Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 12

— Були колись люди, — розгладив вуса Любисток. — На смерть ішли за волю, за правду.

— І чого досягнули? — Кирило.

— Хоча б помирали зі славою. А ми тепер… Старшина в Глухові, як миша під мітлою… Добра наживають, меди — горілки п’ють та стерляддю заїдають. А ми тут… І нас вони не забувають, шлють тараню та щуку в’ялену.

— Ну, не тільки… Ось уже рік сидить тут, у Петербурзі, депутація з чолобитною, щоб повернули гетьманство. — Й не сказав Олексій, що то з його власної намови — підмови, що він Єлизаветі вуха протуркотів про це.

— То так, — мовив Любисток. — Може, дадуть, а може, дулю піднесуть. Колись самі брали.

— І не взяли, — знову Кирило.

— Несила було. Ворогів кругом безліч. Та й своїх продажних — тьма. Що, заспівати про Саву Чалого? Ні, краще оцю. — І вдарив по струнах:

Олексій засовався. Цієї пісні він ніколи не чув. Мабуть, зложив її сам Любисток. Не треба б цих пісень чути Кирилові, та й небезпечні вони.

А Любисток не вгавав:

— Це про те, — повів рукою Любисток, — як оці трясовини, на яких ми сидимо у палацах, мостили козацькими кістками. Якби були не піддалися лютому цареві…

— Ну, ти, Грицьку, балакай, та не забалакуйся. Живеш, як у Христа за пазухою, — Олексій нервово покусував нижню губу.

— В тебе за пазухою…

— Минули ті часи. І лихі, й добрі. Тепер треба дбати, щоб злагодою край свій підіймати. Ось буде наш гетьман… — І підморгував Кирилу.

— Чи буде? Чи дбатиме? — В кутиках Любисткових губів застигла іронічна посмішка.

Те питання гострою глицею кольнуло Олексієві під серце. Подивився на Кирила: той сидів байдужий, думав щось своє. Про якихось фрейлін, про нову кадриль. Чи ж пробудиться він, чи ж візьме до серця лиха свого краю? І як візьме? Щоб і не пересолити… Щодня вів з ним довгі бесіди.

Любисток підвівся, широко, безнадійно махнув рукою, навпомацки налив з карафи чарку горілки — не перелив і не недолив, випив, утерся рукавом і пішов. Він сам добудеться до домівки. Олексій і Кирило залишилися вдвох, як ті сільські горобці в папужиній клітці. Олексій нервово ходив з кутка в куток кімнати. Розтривожив його Любисток, підняв з дна душі щось таке щемке, болюче, невтолиме, що його ні погасити, ні залишити в собі. Й хто він такий, що він таке і як йому бути? Вернутися в рідне село, в Лемеші, податися на Запорозьку Січ? Але хто його відпустить і що він там робитиме, звиклий до пухових подушок, ласого шматка, м’яких пантофель. І де отой його острівець серед вселенської повені, яка закинула його в оці холодні й обставлені для нього розкішні апартаменти?

Один ходив, другий сидів, обидва великі, гарні, сказати б — могутні козаки, одягнені в чужинські каптани, чужинські перуки, обсновані чужинськими правилами й етикетами, неначе лелеки з рідного осокора на далекому й чужому березі. Радіти б, насолоджуватись життям — не раділося й не насолоджувалося.

Ну, Кирило — той ще пурхав метеликом палатами, переймав у темних кутках, кривих переходах та на східцях внутрішніх палат фрейлін, жив солодкою й безжурною миттю, а Олексій з його лагідною, виколисаною на придеснянських луках душею, з жайворонковим співом у грудях задумувався тяжко й журно. І він розумів, що доля кинула його на шовкові трави, але ті трави були не свої й лоскотали жорстко. Він знав настрої козаків, які жили при дворі, ніхто з них не перейнявся чужими звичаями, чужою вірою, всі думали про Вітчизну. Думали й говорили Олексієві, і він сам думав. Згадував батька, хоч той був і п’яницею, але про козацтво дбав, козацтвом пишався. Й сказав:

— Закинула нас, Кириле, доля майже в райські кущі. Але маємо знати: в нас є своя Вітчизна, свій край, свій рід. Про них маємо мислити й дбати. Без того ми ніщо. Маємо робити по силі можливості. Часи тепер інші, сприятливі. Але треба бути обережними. Ми тут чужі, московіти не люблять нас. Тільки вдають приязнь.

— А що ти думаєш про царицю? — зненацька запитав Кирило.

— Що я можу думати? Вона — моя дружина…

— Ну, я не про дружину, а таки ж про царицю.

— Вона любить людей і боїться їх. А оце в дорозі на Україну щиро заприязнила нашому люду. Це треба пам’ятати… Щоб таки щось зробити для нашого народу. Коли вже доля поставила нас на цю стежку. — І налив дві чарки: — Вип’ємо, брате, разом, щоб ми думали в одне й робили в одне. Щоб не було в нас одне від одного потайних мислей і замірів, — і розцвів щирим усміхом.

…А потім Олексій сидів сам у кімнаті. Й думав тяжко, й не знаходив своїй думі виходу. І бачив він придеснянські луки, й душа розкошувала на них, і враз нітилася серед позолочених дзеркал. І розумів, що там він — у своєму житті, серед своїх трав, калин, серед своїх людей, а тут усе йому чуже; що потрапив у чужий світ; що не на те послав його Бог у світ і дав йому голос і таку душу, яка мовби розщепилася на дві. Й немає йому рятунку, немає опори під ногами; що не така його душа, щоб тішитись земними дорогими розкошами. Але й подітись йому нікуди. Змиритись?! І плавати на хвилях чужої розкоші, як усі тут? І чи закінчиться те для нього добром?

У ці дні Кирило поринув у роботу Академії. Несподівано це йому сподобалося, хоч і клопотів та перепон було багато. Та якщо ще взяти до уваги, що останні п’ять років взагалі не було президента… Він одразу зрозумів, що Академія повинна мати не тільки науковий напрямок, а й навчальний, бо ж у Росії не було жодного університету. Й усе впиралося в основне: де взяти людей? Треба було проглядати вперед, мостити дороги на майбутнє. Й він почав допинатися того, аби багаті вельможі посилали вчитися дітей за кордон. В першу чергу мали поїхати туди студенти з Києво — Могилянської академії. Послали за кордон своїх дітей Ханенки, Полетики, Максимовичі, в угорське містечко Токай поїхав Григорій Сковорода. За дорученням Кирила Ломоносов почав складати атлас Російської імперії, а також готував до друку «Повість минулих літ» з оригіналу, взятого в Кенігсберзькому університеті. Свою «Повість…» спалили з наказу Петра І.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Северин причаївся за кущем крушини. Був напружений, наструнений, його то підносило високо вгору, то кидало до землі, то стелило по траві. Слухав. На пенькові по той бік куща грав на бандурі Григорій Любисток. Грав для себе. Так він не грав ніколи. Вкладав у бандуру всю свою тугу, всю свою нудьгу за рідним краєм. Пісні були сумні, жалісливі, в’ялили серце, накликали сльози. Вони то квилили журавлями, то плакали іволгою, то голосили дівочими голосами. Северина вони проймали наскрізь. Він також тужив за рідним краєм, за своїми Козарами біля Козельця. Хоч там у нього нікого й не було, окрім діда Махтея. Тато й мама погинули від татар, коли Северинові ледве сповнилося п’ять літ, його забрала бабуня, але й вона незабаром померла, тоді далекі родичі віддали його козачком до пана Сухоти, значкового товариша, колишнього полкового судді. Сухота був недобрий чоловік, Северин прислужував йому, а ще ж і дрова носив до кахляної грубки, й качки ганяв з проса, і лободу рвав для свиней. Єдиною відрадою був дід Махтей. Його куце обійстя в кінці Сухотиного городу — столітня хатина з в’яленої верби, а на ній лелече гніздо, і ще троє гнізд на осокорах, клекіт стоїть такий, що пострілу не почуєш, а як піднімуться на крило лелеченята, затулять усе небо, й ширяють, і крутять високо вгорі колесом, й пролітають білими вітрильниками; Сухота, якому вони забілили город, хотів їх постріляти, але Махтей сказав: спалю. Махтей — колишній кобзар — бандурист, ще недавнечко ходив по ближніх селах, а відтоді, як почали відмовляти ноги, сидить на призьбі, люди самі приходять до нього. Він грає на бандурі й робить бандури: то важка, докучлива й тонка робота, зробити гарну бандуру — треба мати неабиякий хист. У нього Северин і навчився грати: старий не приховував від нього секретів: «Кому ще передам». Та так, що вони вже і вдвох сідали на призьбі, коли збиралося багато людей, і співали в два голоси. А ще вони ловили рибу: в кінці Махтейового городика — ставок, ставили крильчатки, Махтей від берега, а Северин заходив попідруки й пірнав до дна, щоб устромити в глей патичок. Махтей зробив і Северинові невелику бандурку. Мабуть, Северин побрів би з нею від села до села, та не випало. Продав його Сухота аж сюди, в Петербург. Й везли його та ще двох хлопців у глибокій, схожій на клітку, гарбі, накритій воловими шкурами. В капелі він наймолодший, йому п’ятнадцять з половиною літ. Він виспівує, коли треба потягнути за жінку або дівчину чи зобразити голосіння.