Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 10

— Ти бачиш, який народ наш, богобоязливий, лагідний, а його тнуть — потинають.

Небо мерехтіло в сонячній позолоті, було схоже на церковну баню й ще більше навівало на душу святості. Архімандрит Щербацький запросив Єлизавету зупинитися в Лаврі, в архімандритських покоях, і вона прийняла пропозицію. Олексієві піднесли складений у віршах родовід Розумовських, у якому Розумовські поставали як прямі нащадки князівського роду Ружинських. Усі ці церемонії вітань довго й детально розроблялися Рафаїлом, Щербацьким та іншими; в Академії відбулися богословські диспути під керівництвом ректора Сильвестра Кулябки, для Єлизавети і Олексія програма диспутів була надрукована у вигляді великої гравірованої картини, в центрі була зображена на троні імператриця, вгорі у хмарах її батьки, які опускали на її голову корону, — цариця була в захваті. Все це з вікнами, античними знаками, святенницькими написами. Імператриця із власних коштів пожертвувала Академії тисячу карбованців, Лаврі — десять тисяч, на які й була збудована дзвіниця, що стоїть і понині. Таких див, які Єлизавета побачила тут, вона не бачила ні в Москві, ні в Петербурзі. І Кулебка, і Заборовський обережно розказали їй, яким світочем була Академія раніше, яку славу мала в світі — всі вищі і церковні, і світські ієрархи вийшли з неї, московські також, а тепер стала занепадати, й книги їй з Москви заборонено видавати, і пісні свої співати. Єлизавета слухала, запам’ятовувала. Олексій повторював усе це їй увечері.

Перед сном, походжаючи по галереї, розмовляли. Внизу мрів під зорями Дніпро, за ним розлилося темне море задніпрянських луків, пітьма була таємнича, манлива, і в ній блимало кілька ледь помітних вогників — хутірців. Ніч повісила над містом довгу розкошлану бороду хмари.

— Ти казав: отак би прожити над річкою на пасіці. То, може, один з наших вогників мріє в пітьмі.

— Може. Як мріє добро і вчення, яке ти сьогодні побачила, — мовив Олексій невластиві йому раніше слова. Вчора і сьогодні він розмовляв з Рафаїлом, із Колачинським і вирішив делікатно сказати цариці, що таке для Московії Україна. — Коли в часи Хмельницького у Києві вже була Академія і братські школи, Москва була темна й неграмотна, навіть Святе Письмо, переписане од руки десятки разів, не могли втямити не тільки миряни, а й попи. І тоді з Київської академії до Москви приїхало тридцять академістів на чолі з Єпифанієм Славинецьким, і переклали Біблію, Псалтир, космогонію та інші книжки, включно до житія Александра Македонського, а потім звідси приїхав Симеон Полоцький і привіз систему віршування, далі відомий тобі Феофан Прокопович привіз драму й уклав статут вашої Академії, і вчив царських дітей, а блюстителем патріаршого престолу був Стефан Яворський з Ніжина, і наші в Москві та Петербурзі майже всі церковні ієрархи з Київської академії. Я, Лізо, темний, але знаю, що таке світло й звідки воно може пролитися, нам би трохи простору та волі, й ми піднесемо Московію і престол ще вище. Через те й просимо відновити гетьманство і відновити наші розумні справедливі закони.

Єлизавета мовчала, ходила задумана, спираючись на Олексієву руку. А він думав, чи ж зблисне отой великий вогник, про який він мріяв зі своїми в Петербурзі і Глухові. Й знову вони почувалися вдвох на цілий світ, і ніхто не був їм потрібний, і почуття ніжності та вселенської любові переповнювало їх.

А ранком, коли Єлизавета вже була одягнута, він підійшов до неї й сказав:

— Лізо, ти до Петербурга поїдеш сама. Я залишуся тут, у Лаврі. Ченцем.

— Ти — ченцем? Такий грішник.

— Через те й залишусь.

— А я? Ти подумав?

— Думав і думаю, чим може завершитись наше кохання.

— Як чим?

— Усе на світі минає, все має початок і кінець.

— І кохання?

— І кохання. І тоді пропаде все.

— Не можна гасити вогонь, який розпалив сам. Не дурій. Не блазнюй. Це… гарно для філософії, але не підходить для життя. Та я й не дозволяю. Ходімо. Нас чекають.

Того дня Єлизавета відновила указом Київську митрополію, ліквідовану двадцять два роки тому, й дала на Лавру велику суму грошей.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Дівчинка сиділа на воротях. Маєток Єлизавети в Ропші: великий будинок і флігельок поруч з ним — дівчинка жила у флігельку, будиночку в лісі, огородженому високим парканом. Малій три з половиною роки, вона пухкенька, круглолиця, схожа на ангела. І вдачі ангельської. Сидить собі на ґанку, складає з брусочків — кубиків дім — дім розвалюється, інша дитина б плакала, розкидала ногами кубики, а вона мовчки пригребе їх до себе й складає знову. Й так кілька разів, поки не доб’ється свого.

З флігеля вийшла нянька Марфа, розвішувала на мотузку дитячі сорочечки.

— Аделько, злізь з воріт, упадеш! — гукнула.

— Вона приїде.

— Звідки ти взяла? Не приїде вона.

— Приїде, приїде, я знаю.

Марфа, розхитуючись у ході, як качка, рушила до флігеля, і в цей час дівчинка заплескала в долоньки:

— Їде, їде!

— Що ти вигадуєш?

Та вже почувся гуркіт коліс.

Двірник Савелій — в чині гвардійського сержанта, що дорівнювало армійському капітанові, — кинув сокиру, якою рубав дрова, й побіг до воріт, зняв дівчинку, розчинив їх. З карети легко вистрибнула Єлизавета, підхопила дівчинку на руки. Та не плакала, не кричала, а мовчки притислася до її щоки.

— Я знала, що ти приїдеш.

— Звідки?

— От знала. — І по хвилі: — А в нас папуга помер.

Єлизавета зітхнула.

— Всі смертні. Всі помремо.

— І ти?

— І я.

— А я?

Єлизавета задумалася. Перед лицем Бога не можна було казати неправду. Зітхнула.

— І ти… Тільки дуже нескоро.

— Я — ні. Я сховаюся.

— Куди ж ти сховаєшся?

— У мене є схованка. Під кущем смородини. Ходімо, я тобі покажу.

— Ходімо.

…Того вечора французький посланник д’Алльйон писав у Париж своєму приятелю Амло, який працював у міністерстві закордонних справ: «Мені вдалося довідатись, що цариця виховує з великими піклуванням і любов’ю дівчинку. Можна тільки здогадуватися, ким доводиться їй та дівчинка».

Нарешті весна доплуганилася й до Петербурга. Посинів, а потім і розтанув лід на Неві, на канавах і канавках, несміливо проклюнулися на деревах листочки, зазеленів луг біля Адміралтейства, й на ньому розпочалися кулачні бої. Розквашені носи, розбиті губи та вибиті зуби — це й було найпевнішою ознакою приходу весни в північну столицю. Над Петербургом гули тягучі солоні вітри, вони несли з собою запахи весни, ситого заморського життя, вічного московітського убозтва, нових двірцевих розваг і любощів.

З першими стрижами прилетів з Парижа й Кирило. Олексій довго вдивлявся в нього, впізнавав і не впізнавав: ферт, хват, денді в жабо і капелюсі з павиним пір’ям, олансовими манжетами, шаркав ногами і мів тим пір’ям підлогу так уміло, що сторопіли найхвацькіші придворні модники, які вже давно понабиралися французьких манер і звичок. Ще довше придивлялася до Кирила Єлизавета, то підходила до нього, то відходила, безцеремонно вертіла на всі боки: богатирського зросту, риси обличчя приємні, хоча в очах якась дикість, — а тоді задоволено прорекла:

— І все — таки тобі далеко до брата.

Олексій зніяковіло опустив голову:

— Звичайно, він вганяв за паризькими модницями, а я у його віці ганявся за рябими коровами. А тепер за тобою.

Єлизавета розсміялася.

— Сприйняти це як комплімент? — І до Кирила: — Ну, йди, знайомся, та не задурюй голів придворним красуням.

А вони закохувались самі, й карі, сірі, чорні очі летіли за ним, коли він з пташиною легкістю і неймовірною грацією кружляв їх у менуеті по двірцевому паркету. Кирило весь поринув у принади світського життя, до того ж незабаром отримав чин камергера, наздогнавши чи й перегнавши перших вельможних женихів. Одначе Єлизавета недовго дозволила йому стирати підошви наймодніших паризьких черевиків на паркетах, покликала його та його наставника Теплова й сказала: