Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 9

— Я так і думав, що то твій брат. Молодець. Якби вожак лишився живим, ще невідомо, як би все закінчилося. А до речі, хто вбив останнього вовкулаку?

— Стрибунець. — Леля засміялася. — Тобто жаба.

— А ви? Як ви з жабами впоралися?

— Звичайно як. Постріляли.

— Ти постріляла?

— Івась і я.

— Він теж уміє стріляти?

Леля відповіла не відразу.

— Він усе вміє.

Лисий здригнувся. Ці слова, як іскорка з кресала запалює сухий мох, збурили в ньому такі різноманітні почуття, викликали з глибини душі і втому, і переживання останніх днів, і проблему, яку він не міг вирішити і все відкладав, відкладав…

Два роки тому батько привів його до Інженера. Тоді багато людей хворіло від отруєної води. Доводилося її кип'ятити, а це вимагало стільки хмизу… До того ж і після кип'ятіння вона лишалася недоброю. Дорослі почали говорити про переселення. Діти раділи — вони всі мріяли про нові місця, розповідали одне одному, як добре буде там жити, яка там чиста вода.

Якось, випадково підслухавши їхні балачки, батько сумно подивився на Лисого і промовив усього два слова:

— Де «там»?

Лисий був найстаршим у ватазі. Йому від батькових слів стало соромно. Не тому, що він уповні зрозумів їх. Це розуміння прийшло пізніше. Він зашарівся тоді через те, що відчув себе ніби малою дитиною, яка тішиться з горя дорослих.

А через кілька днів батько привів його до старого Інженера. Той довго мовчки дивився хлопцеві в очі, потім, не відводячи погляду, спитав батька, наче Лисого й не було перед ним:

— Розпізнавати їстивні рослини вміє?

— Так, — відповів батько.

— Стріляти з лука вміє?

— Так.

— Беззвучно ходити лісом уміє?

— Так, — повторив батько. І додав: — Він усе вміє.

Точно так, як щойно сказала Леля про Івася.

Той день став для Лисого початком нового життя. «Як і сьогоднішній — для Івася», — подумав він.

Звільнення

Ранок видався пасмурний. Сонце не змогло пробитися крізь густі хмари, дерева похнюпилися, навіть птахів не було чутно. Лисий прокинувся з тяжким серцем. Він мусив зробити вибір — між своїм обов'язком перед рідним селом і обов'язком перед цими дітьми, яким він, власне, нічим не зобов'язаний. Швидше навпаки: це вони йому зобов'язані. Всім.

Але як це зробити? Як сказати Лелі: «Ти тепер як хочеш порайся з цими малюками, а я пішов!» Йому справді треба йти. Він і так згаяв багато часу. А вони… Повертатися їм нікуди. Можна уявити, що зараз діється в їхній Вьосці: черви, пацюки, дикі собаки… Там уже ніхто ніколи не житиме. Будувати нове житло? Смішно. Якби навіть він лишався з ними — без інструментів, без сильних дорослих рук, без уміння нарешті — яке там будівництво!

А в лісі без житла не живуть. Ніхто. І не житимуть. У них немає вибору. І Лисий їм не порятунок. Він може лише ненадовго продовжити їхнє животіння.

Голова ще боліла, але вже значно менше, ніж учора. Лисий підвівся й сів. Навколо нікого не було. І ні звуку. Ні Лелі, ні дітей, ні їхніх голосів. Хлопець відчув, як сльози навертаються на очі. Він розізлився сам на себе.

«Ну, чого тобі ще треба! За тебе зробили вибір. Позбавили необхідності позичати в Сірка очі. Просто гордо повернулися й пішли. Скажи „дякую“ і йди геть. Тебе чекають хворі односельці. Там, до речі, також є діти. І вони без тебе помруть». Хоч як крути, а виходило, що без нього хтось помре.

Втім, що вже тут вибирати. Леля забрала дітей і пішла… Куди ж вона пішла?

І взагалі, що це за місце? Як він сюди потрапив? Роззирнувшись, Лисий усе зрозумів. Учора Леля з дітьми зв'язала з соснового гілля щось на зразок волока, і на цих санях вони тягли його на північ, подалі від останнього привалу вовкулаків. Так на цьому волоку він і спав. На ньому його й залишили.

У верхів'ях дерев зашумів вітер. Буде дощ. Буде дощ! Вони змокнуть, застудяться…

Лисий взяв себе в руки. Він піде назад на південь, не доходячи до місця битви, зверне ліворуч і обійде вовкулачі трупи десятою дорогою. Потім знову рушить на південь, на південь, на південь. Він, власне, не так і багато часу втратив. Вовкулачий слід допоміг йому за два дні пройти більше, ніж лісом він міг подолати днів за п'ять.

Лисий підняв шаблю й капелюха. Під ним гіркою лежали полущені ядра ліщини. Вони були ще зелені, але вже цілком їстивні. «Дзякую».

І Лисий заплакав.

Потім витер очі й покрокував своєю дорогою. Він зробив не більше десяти кроків, коли почув виск кажана далеко в лісі.

Будівництво

Спочатку він біг навмання, а потім почув ритмічний стук, і вже прямував на нього. Він вилетів на пагорб і побачив у ярку Лелю, яка рубала лозу.

— Що трапилося?

Вона розпрямилася й витерла чоло тильною стороною долоні. Леля широко усміхалася.

— Нічого. Просто подумала, може, ти волієш попрошацця.

Лисий сів на землю і теж усміхнувся, хоч у голові гостро бухало від швидкого бігу — давався взнаки вчорашній пеньок.

— Лесик прийшов! — зарепетував за його спиною дитячий голос.

Він обернувся і ледве встиг підхопити на руки губату дівчинку, що кинулася йому в обійми, як рідному. Від несподіванки Лисий втратив рівновагу й повалився на спину, а вона двійко цьомкнула його в щоку. За все життя його стільки не цілували дівчата, як за останні три дні.

Але й то ще було не все. Він не встиг виборсатися з обіймів чіпких маленьких ручок, як на нього з виском налетіла ще одна дівчинка і теж завдала потужного поцілунку. Лисий уже й не намагався випручатися. Геть червоний, він дивився, як регочеться Леля й відчував повну безпорадність.

Нарешті вона прийшла йому на допомогу й голосно гукнула:

— Так, годі лизацця. Зараз дощ пайде. Мершій до роботи!

Дівчатка ще дружно цьомкнули Лисого в щоки й нарешті звільнили. Вони скотилися з пагорба до Лелі, підхопили по невеличкому оберемку лози й подалися геть. Леля знову розсміялася, дивлячись на збентеженого хлопця.

— А ти ло-овкий! — глузливо протягла вона. — Допомагати будеш?

— Буду, — сердито буркнув Лисий.

— Тоді ставай рубай лозу, а я піду до будівельників. Бо вони там без мене набудують. — Вона зібрала в оберемок решту нарубаної лози і, остаточно добиваючи Лисого, послала йому повітряний поцілунок.

Обцілований хлопець заходився люто рубати шаблею лозу. Але він не встиг навіть ввійти в ритм роботи, як прибігло ще четверо дітей — одна дівчинка і троє хлоп'ят. Як і перша, дівчинка налетіла на нього, стрибнула на руки й поцілувала в щоку, а хлопці тормошили, тусали й ляскали по спині, аж Лисий злякався, що хтось із них напореться на шаблю й поріжеться.

— Та годі вже вам! — нарешті не витримав він. — Розкажіть краще, що ви там будуєте.

Діти заговорили разом, показуючи руками й пояснюючи, але щось зрозуміти годі було сподіватися. Втім, одне Лисий збагнув: поки сам не побачить, від них нічого не діб'ється.

— Зрозуміло, — сказав він. — Тоді беріть лозу й несіть до Лелі.

— Ти теж приходзь, як нарубаєш, — промовило дівча. — Ше треба багацько.

Вони потягли нарубану лозу, а Лисий заходився рубати далі, намагаючись зрозуміти зміст останніх слів.

Рубав він короткими ударами, навскоси, трохи вище кореня, щоб не затупити шаблю об землю. Верболіз охоплював кільцем невеличке болітце, що невідомо якими водами живилося. Рухаючись по колу, Лисий залишав навколо болітця кільце гострих шпичаків.

Він уже закінчував роботу, коли прибігли всі діти, крім Лелі й Івася. Разом вони розділили по оберемках лозу й пішли туди, де Леля затіяла будівництво.

Між чотирма деревами будівельники закріпили горизонтальні балки, між якими заплели верболіз. Тепер Івась лазив по цьому дахові й прив'язував до переплетеної лози велике листя лопухів. Леля, як помітив Лисий, добре знала справу, вдало вибрала місце. Плетений дашок був трохи нахилений — нижчий з півночі й вищий з півдня. Тепер Леля заплітала північну стіну. Принаймні на цю й ще одну стіну принесеної лози повинно було вистачити. Важко уявити, від яких ворогів могла захистити ця халабуда. Хіба що від дощу і вітру. Але й це вже було щось.