Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 23

Лішак уже сидів на підлозі. Треба було б, звичайно, зв'язати йому руки, але мотузки у них більше не було.

— Що ж це ви з бабою зробили, діточки? Невже вбили? — знову голос став тріснутим і старечим.

— Вам же сказали, що вона спить, — відповів Лисий.

— Невже її ж травичкою — та й її ж приспали? — Дід зареготав. — Ото молодці! Яке ж кмітливе покоління виросло в наших лісах! — Знову з'явилося патетичне підвивання. — Яка надійна зміна! Ми тепер можемо з надією дивитися в завтрашній день! — І тут же додав своїм звичним тріснутим голосом з довірчою й співчутливою інтонацією: — А давайте її вб'ємо. Бо як прокинеться — з-під землі дістане! Самі кісточки від вас залишаться.

— Нічого, — заспокоїв його хлопець. — Ми тут самі розберемося, що з нею робити. І з вами теж.

— А я ж тут при чому? Я ж хіба вам що лихе зробив? Я сам її все життя ненавидів. Яка підступна та люта баба була! Скільки невинних діточок звела зі світу! Жодне не могло мирно пройти через ці місця! Ні співчуття, ні жалю! А як же матусі їхні побивалися, як ридали й квилили! Море сліз! — Дід урвав завивання й по-діловому перепитав: — Знаєте, що таке море?

— Знаємо, знаємо! — озвалася Марічка.

Лішак озирнувся, повернувши голову так, що попереду опинилася потилиця.

— Ай же ж яка розумна дівчинка! От із таких розумних дівчаток і виростають прекрасні жінки, в яких закохуються всі чоловіки. Тільки раз кине оком — і вже закохався до самої смерті. А які матері з них виходять! Ніжні, дбайливі, чуйні! О, у такої матусі ніхто не вкраде дитиночку! Така матуся захистить і від лихого слова й від підступної наруги!..

Дід підвивав і не помічав, що його слова справили зовсім не те враження, на яке він розраховував. Втім, хтозна, на що він розраховував! Марічка заплакала. Вона й досі не знала про смерть своєї мами. Вона плакала, жаліючи її, — як тяжко матусі зараз без неї. Вона плакала, жаліючи себе.

Лішак припинив завивання. Голова його час від часу по-пташиному різко поверталася то до Марічки, яка лежала на печі, то до стріли, яка стриміла з Івасевого арбалета. Він якось одразу зрозумів, що Леля в нього не стрілятиме. Дівчина справді виглядала розгубленою. Вона не опустила й не відвела арбалет, тримала його правою рукою, а лівою почала гладити Марічку по голівці, примовляючи:

— Ну, заспокойся, заспокойся, дитиночко. Все буде добре. Ти ж знаєш…

Лішак мовчав. Він також розгубився. Не розуміючи причини Марійчиних сліз, він не знав, що робити. Але найгірше було інше — діти також не знали, що робити.

— То що, — спокійним діловим тоном звернувся до Лисого дід, — будемо стару вбивати? Якщо не можете, я й сам упораюся.

— А ви як, — раптом втрутився Василько, — сонну її вбиватимете чи спершу розбудите?

Несподівано лішак розреготався. Він сміявся дуже довго, хапаючись за живіт і згинаючись до підлоги.

— Та якби ж я міг убити її несонну, то ви думаєте, вона б дожила до вашої зустрічі? — нарешті пояснив він причину свого сміху.

— А навіщо взагалі її вбивати? Ну, спиць собі та й спиць! Яка вам різниця — жива вона чи мертва?

Василько розпитував діда таким наївним тоном, такими чистими очима дивився йому в вічі, що дід, схоже, втратив пильність.

— Так вона ж не вік спатиме! Прокинеться ж колись! — він знову перейшов на виття: — О, яка люта буде вона! Весь світ ненавидітиме! Носитиметься на ступі над лісом і нищитиме все живе!..

— А чого ж вона нищитиме все живе? Знищила б тільки нас — ми ж винні в тому, що вона заснула, — Василько так здивувався, що лішак розсміявся знову.

— Хіба ж вона пам'ятатиме, хто її приспав?! Тому й лютуватиме, що всіх буде підозрювати.

— А, ну тоді нам нічого боятися!.. — полегшено протягнув Василько. — Ми собі підемо далеко, а вона тут хай собі лютує…

Дідуган іще раз розсміявся:

— Так вона ж не тільки губитиме всіх і вся, вона ж іще й розпитуватиме! Доки не знайде того, хто знає щось. А як мене спитає — хіба ж я ждатиму, поки перетворить мене на сухий пеньок?

— Ага, — зрозумів Василько. — То краще вас убити! Тоді ніхто їй про нас нічого й не розповість!..

— Та що ж це ти, малий, весь час такі дивні висновки робиш! — лішак заметушився, засовався на підлозі, одразу прикипівши поглядом до стріли в Івасевому арбалеті. Так і розмовляв з Васильком, дивлячись не на нього, а на маленьку срібну цяточку. — То тобі здається, що я тобі неправду кажу, то раптом надумав убити старого…

— А що робити, діду? — розважливо, ніби розмірковуючи, що немає іншого виходу, перебив його Василько. — Хіба хочеш…

— А й не треба, як не хочеш, не треба… — швидко відреагував Лішак. — Краще он бабу осоружну давай уб'ємо… Така ж пакосна стара — ще коли в мене ступу позичила — казала, горіхів натовчу, а тоді й віддам. А сама й досі не повернула. От уб'ємо її, то ви беріть що хочете, а мені нічого не треба — я тільки свою ступу заберу.

Це вже було щось. Принаймні стало зрозуміло, що в цій хаті найцінніше. А Василько не вгавав:

— А що ж тут візьмеш — у цій хаті? Тут нічого цінного й немає. А так бідну бабусю забивати… Якби ж іще заради чогось…

Лішак аж захлинувся:

— Як то нічого цінного! А самоносний рогач? А безслідна мітла? А вчений фартух?.. Де це він? Щось я не бачу фартуха, — захвилювався він.

— Як це — безслідна мітла? — Василько спробував відволікти дідову увагу від фартуха.

— А он вона, — лішак купився на такі нехитрі хитрощі. — Якщо тягти її за собою по землі, то вона всі сліди замете — ніхто не помітить і не внюхає.

— Так-таки ніхто!.. — не повірив Василько. — А вовкулаки?

— Та що там вовкулаки! — вигукнув лішак. — Сама баба Яга — й та не внюхає!

— Справді непогана мітла, — з захватом промовив хлопчик. — Тільки воно все одно якось несправедливо виходить: вам одному таку цінну ступу, а нам на всіх якусь там мітлу…

— То візьміть іще казанок-самовар — без вогню можна все зварити, тільки води налий. Отой щербатий! — лішак показав брудним пальцем на казанок, дуже неохайний на вигляд.

Лисий подумав, що настав час старого вбивати. Все, що можна було з нього витягти, вони вже витягли. А залишати такого ворога в себе за спиною — дуже небезпечно. І чого, здавалося б, простіше: тільки махни палашем, і голова відділиться від тіла. Але взяти отак і вдарити беззбройного діда, який ще й сидить на підлозі, він не міг. Просто рука не піднімалася.

І тут до Лисого дійшло очевидне: коли лішак говорив про казанок і вказував на нього пальцем, Лисий бачив і палець, і казанок. Він тепер усе бачив у хаті! Світало, і крізь невеличке віконце в хату запливало світло.

Тепер стало зрозуміло, чому дідуган так нервував і мружився. Тепер стало помітно, що він поступово, не підводячись із підлоги, зміщується подалі від вікна. Йому треба було все вирішити до того, як зійде сонце. Сови вдень сліпі.

Чергові правди лішака

— А що ви, діду, збираєтеся зі ступою робити? — втрутився Лисий в розмову.

Лішакові не сподобалося запитання.

— Хлопче!.. — він хотів перевести мову на інше, але явно не знав, на що. Нарешті придумав: — Он баба Яга скоро прокинеться! Давайте вирішувати, вбиваєте її чи ні! Якщо ні, то як хочете, тоді я пішов. — І він удав, що хоче підвестися з підлоги.

Івась зробив ледь вловимий рух, ніби готовий випустити стрілу. Лішак завмер.

— Та що ж це ти, хлопче, такий нервовий!

— Я не розчув, що ви, діду, про ступу сказали? — перепитав Лисий.

— Та далася вам та ступа! Ступа як ступа, нічого особливого. Давайте щось вирішувати, кажу!

— Ви як наче кудись поспішаєте, — повільно промовив Лисий. — У нас цілий день попереду. От зараз у тому казанку зваримо окропчику, настоїмо його на травичці — он у баби травички скільки! Все обговоримо, а тоді вже й рішення будемо приймати. Сидите ви зручно, в хаті не холодно… Ви з якою травичкою чай питимете? Вибирайте.

Лішак вибухнув гнівом.

— Не хочу я вашого чаю! Не п'ю я гарячого! Немає тут у баби трави, яку можна настоювати й пити! Це все дурмани й отрути! Не скажу я вам, де яка трава! Ніколи мені тут з вами сидіти! Відпустіть мене негайно!