Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 68

День хилився до вечора. Лиш поївши й відпочивши, вони відчули, як утомились. І за сьогоднішній день, і за всі попередні.

І заради чого все це? Що вони отримали завдяки таким тяжким втратам?

Вони з Лелею сиділи обличчям одне до одного, Марічка — між ними. Мала дуже зосереджено їла. Ніколи не бачив, щоб малі діти так їли. Вона спочатку дивилася на кусень сиру, що тримала в руці, дуже пильно дивилася. Потім кусала й починала жувати. Жувала ще довше, ніж розглядала його перед тим. Потім кілька разів його ковтала. Малесенькими такими ковточками.

Леля, як і сам Лисий, зосереджено їсти не могла, хоча взагалі в житті була дуже зосереджена. Тільки вся увага її була прикута до того, що діється за спиною Лисого. По її очах він бачив, що там нічого поганого не діється. Так і вона — бачила по його очах усе, що відбувається за її спиною. Тільки от у Лисого завжди було таке відчуття, що вона й із заплющеними очима бачитиме, якщо в його очах з’явиться небезпека. Аж страшно подумати: вони знайомі менше трьох місяців, а вона так глибоко розуміє й відчуває його.

Після того, як вийшли із села, весь час була напружена й стурбована. Він теж уміє її відчувати. Хоча вона, звісно, й намагалася приховати свої турботи. Власне, він розумів, що Леля хвилюється через нього — за нього. Лисий змінився. Він час від часу ловив її погляди, в яких було ніби випробування, ніби вона сама хотіла перевірити свої відчуття. А одного разу він вловив навіть щось схоже на розпач. І йому стало страшно: невже все так погано? Невже він справді так сильно змінився? А може, її турбувало щось інше?

— Я думаю про той дуб, — сказала Леля, запивши їжу водою з баклажки. — Якщо ступу зроблено саме з нього, то, виходить, баба Яга раніше жила десь тут?

Це вперше вона заговорила не про те, про що він сам думає. Навмисне? Щоб відвернути його від думок про наслідки смерті? Втім, про дуб і бабу Ягу він уже також думав — тільки раніше.

— Хоча може бути й інше, — вела далі Леля. — Можливо, це якийсь особливий дуб, і вона довго ходила, шукаючи для ступи саме його?

— Боюсь, ми про це ніколи не довідаємося, — відповів Лисий. — Баби Яги на світі немає, а хто ще розповість?

— А лішак? — тихо мовила дівчинка. — Я думаю, Марічка саме його бачила. І на тому самому дубі.

Лисий кивнув. І про це він уже встиг подумати. От тільки не уявляв, куди і як лішака заманити і як його змусити говорити. Ще й не просто говорити, а — правду.

— Ні, — сказав він. — Це старе опудало нічого не скаже.

— А мені казав, — раптом озвалась Марічка, яка до того сиділа тихо й тільки крутила головою. Леля заговорить — вона на Лелю дивиться. Лисий скаже — на Лисого.

— Що? — одночасно вигукнули Леля й Лисий.

— Ну, він багато говорив, — мала сором’язливо опустила очі долу.

Леля та Лисий довго чекали, доки зрозуміли, що Марічка не має наміру розповідати далі. Вона знов уважно поглянула на зовсім маленький шматочок сиру й заходилася його жувати, дивлячись просто перед собою.

— Марічко, — тихо погукала Леля.

— Ти хочеш із нас познущатися? — ще після паузи спитав Лисий.

Дівчинка дожувала сир і більше не мала причини мовчати. Вона глянула Лелі в очі й дуже твердо відповіла:

— Він говорив про мене… А не про вас. Це тільки мене стосується.

— Ведмідь теж тільки тебе стосується? — холодно поцікавилася Леля.

— Звідки ти знаєш?!

Виявляється, і її можна збити з пантелику. Якщо знати, як.

— Я багато що знаю, мені тільки цікаво, чому я про це знаю не від тебе, — суворо промовила Леля. — Ми що, не сестри? Ми вороги? Ти вважаєш, що від мене й Лесика треба все приховувати? Від Пластуна, бач, нічого не треба приховувати. Бо він друг. Так? Я тебе правильно зрозуміла, Марічко?

Лисий не втручався в розмову сестер. Він не вмів розмовляти з малою. Дуже любив її, але розмовляти не вмів.

Марічка мовчала. На очах її виступили сльози, і Лисий уже ладен був ні про що більше не розпитувати її, аби тільки не бачити цього.

— І плакати нічого, — сказала Леля. — Ти нас не розчулиш. Занадто велика небезпека загрожує нам і всьому селу. Втім, якщо тобі байдуже, що з нами всіма буде, тоді, звичайно, можеш мовчати…

Що-що, а мовчати Марічка не стала. Вона так голосно й гірко розридалася, що Лисий ладен був крізь землю провалитися від сорому. Він розумів, що не він образив малу, однак позбутися почуття провини не міг.

— Ясно, — жорстко підсумувала Леля. — Плакати тобі вигідніше, ніж говорити. Чесно кажучи, я думала, що ми тобі дорожчі, ніж Пластун. Треба йти.

Вона почала підводитись, але мала рвучко обхопила її за шию й зайшлася ще більш розпачливими сльозами. Лисий усвідомлював, що Леля робить правильно, але, як йому здалося, то був дуже вже жорстокий шлях.

Марічка почала щось тихо говорити крізь голосні схлипування. Лисий ні слова не міг розібрати. Леля напружено слухала. Лисий чекав. Він бачив, як по одягу на її плечі розходиться мокра пляма. Це ж треба — в такому маленькому тільці так багато сліз!

— І це все? — нарешті спитала Леля.

Мала закивала головою.

— Ну, так чого ж ти не розповіла зразу?

Марічка не відповіла.

— Ти думала, що про таке розповідати соромно?

Мала почала товкти головою Лелине плече. Леля погладила її по голівці. А потім несподівано для Лисого сказала:

— Так, я теж не змогла такого розповісти Лесику.

Марічка підвела голову й подивилася на неї здивовано, враз переставши плакати.

— Якого? — спитала вона рівним голосом, ніби й не було тривалого ридання. І очі висохли.

— Зараз розповім, — відповіла Леля. — А потім ти розкажеш Лесику те, що розказала мені.

Марічка довго дивилася їй в очі й, не відводячи погляду, кивнула.

— Коли ми були на річці, — почала Леля, — нас відрізало сліпою пожежею від дороги додому…

Мала не перебивала, Лисий теж сидів тихо, ловив кожне слово. Тепер йому стало зрозуміло, чому Леля тоді не зізналася, про що вона говорила з русалкою. Він підозрював щось подібне, здогадувався, що вона не може зізнатись, однак наполягав, як дитина, — аж мало не посварилися. А просто треба було дати їй час.

Дослухавши до кінця розповідь Лелі про розмову з русалкою, Марічка промовила:

— Як ти могла з такими гидкими русалками так довго розмовляти. Зелені, як жаби. Ще гірші за жаб.

Про свою зустріч із русалками Марічка їм не розповідала. В Лелиному погляді було настійливе запитання, тож Марічка знов обхопила сестру за шию й міцно притислася до неї. Майже так само міцно, як Лисий — тоді, на березі. Він відчув, що обличчя почало рожевіти, але зупинити цього не міг.

Леля дивилася на нього такими чистими очима, що було ясно: вона подумала про те саме. І усміхнулась. І він також не стримав усміху.

— Це вперше, — сказала вона.

— Що? — не зрозумів Лисий.

— Ти вперше усміхнувся після… — вона не договорила.

— Після смерті, — закінчив він її фразу.

Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного так, як їм чомусь дуже рідко випадало дивитися. Ніякі слова не потрібні. Він, безперечно, став іншим. Не таким, яким був іще два дні тому. Леля не могла б сказати, що нового вона в ньому тепер помічала. Але водночас він лишався тим самим Лисим, якого вона знала. Він просто швидше, ніж вона, подорослішав.

Колись давно, коли був іще живий її батько, вона якось зізналася йому, що їй не подобаються хлопці її віку. Всі вони якісь малі, зовсім діти. То регочуться, то штовхаються, то починають дражнитися й кривлятися… Був у них у селі один такий Сашко — найвищий, найдужчий і найспритніший серед ровесників. Леля знала, що подобається йому. Але ж який він був дурний!.. Особливо взимку в нього щось ставалося з головою: то їхню стежину водою вночі заллє й сніжечком притрусить, то наліпить цілу гору сніжок і щойно побачить Лелю, починає вправлятися… Батько відповів їй тоді:

— Просто дівчата раніше дорослішають. Ти старша за них, хоч і ровесниця. А через кілька років ви зрівняєтеся. Тільки от… — батько помовчав і сумно посміхнувся. — Тільки от розумнішими за тебе вони не стануть уже ніколи.