Гетьманство повернулося, ось я — гетьман.

— Вернулося… кишенькове. Й не вернулася слава. Ти не ображайся. Не любив я Петербурга, яко врага свого, й не любив та не люблю москаля. Москаль дбає тільки про своє, в нього немає душі, немає правди. Він глухий до всього доброго.

— А в нас є?

— Було. Це видно з пісень наших. Дай — но я щось заграю… Давно не грав. — Помацав за спиною, дістав бандуру. Довго підтягував кілочки прокуреними пальцями, настроював.

З тією піснею і смутком у душі й від’їхав Кирило. І думав про те, що ж таке цей світ і це життя і як зробити, щоб воно мало смисл, щоб людина не блукала по його нетрях, як по лісу, а йшла рівною просікою туди, де найсвітліше і де ростуть якнайкращі квіти.

Генеральна старшина зібралася на раду. Сиділи зосереджені, зрідка сусід перемовлявся з сусідом. Але зайшов флігель — ад’ютант і сказав, що гетьмана не буде, він затримався в дорозі. Старшини зглядалися — що б то могло означати, — але розходитись не поспішали. Й тоді в кінець столу вийшов генеральний підскарбій Михайло Скоропадський, обвів усіх довгим поглядом, почухав носа, глибоко зітхнув:

— Панове генеральні старшини, дозвольте вам слово мовити. Хоч не знаю, чи краще мені від любові, прихильності до вітчизни все се казати, що велить слабкий мій розум, а чи краще мовчати від жалю. Предки наші — славний наш народ руський, бувши завоюваннями приєднані до Республіки Польської, уміли себе утримувати і шукали способів, як усього того позбутися, розсудливістю й хоробрістю, захищали себе своїми правами і, силою силу побиваючи, нарешті скинули із себе польське ярмо і прийшли у підданство російських монархів. Як радісно прийняли під свою протекцію нас нові господарі, і не тільки обіцяли всі наші вольності та права потвердити, але й новими та кращими нас нагородити обіцяли. Та хто б міг подумати, що саме з того моменту, коли ми через це підданство сподівалися мати всі гаразди, спокій та безпеку, почалися наші нещастя, порушення наших прав, спокою та добробуту. Поміркуйте лишень і здоровим глуздом розкиньте, історію наших предків і їхнє становище порівняйте з нинішнім, де зараз ті славні люди, які розумом і пером своїм захищали вольності вітчизни нашої і розумно ними правили.

Стояла глибока мовчанка. Скоропадський ловив погляди: одні дивилися здивовано, інші — злякано, ще інші й здивовано, і злякано, декотрі поопускали погляди на підлогу. Скоропадський зрозумів, що відгомону своїм словам не знайде. Але треба було докінчити:

— Скажіть, де ті славні воїни, перед якими тремтіло багато європейських і азіатських народів, які перетворили на попіл багато ворожих міст, які, врешті, підірвали Польщу, славну тоді в світі і сильну державу? Насмілюся сказати, що їх небагато в нас лишилося, і що найбільше мені жаль, перевелися вони в недавні літа і майже в пам’яті батьків наших і нашій. Та для мене й слів забракне, якщо я захочу докладно висловитися про занепад Вітчизни нашої і перелічити всі наші нещастя. Отож, зберіть усі сили вашого розуму, підкріпіть їх патріотичним запалом і, відклавши всі пристрасті та партикулярні вигоди, подумайте про повернення колишніх порядків і добробуту вітчизни вашої. Закони наші писані не нашою мовою, і маємо дуже мало людей, які могли б застосовувати добрі закони. Нам треба подбати про воїнство наше, яким у минулі часи ми славилися, і проти нагородження селами і чинами чужоземців, і на захист нашого духовного чину. Як просвічуванню розуму, так і утриманню всіляких добрих порядків у державі більше всього сприяє учення; найкращі царі, полководці, градоначальники були філософами; треба нам подбати і про поширення наук у нашій вітчизні, а поширювати їх не можемо, не організувавши хороших училищ і не давши потрібного їм утримання.