Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 83

— Він просто взяв і кинуся в огонь.

— Та перестань!

— Не перестань, а просто взяв і кинувся. Там була стіна вогню. Суцільна.

— А вона?

— А що вона? Вона вже втратила тяму. Якщо хочеш знати, вона вже насправді була нежива тоді.

— Так вона померла?

— От чого не знаю, того не знаю. Але кажуть, що померла.

— А він?

— Хто він?

— Ох, ти ж прямо душу виймаєш! Або розповідай, або запитуй! Борода як?

— А як він може бути? Можеш собі уявити: суцільна стіна вогню. Ти б вижив?..

— А ще кажуть, вона може з листям розмовляти, з зайцями, вона навіть розуміла все, що Пластун говорить!

— Ой, кумо, не вірте всьому, що кажуть. Я ще розумію, з листям. Але Пластун!..

— От не вірите, й не треба. А ще кажуть, у річці живе якийсь такий Чека.

— Хто?

— Кажу ж вам, Чека. Він чекає.

— А-а-а!..

— Ні, йому просто стріл не вистачило. Бо якби більше стріл, то Миша просто їх усіх би повбивав. Я вам чесно кажу: я змигнути не встигала, як він пускав нову стрілу.

— І що?

— А що ви думаєте? Як стріла, то й вовкулака. У нас там навколо хати просто… я вам кажу!.. Просто звалище вовкулачих тіл.

— Та що ви кажете!

— Ну!!! Я вже казала: «Мишо! Чого ти не ходиш на полювання? Такий стрілець, як ти, — і не ходиш на полювання!»

— А він?

— Що — він?

— А він що відповів вам?

— Звісно, що. Каже, якщо я ходитиму на полювання, то хто ж їх усіх навчатиме?!..

— Якби ж я сама їх не бачила!

— А я про що кажу! Яка така черва може цю велетенську тварюку кудись погнати?

— А я про що кажу? Вовкулаки — це вовкулаки, а черви — це черви. Мої кури…

— І мої! Їм проса не давай! Як побачить черв’яка, просто на місці не втримаєш!..

— І він, кажуть, прямо кинувся в полум’я, і виніс її на руках!

— І що?

— І що! Впав просто на землю. Вона — й то менше обгоріла, ніж він. Чорний, як перепечена картопля. І — впав.

— Так він живий?

— Я ж кажу тобі: помер на місці.

— Ох!!!

— А я тобі про що? І заради кого! От я все можу зрозуміти, але — Каченя?!!..

— Так. Але вона справді дуже добра.

— Ой! Не треба мені розповідати! А то ти колись бачила хоч одного чоловіка, якому доброта дорожча за пику!..

— Але ж бач, поліз у полум’я!

— Та він би за кого хоч поліз. Просто вона опинилася ближче.

— Або він…

— Її послухати, то Миша всіх вовкулаків перестріляв!

— Ага!

— А Лисий, виходить, взагалі ні при чому!

— Ага!

— Хай ще розкаже, що це її Борода з полум’я витяг!

— А що ти думаєш! Вона б не проти!..

— Інженер усе це знав. Від самого початку. Він просто хотів нас уберегти.

— Та! Ти ще скажи, що Лисий хотів нас усіх занапастити!

— О! Ти порівняла! То Інженер, а то Лисий!

— А я тобі скажу, в чому там справа. Інженер просто не вірив, що ми можемо перемогти вовкулаків.

— Правильно! А Лисий уже їх перемагав. От і все.

— Ой, сестро, не все. Не все!

— А що ж іще?

— Не знаю. Але вчора я його побачила… І ти знаєш, я цю Лелю розумію. Я б у такого й сама закохалася.

— Сестричко! Не ти одна така.

— Та! Малий він іще!

— Ой, не такий він уже й малий. Але я тобі скажу…

— Що?

— Якби всі наші чоловіки були такі малі!..

— Я не хочу грішити, Дзвінко! Не хочу грішити! Просто я не знаю, що він у цей час робив. Сидів на дереві чи на даху. Просто не знаю! А мій Миша… Це те, що я бачила. Він їх просто гнав. Він їх так стріляв, що їм просто діватися було нікуди!

— Правда?!

— А хіба я колись брехала? Коли вони своїми куцими мізками зрозуміли, що їм нікуди подітися від Миші, вони з полегшенням кинулися на ці пастки… Я вам кажу: просто з полегшенням!

— Правда?

— А коли я вам брехала?

— Ну, що ти мені кажеш! Я сам ходив туди з Лисим.

— То хто ж то так кричав?

— Я вперше бачив того чоловіка. Ще був подумав, дякувати вовкулакам, зупинили чужинця. А Лисий подивився на нього сумно…

— Ну?…

— Ну й каже: Ех, Василеме-Василеме! Мусив би тобі подякувати, що врятував нас, але думаю, не від чистої душі зробив ти це.

— Як?

— Та чи ти не чув!

— Ні, я чув. Тільки цікаво, як ти це розумієш?

— Як я це розумію? Я тобі відповім. Я це розумію — цілком!

— А!..

— Вуханю! Ти ж був із ними поруч, чого ти мовчиш? Розкажи, як усе було?

— Га?

— Я кажу, ти ж був увесь час поруч із дітьми. Що там було? Що робив Лисий?

— Лисий? Ге! Лисий!

— Ну, то розкажи!

— Що тут… той! Він же… Лисий!.. Лисий!!! Лисий, це, знаєте… той! Він прямо… Це вам не те що!..

— От я тобі, Вуханю, прямо скажу! Я так і думав!!

— А мене найбільше вразив Опенько. Цей нещасний Опенько! І таке на Лелю наговорив!.. Як можна було вагатися?!

— А я вам про що кажу!

— Ні, ну як можна було вагатися? Це ж діти! Це ж діти!!! Я для себе тоді зразу вирішила! Якщо вони підуть із села, я вже більше не житиму!

— А я вам про що кажу!

— Бо це ж діти! Розумієте? Діти!

— А я вам про що кажу!

І тут на вулиці враз запала цілковита мовчанка. Натовп, мов заворожений, дивився, як із бічної вулиці вийшов Лисий. Змарнілий, виснажений, сумний, він ледве пересував ноги від втоми. Але в цій втомі було стільки гідності й упевненості в собі й усіх них! І вся вулиця раптом усвідомила, яку велику справу всі вони зробили минулої ночі.

Він ішов, тримаючи за руку Лелю. Вона була бліда, з розпатланим і почорнілим від кіптяви волоссям. О, скільки жінок враз позаздрили їй, що рука Лисого була саме в її руці! І водночас усі жінки відзначили, які червоні в неї очі. Ну, що ж… Хто з них не плакав через своїх коханих…

Потім з'явився Василько, і люди зітхнули з полегшенням. Всі вже звикли, що на вечірніх посиденьках вони тільки й чекають, що цей малий, якому давно вже час спати, починає щось розповідати… Здається, кожен може таке придумати, але зовсім не кожного всі слухатимуть. А Василько… Ну, та що там казати, це ж Василько!

Поруч із ним ішов серйозний і набурмосений Івась. Він завжди набурмосений. От тільки… Коли не було Лелі й Лисого, Івась завжди знав, що робити. І завжди всім міг порадити щось слушне. Він був страшенно схожий на Лелю.

Наталка… Чарівне створіння, чесне й відверте до нерозсудливості. Її часто жаліли й думали, що не приведи лихо й самим бути такими ж відкритими й щирими. Проте хто з жінок у селі не мріяв, щоб у неї народилася така ж сама доня!..

А далі… Далі з-за рогу вийшов неймовірних розмірів бурий ведмідь. Від одного погляду на нього жижки починали тремтіти. Його вже багато хто бачив і знав, що боятися не треба. Але щойно він з'явився, всі мимоволі сахнулися, розступилися. Хотілося про все забути й тікати додому, а там сховатися під ліжком.

І от на цьому чудовиську сиділа улюблениця всього села, золотоволоса й розсудлива не на свої роки Марічка. Вона усміхалася на всі свої молочні зуби, хоч, як і всі інші, ніч перед тим не спала. Від того, що саме вона сиділа на спині ведмедя, народ одразу заспокоївся й зрозумів, що цей грізний ведмідь, який прогнав вовкулачих недобитків, їм, людям, нічим не загрожує, що це їхній друг, що це рятівник.