Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 11

На даху халабуди Петрусь зробив щось на зразок лука, закріпив у ньому стрілу, вставив розпорку й лубом прив'язав її до пружини з лози. Саму пружину — просто під стрілою — придавив дохлою вороною, яку вдалося підстрелити Лелі. Якщо ворону підняти, пружина розпрямиться, потягне за луб, і стріла вдарить просто в спину тому, хто підніме ворону. А ворона — це м'ясо. Вовкулаки його не оминуть.

Поки всім цим займалися, дівчатка назбирали оберемок м'яти. В дорозі вони муситимуть розминати її в руках і розкидати за собою. М'ята заб'є запах їхніх слідів.

Леля молодець: напередодні, перш ніж залишити стоянку вовкулаків, вона з Івасем позбирала майже всі чорнопері стріли, тож вийшло по дванадцять на арбалет.

Трохи поміркувавши, Лисий вирішив перерозподілити стріли. Він добряче повозився, поки зробив собі непоганий лук. Тут же випробував його й залишився задоволений. Свій арбалет він віддав Івасеві. Тепер у них було троє воїнів, а це вже в півтора рази більше.

Лисого турбувало те, що вовкулачиця прийшла вдень. Проте Леля заспокоїла його, припустивши, що вона прийшла не сонячним, а пасмурним днем, коли в лісі було майже темно. Діти підтвердили, що вовкулаки їх гнали (а найменших несли на собі) тільки вночі, а вдень засинали, сховавшись від сонячного проміння. Отож порадившись, вони вирішили, що рухатимуться вдень. Першим піде Лисий (всі діти його й далі називали Лесиком), за ним — через сто, а то й більше кроків решта. Леля попереду, Івась останній.

Так тихо, але пронизливо кричати кажаном, як Леля, Лисому навчитися не вдалося. Домовилися, що він пугукатиме пугачем. Це також нічний птах, його крик на слуху в вовкулаків, тож не повинен їх насторожити.

Виходити вирішили з першими променями сонця. Лишалася проблема нічлігу.

Лисий згадав про розлогий дуб, з якого стежив за вовкулачицею. Понесли другу стіну халабуди туди. Він заліз на дерево, довго міркував, як би прилаштувати там стіну, нарешті придумав. З великим трудом її підняли на дерево й прив'язали лозою та лубом до трьох гілок. Сяк-так розмістили на ній дітей, поклали старших скраю, а молодших посередині. Леля і він знайшли собі дебелі гілки, на яких можна було спати. На землі під дубом розкидали м'яту.

Самохідні санчата

Настала ніч.

Потомлені діти не одразу, але поснули. А Лисий довго не міг стулити повіки. Все складалося якнайгірше. Він думав про завтрашній день, про тяжку дорогу, їхній загін — не той, який може легко втекти від небезпеки. А якщо й пощастить непоміченими пройти повз табір вовкулаків, то що далі? Чи знайдуть вони надійне місце, де він зможе залишити Лелю й дітей? А потім що?.. Йому паморочилося в голові від запитань, на які не було відповідей.

«Запитання кращі, ніж відповіді, — казав йому старий Інженер. — Якщо є запитання, то відповіді рано чи пізно знайдуться. А якщо є всі відповіді, то запитань уже не буде.»

Зараз Лисий вперше почав сумніватися в правдивості Інженерових слів. Звісно, Інженер був правий. Але то була лише одна правда. А чи може бути дві правди?

Хлопчик пригадав очі вовкулачиці, в яких було безнадійне благання. Він тоді мав рацію — допомагати їй не можна. Але ж вона мала й свою правду. Їй було боляче й страшно. Вона вила й благала його допомогти, адже це він був у всьому винен. А він не допоміг, навіть не спробував, прирік її на жахливу смерть.

Ніч повнилася звичайними звуками. Поки що все було гаразд. Поки що.

Лисому приснився дивний сон. Ніби була зима, все засніжено, мороз. У хаті гула піч, а з димаря прямо вгору здіймався дим. Усе це він бачив одночасно — і всередині хати, і зовні. Мама сиділа перед дерев'яною скринею, а зі скрині линула музика. І нібито грала не одна сопілка й бубен, а багато-багато різноманітних сопілок, бубнів і барабанів. Лисий катався на санчатах. Сніг на вулиці був добре втоптаний, а санчата їхали не тільки з гори, а й самі везли його на гору, при тому вони дивно гарчали й пручалися, намагаючись вивернути голову й укусити Лисого за п'яту. А він дужче натягував віжки і знав, що якщо почухати санчата по волохатій спині, то вони перестануть гарчати й не кусатимуть його. Але щоб їх почухати, треба відпустити віжки, а тоді санчата одразу гризнуть за п'яту. Він хотів злізти з санчат і не міг, бо вони дуже швидко їхали. І що далі, то швидше. Навіть просто випасти з санчат уже було неможливо, не забившись. А мама слухала музику, і музика теж поступово перетворювалася на гарчання. Санчата злетіли з гори й полетіли просто в небо. А потім вони в небі перевернулися, і Лисий сторчголов вивалився вниз. Він усе падав і падав, і кінця цьому падінню не було, аж поки не прокинувся.

Він лежав на великій майже горизонтальній гілці, з обох боків підпертий меншими гілками. Була тепла ніч, і Лисий був геть мокрий від поту. Але гарчання не припинилося. Хлопчик глянув униз і похолов. Під дубом ходила на четвереньках іще одна вовкулачиця, нюхала землю й люто гарчала, роздратована, вочевидь, запахом м'яти. Подивитися вгору їй кебети не діставало.

«Та скільки ж вас тут!» — роздратувався Лисий. Його ставлення до вовкулаків змінювалося, ставало якимось буденним, як до комарів. Це його насторожило.

«Ніколи не давай собі звикнути до небезпеки. Маленьких небезпек не буває, — навчав старий Інженер. — Людина повинна боятися. Але своєму страхові не піддаватися».

«Хоч би вона не привела інших», — Лисий почав боятися.

Вовкулачиця пішла колами навколо дуба, постійно збільшуючи радіус. Потім підняла морду й понюхала повітря. Вона зараз була б непоганою мішенню, якби не темрява. Та й стріляти з дерева він не міг — хіба що з новоствореного лука. Але це дуже ризиковано — зброя ще не випробувана як слід. Тварюка рушила в напрямку халабуди. Хлопчик хотів було злізти з дерева й піти за нею, але передумав. У темряві вовкулачиця бачила краще. Хлопець як міг нашорошив вуха.

За якусь мить вона зупинилася й люто загарчала, потім побігла значно швидше. Знову зупинилася. Знову загарчала. Вона була десь за пагорбом, тому звук став ледь чутним. Але до хатинки дійти вовкулачиця ще не могла. Невже знайшла болото?

Ця здогадка миттю підтвердилася. Хлюпнула вода, а тоді розляглося моторошне виття. Діти прокинулися. Найменша Марічка заплакала. Івась цитьнув на неї, й дівчинка притишила голос, але плакати не перестала. Ніхто нічого не спитав, та Лисий все ж вирішив пояснити.

— Ще одна вивідниця втрапила в трясовину.

Всі прислухалися. Навіть Марічка перестала плакати. Вовкулачиця борсалася в трясовині, намагалася вибратися. Ось вона схопилася за місток, з якого, вочевидь, і впала в болото, рвонула його на себе. Лоза, за яку вона трималася, почала піддаватися, тріщати, злазити з кілків. Тоді почувся хрускіт, і вовкулачиця завила ще відчайдушніше. Це погано. Якщо в неї вистачить розуму не борсатися, розлізлий місток усе ж таки зможе якийсь час тримати її на плаву.

Лисий зіскочив з дерева й обережно пішов на виття. На болітце падало місячне сяйво, тож йому було добре видно, що вовкулачиці вже майже вдалося вибратися на берег. Вона ще по пояс була в трясовині, але руками вже трималася за кілочки. Вона їх добре бачила, тож могла пробратися між ними, не наступивши. Лисий напнув лук і розігнув пальці. Потвора смикнулася й завмерла. Запала страшна тиша. Хлопець не зміг себе змусити наблизитися до неї й витягти з тіла стрілу. «Вранці витягну», — подумав він і пішов назад до дуба.

У путь

Вони вирушили дуже рано, ще й сонце не зійшло. Через годину натрапили на малинник, і це було до речі. Добру годину збирали ягоди, понаїдалися, і з собою взяли скільки могли. Ще через годину надибали струмок. Усі згрудилися навколо, але пити не бралися. Мала Марічка нахилилася над водою й довго принюхувалася. Потім набрала в долоню води й намірилася пити.

— Зачекай! — зупинив її Лисий.

Він зачерпнув у руку води, понюхав її й хлебнув. Вода була добра.

— Тепер пий, — сказав він Марічці.