Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 63

А Петрусь, залишивши Вуханя керувати чоловіками, які йому допомагають, біг до своїх арбалетів. Справ у нього вистачало.

Та найбільш заклопотаний був Івась. Збігав до дуба, де Василько сидів на зрізі верхівки, й допоміг пояснити трьом чоловікам, які гілки треба зрубати, аби не затуляли галявин, що ними можуть бігти вовкулаки. Потім з одним із чоловіків мчав до яруги, в яку треба позносити зрубане гілля, щоб перегородити їм шлях, — яругу з жодного дерева не було видно. Звідти до жінок, які копали вовчі ями на зібраних городах, до теслі, що гострив осикові кілки для цих ям та інших пасток, придуманих Петрусем і Вуханем. По дорозі висвистав із засідки Наталку, й та розповіла, що Люба з хати не виходить, але вона там, бо на вікні фіранки спочатку були розсунуті, а потім запнулися. Тобто Люба ж їх запнула, хто ж іще? Пластун також до неї не приходив, ані Інженер. Ніхто не приходив.

Івась побіг до кузні, щоб з’ясувати, скільки наконечників зі сріблом виходить у Бороди, й по дорозі нагнав Інженера.

Першим бажанням було звернути на іншу вулицю й піти до якогось іншого місця, пізніше зайти до кузні. Але стало соромно. Невже він боїться? Он як тяжко людина пересувається, човпе ногами, здіймаючи куряву, спина зігнута — зовсім старий чоловік. Навіть шкода його стало.

Івась порівнявся з Інженером і спокійно з ним привітався.

— Добре, що я тебе зустрів, — втомлено й захекано промовив Інженер.

— Не гнівайтеся, — несподівано для себе самого сказав Івась. — Я так із вами розмовляв… Просто…

— Я знаю, — перебив його Інженер і, трохи віддихавшись, додав: — Не вибачайся. Я все ставлюся до вас як до дітей, а ви… Ви, звичайно, і справді ще діти. Тільки от занадто багато недитячих клопотів у вас. Тому вам і здається, що ви вже дорослі… Втім… Ви справді доросліші, ніж інші діти вашого віку.

— То, може, ми вже заслуговуємо на те, щоб знати правду? — обережно спитав його хлопчик.

— Правду? — здивувавсь Інженер. — Яку правду ви хочете знати?

Івась миттю роздратувався.

— Ви добре знаєте, що я маю на увазі!

— Можливо, — нібито погодився старий. — Може, я й знаю. Але я знаю все ж таки не те, що ти маєш на увазі…

— Правда одна! — тепер уже Івась перебив Інженера. — І саме її я маю на увазі!

— Ти гарячий, — Інженер замислився. Потім знову заговорив: — Таким же гарячим був і Довгоногий… Я любив його. Я знав, що він довго не проживе. Знав, що для походу в Руїну більше годиться Лисий… Але я любив Довгоногого. Саме тому, що він був гарячий і нерозважливий. Навіть ти ще не встиг наговорити мені стільки зухвалого й нахабного, як устиг за своє коротке життя Довгоногий. Бач, як воно виходить… Давай сядемо, якщо хочеш далі розмовляти.

Івась не знав, що відповісти. Він хотів розмовляти. Він таки сподівався, що Інженер скаже йому те головне, що мусить сказати. Але ж там було стільки справ! Хвилинки вільної він не мав.

— Сідай, сідай, — заохотив старий, важко опускаючись на колоду під чиїмось зеленим від моху тином. — Часу в тебе вистачить. Вовкулаки сьогодні не прийдуть.

— Звідки ви знаєте?

— Це, друже, найстрашніше дитяче запитання: звідки ви знаєте? На нього завжди найважче відповідати. Бо я й сам часом не пам’ятаю, звідки які в мене знання. А тим більше, коли йдеться не так про знання, як про висновки… З життя знаю — от звідки. Вовкулакам ми не потрібні. Їм потрібен Лисий. А Лисого тут немає. Тому, я гадаю, вони й не нападатимуть на нас, доки Лисий не повернеться до села. Може, й зовсім не нападатимуть, якщо перехоплять його десь по дорозі…

— Не перехоплять, — упевнено мовив Івась. — Його ніхто не перехопить. Тим більше, що він завжди може залізти на дерево, а вони по деревах не лазять.

— І скільки ж він там на дереві сидітиме? Та ще й сам-один.

— Він не сам-один. З ним Леля. І Глина.

— О! Від вашого Глини багато користі! — глузливо протягнув Інженер. — А Леля… Це добре, якщо вони разом. Коли вони разом, їх справді важко подолати.

— Ви так кажете, ніби й самі хотіли їх подолати, — майже ображено пробурмотів Івась.

— Та де вже мені, старому, — ще більш глузливо відповів Інженер.

— Чекайте, — раптом осінило Івася. — А чого ж вони тоді напали на наше село? Там Лесика не могло бути.

— Ну, — відповів старий, — там був хтось інший. Їм потрібен був хтось із вас. Я так думаю.

— Леля?

— Може, Леля. Може, ти. Не знаю. Але хтось із вас — це напевно.

— Тому ви так розгнівалися на Лесика, коли він нас сюди привів?

Інженер, схоже, здивувався.

— Чому розгнівався? Тобто так, я на нього розгнівався, але не через те. Вам я зрадів. Діти в селі — це завжди добре. Це означає, що село не вмерло. Адже діти — це майбутнє. Я вам дуже зрадів тоді…

— От бачите, — знову перебив його Івась. — Ви знову починаєте говорити про щось інше, замість того, щоб сказати мені правду. І так завжди.

— Правду?.. — Інженер замислився. Він думав довго, бгав у руці своє жовте ліве вухо, ніби намагався запхнути його в голову. — Правду… А що таке правда? Як ти її уявляєш?

Івась розгубився. Він добре знав, завжди знав, що таке правда, однак зараз збагнув, що не може відповісти на запитання старого. Як пояснити, що таке правда? «Це не брехня»? Так Інженер і не брехав йому. Просто говорив про інше. В цілому, правду казав.

— Правда, — нарешті порушив він мовчанку, — це те, що є.

— Ага, — зрадів Інженер, — тобто це ось дерево — це правда?

— Ні, — не погодився Івась. — Дерево — це дерево. А правда — це те, що ми про це дерево знаємо…

Він іще не договорив, а вже зрозумів, що верзе дурниці. Зрозумів, бо згадав ману, яку Люба наводила на порожні місця. То були кущі, трава, паркан, але то була неправда. Він знав про ці кущі одне, а вийшло зовсім інше.

Однак Інженер, очевидно, не зрозумів, чому Івась замовк.

— А знаємо ми те, що бачимо, чуємо, чого торкаємося. Побачили дерево, торкнулися його — і вирішили, що це і є правда, що ми про нього все знаємо. Насправді ж усе зовсім не так, Івасю. Зовсім не так.

— А як? — спитав Івась, хоч міг і не питати. І так уже було ясно, що Інженер доведе свою думку до кінця.

— Як? Не знаю. Знаю тільки, що єдиної правди не існує. А якщо й існує, то її ніхто не знає. Бо знати її неможливо. Правда — як ліс. Ми знаємо, що вона є, ми живемо серед неї, але про неї не знаємо майже нічого. Що з того, що ти бачиш осокір і можеш торкнутися його рукою? Ти можеш сказати, скільки років він росте на землі, хто його посадив, чи є в ньому шашіль, чи водяться під ним черв’яки? Якщо з’їсти його плоди, що з того вийде? Навіть про одне дерево ти не можеш знати всього. А що вже казати про весь ліс? Про всю правду?

Інженер знову замовк і зайнявся своїм старечим вухом. Івась мовчав і чекав.

— Її ніхто не знає, — повторив Інженер. — Кожен знає тільки свою правду. От ти думаєш, що це просто дерево, — і в цьому твоя правда. А я знаю, що його посадив мій дід на честь мого народження. Тоді ще діди доживали до народження онуків. І це моя правда. Чи стала вона твоєю від того, що я тобі про неї розповів? Звісно, ні. Ти просто про це знаєш, а я це відчуваю… Для мене це навіть більше, ніж правда…

Івась уже зовсім заплутався в цій розмові. Він зрозумів, що Інженер і далі нічого важливого не скаже. А правда про дерева йому набридла.

— Ну, не хочете казати, то й не кажіть. Мені треба бігти. — Івась підвівся й швидко пішов геть.

— Стривай! — погукав його Інженер, коли їх розділяли вже з десять кроків.

Хлопчик зупинився.

— Візьми ось, — ховаючи очі, промовив старий.

Він простягнув Івасеві полотняний вузлик, у якому лежало щось важке. Івась розгорнув полотно. У ньому була срібна ложка — величезна, як дерев’яна, з майстерно зробленими візерунками на ручці.

— Тримав її про всяк випадок, щоб очищати воду, — не дивлячись в очі, пояснив дід. — Ну, вода зараз і так добра. А нащо буде та вода, якщо… Сподіваюся, вам знову вдасться перемогти вовкулаків. От тільки чи це вас порятує…