Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 21

— Івасю, що трапилося?

— Нічого, кхи-кхи!

Лисому він усе більше й більше подобався.

— Ти не застудився?

— Ні, просто поперхнувся… кхи-кхи…

Потроху він заспокоївся. Діти знову поснули. Лисий кинув фартух у піч, клацнув кресалом, і тканина загорілася; піч почала чадіти. Лисий згадав про калгу й витягнув її. В печі загуло, й за хвилину від ганчірки лишилася тільки купка попелу. Знову затуливши піч, Лисий нарешті влігся на своє місце.

І щойно заснув, як почув металевий скрегіт, розплющив очі і встиг побачити, що прямо йому в голову летить залізна затула з печі. Він різко випростав ліву руку, залізяка боляче вдарила його по пальцях, але від цього змінила напрямок і врізалася в дерев'яну стіну.

Лисий дув на забиті пальці й озирав приміщення. Ще є лавка і стіл, і рогач біля плити, й горщики, й кошик, і в'язанки різних трав під дахом, і ножі, й ложки, і мітла, і величезна діжка, видовбана в цілій колоді… Ступа, здогадався Лисий, згадавши казку. Невже все це чекає своєї черги? Невже баба не спить? А якщо воно почне літати й нападати не по черзі, а одночасно?

Дівчатка сиділи на печі, а хлопці на підлозі, і всі дивилися на Лисого. Зрозуміло, чекали, яке він прийме рішення. А що тут можна вирішувати? Або лишатися в хаті, або не лишатися. Лишатися — майже напевне бути вбитим. Не лишатися — можливий такий самий результат.

Леля злізла з печі й підійшла до нього.

— Ми тут чужі, — пояснила вона.

— Дзякую за пояснення, — саркастично відповів Лисий.

— Ти не розумієш, — сказала Леля. — Всі ці речі вважаюць нас чужими. Ми до них ввалилися як вороги, як зайди…

— Що вони — люди, щоб вважати?

— Не люди. Але й не прості речі… — Вона взяла ганчірку на припічку, налила на неї трохи води й заходилася витирати залізну затулу, що й досі стриміла зі стіни.

Дівчатка зрозуміли її. Наталка кинулася підмітати підлогу, Надійка почала мити ступу, а Марічка взяла несвіжий рушник і стала протирати посуд. Лисий дивився на все це з недовірою. А хлопці також підтримали Лелю. Кожен знайшов собі роботу — один скоблив стіл ножем, другий протирав віконце, третій гострив ножі. Лисий сів на лаву. Лава була стара й розхитана. Він перевернув її й роздивився, наскільки це було можливо в такій темряві. Хиталася одна ніжка. Хлопець ножем відколов скалку від ніжки й забив руків'ям ножа в щілину. Ніжка перестала хитатися.

Нічні роботи тривали недовго. Всі дуже хотіли спати — втомилися значно швидше, ніж можна було сподіватися. Знову повдягалися. Лисий висмикнув затулу зі стіни й поставив її на місце.

Він сів за стіл і вирішив не спати. Він не дуже вірив у те, що казала Леля.

— Лягай, Лесику, — промовила з печі Леля. — Тепер усе буде гаразд.

Найсмішніше, що відчуття небезпеки, яке не залишало його відтоді, як він уперше зайшов до цієї хатини, зараз майже зникло. І це насторожувало ще більше.

Діти поснули. Леля, побачивши, що Лисий не лягає, злізла з печі й сіла поруч із ним.

— Чому вони мене називають Лесиком? — це питання давно цікавило Лисого.

— Ну, не могла ж я їм сказаць, шо тебе звуць Лисим. Вони б не зрозуміли. У нас так людей можуць тільки дражниць. Це не схоже на справжнє ім'я.

— Але це справді моє ім'я!

— Я відаю. А вони могли б почати насміхатися з тебе…

Запала мовчанка.

Стояла глупа ніч. Місяць сховався за хмари, і крізь віконце не пробивалося майже ніякого світла. Лисий скоріше внутрішнім зором, аніж насправді бачив Лелю, що сиділа поруч нього на лаві. Здається, за ці кілька днів він так добре з нею познайомився, здається, все про неї знає. Але щоразу вона знову дивує його. Є в ній так багато незрозумілого. От і ця історія з іменем. Вона якось не так мислить.

А з бабиним реманентом, то й поготів. Це ж додуматися тільки — подбати про все в хаті, тоді тебе не відчуватимуть чужим!.. І схоже — спрацювало! Втім, ще невідомо, як би воно було, коли б він заснув.

Лисий позіхнув.

— Лягай спати, Лелю. Я ще трохи посиджу й теж лягатиму.

— Ти не хочеш, щоб я з тобою посиділа?

— Ну чому… — це запитання збило Лисого з пантелику.

Знову Леля ніби прочитала його думки. Звісно, він хотів, щоб вона з ним посиділа. Протягом дня їм і словом ніколи перекинутись — у дорозі вони йдуть нарізно, а коли збираються всі докупи, то Марічка нав'язує такі теми, й такий плин розмови, що тільки з нею доводиться розмовляти. А єдиною дорослою людиною, крім нього самого, тут була Леля.

— Як ти здогадалася, що треба подбати про все в хаті?

— Нічого я не здогадалася. Просто це ж усе так, як у казках. Раз баба Яга — із казки, значиць і все інше тут таке саме, як у казках…

— А я зажди думав, що казки — то вигадки.

— І я… Хоча… Вовкулаки існуюць насправдзі, і русалки існуюць насправдзі…

— Ти їх бачила?

— Я ні. Але жінки з нашої вьоски дружили з ними.

— Як дружили? Хіба з ними можна дружити?

Те, що Інженер розповідав про підступність і лють русалок, аж ніяк не наводило на думку про можливість дружніх стосунків.

— А чому ж не дружиць… Дружиць можна з усіма…

— І з вовкулаками?

Леля не відповіла. Вони сиділи мовчки, і так теж було добре — просто сидіти поруч і мовчати… Потім вона знову заговорила:

— Мабуць, вовкулаки також колись були людьми. Може, вони й стали вовкулаками від злосці й ненависці… Мій тато розповідав, шо колись дуже давно — дуже-дуже давно — люди дружили з усім живим — і з мавками, і з русалками, і навіть з лішаками. Тобто не те шо дружили… Ну, вони жили всі разом — в одних лісах, на одній землі… І всім вистачало місця. А потім люди почали все більше захоплюваць землю… Вони почали рубаць ліс, будуваць машини… І тоді вони почали витісняць цих сусідів. Почали ворогуваць з ними… А потім придумали казки — які погані всі ці мавки й лішаки… Мабуць, сумління замучило… А тодзі люди — завдяки своїм машинам — стали такими сильними, що лісовий народ уже не міг їм протистояць. І він сховався… А коли люди отруїли річки, землю й повітря, їхні величезні села перетворилися на руїни, а самі вони майже всі вимерли. І весь лісовий народ вийшов зі своїх схованок, і почав воюваць із людьми… Тепер люди стали слабкими. Нам їх усіх не перемогти. Може, і їм нас не перемогти… Тато казав, шо воюваць безглуздо. Треба навчицця дружити й знову почаць жити разом…

— Нічого собі подружицця, — передражнив її Лисий. — Вони нас убиватимуть, а ми з ними дружитимемо?

— Так, це так… — Леся помовчала. — Але якшо ми подружимося, тодзі й вони не будуць нас убиваць… А для цього треба, щоб ми самі перестали їх убиваць… От ви не вбили бабу Ягу — це дуже правильно. Хай спиць. Коли прокинецця, вона вже буде не такою лихою.

— Ага, якже! — тільки й сказав Лисий.

У лісі зашумів вітер. Мабуть, збиралося на дощ. Зібрати б дощової води… Але ринви на хатинці не було, це Лисий помітив, коли роздивлявся її, поки чекав Івася. А просто виставити якусь посудину — такого сміття назбираєш! Хай уже… Як завжди перед дощем, іще більше закортіло спати.

Ясна річ, Леля тут же полізла на піч, хоч Лисий їй нічого того й не сказав. Як вона вміла так відчувати його настрій?

— На добраніч, Лелю.

— На добраніч. Ти також лягай.

І Лисий її послухався.

Бабині гості

Йому приснився старий Інженер. Він ішов попереду валки, повільно і врочисто. Біле волосся розвівалося за спиною. На плечі сидів пацюк і нестримно реготав, дивлячись назад, на всіх людей села, які тяглися слідом за Інженером. Вони їхали на велетенських металевих жабах, незручно сидячи просто на довгих мордах, схожих на колоди. Мама тримала в руках дерев'яну скриню, з якої линула музика. Музика розходилася довкола твердими хвилями; від них згиналися віковічні дуби й ламалися сосни — точно навпіл. Лисий біг слідом за валкою і ніяк не міг її наздогнати, хоч біг дуже швидко, бачив хвіст, але відстань збільшувалася й збільшувалася. Він мчав по сліду, який залишила колона, не дивлячись під ноги, не відчуваючи ніякої небезпеки, бо знав, що протягом трьох днів жодна нечисть не наважиться ступити на цей слід. Як же наздогнати!? Як попередити їх? Він мусив зупинити односельців, але хвіст валки вже майже не було видно. Це звуки музики з маминої скрині щораз штовхали його в груди й не давали наздогнати своїх односельців. Він зрозумів це і злякався, що мама також зрозуміє й припинить музику. І тоді настане ніч, і він взагалі не зможе наздогнати своїх, бо не знатиме, де їх шукати. Зараз музика його не пускала, але й була дороговказом водночас.