Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 37

— Десять, — сказав Лисий. Через дві секунди хвиля змиє всіх.

Він встиг підвестися, але не встиг виплутатися з мотузки, що з’єднувала його і Глину. Падаючи, він дуже вже химерно заплутав собі ноги.

Намагаючись допомогти, Леля з Васильком сильно потягли мотузку на себе й знову повалили Лисого на пісок. Він знову скочив на ноги, але цієї миті в нього за спиною — близько, занадто близько! — в піщано-глиняну стіну вдарив струмінь води.

Мабуть, пройшло занадто мало часу після попередньої хвилі, тому Чата не спромігся на такий же сильний струмінь, як тоді, коли Лисого змило в річку. Цього разу вода також збила його з ніг, але Василько з Лелею змогли втримати мотузку. Геть мокрий, Лисий навкарачки підповз до них, підвівся, й вони побігли. Бігти, власне, було вже нічого, вони це розуміли, однак тікали й тікали від клятого місця, скільки вистачило дихання.

Розділ 4

Вождеві наречена

Роги й копита

І цього вечора, прокинувшись, вожак підвівся й гаркнув, що треба вирушати. Але зробив він це без особливого бажання. Не відчував люті, яку попередні вечори. Та й бігти чогось не хотілося. Вони бігли, може, з годину, але якось повільно, навіть дорогу вибирали. А потім вожак зупинився й зграя розгублено завмерла на місці. Що робити далі? Куди бігти? Навіщо? Вожак намагався згадати, якою була ’іхня мета, і не міг. Здається, когось треба було ловити… Кого? Якихось трьох… Людей? Мабуть, людей, бо вони завжди ловили людей.

У кущах щось шелеснуло. А потім — тупіт копит.

Вожак першим рвонув навздогін. Зграя — за ним. Уже в гонитві прокинувся мисливський інстинкт. Зграя, мов за командою, почала розсипатися віялом, охоплювати з боків жертву, яку ще не бачила, але вже чула — не лише стукіт копит, а й запах. Запах лося. Вони давно не їли досхочу. І зараз зрозуміли це. А тут цілий лось. Ні, він не втече.

Як і годиться, першим наздогнав його вожак. Він уже бачив тварину, між ними лишалася зовсім невелика відстань, коли вожак помітив попереду улоговину. Лось туди, в яр, не побіжить. Він побіжить праворуч. Але засліплений страхом, звір цього ще не зрозумів. А коли зрозумів і різко сахнувся самим гребенем яру, на спину йому з лютим гарчанням кинувся вожак.

Лось був сильний і дорослий. Він крутнувся на місці, щоб скинути смертельну ношу. І якби це йому вдалося, вожакові було б сутужно. Потрапити лосеві на роги — це вам не ожинові колючки. Вожак ухопився зубами за шкіру на спині лося, а рукою зачепився за ріг. Це не назвеш порятунком, але тут на загнану тварину кинулося ще троє зі зграї.

Лося повалили на землю й, ще живого, роздирали на шматки, впиваючись свіжою кров’ю, гарчали одне на одного, намагалися відбатувати найкращі кусні м’яса…

За півгодини лиш білі кістки й сіро-коричневі роги та копита валялися на витовченій траві. Навколо сиділа сита зграя й ліниво дивилася на свого ситого вожака. Вони чекали команди, але вожак не знав, що їм наказати. Так і сиділи. А до ранку було ще далеко.

Мокроступи на босу ногу

Ще недавно, кілька років тому, річка була зовсім іншою. Лисий пам’ятав, як на Різдво ходили вони на берег, вибігали на кригу, ковзалися. Скільки йому тоді було? Сім? Вісім?

І от усе змінилося. Норовлива вода підмила береги, залила колись похилі улоговини, якими до неї можна було спуститись, і тепер дітям і Глині лишилася тільки вузенька смужечка берега між водою та кручею. І жодної можливості вибратися нагору. Вони йшли і йшли на північ, петляючи разом із руслом ріки, і ця нерівність шляху, всі ці повороти й кривулі привели до того, що Лисий зовсім не уявляв, як далеко вони тепер від села.

Кілька разів по дорозі їм зустрілися гадюки, але це були звичайні змії, яких вони просто відкидали з дороги шаблею. Нарешті зустрівся вуж, і це вже хоч якась їжа. Втім, Глина їсти вужа відмовився, понюхавши й відвернувшись із такою ситою зневагою, що навіть Леля засміялася — вперше після того, як вони вийшли до річки.

Безглуздість ситуації, в яку вони потрапили, Леля вважала цілком своєю провиною. Вони йдуть рікою, їм уже давно ніщо не загрожує (так їй здавалось), а повернутися додому не можуть. Дівчинка знала, що мандрівка до русалок не була марною, вона багато чого довідалася, хоча й не все зрозуміла (про себе й живу воду, наприклад, нічого не добрала). Однак чи варті всі ці знання того, щоб отак блукати до темної ночі?

А ніч була вже не за горами. Дякувати, хоч Лисий встиг висохнути, бо тепер дедалі частіше вони йшли в затінку, а незабаром тінь кручі перекриє і всю широчінь ріки. Що на них чекає тут уночі? Цього не знав ніхто, бо нікому не спадало на думку перевіряти це на собі. До того ж Марічка. На неї теж чигає небезпека. Яка? Чи скоро вона стане зрозумілою? Чи поки вони блукають, мала вже ризикує життям?

Подорож була нудна й, здавалося, безкінечна. Це те, чого Лисий просто не терпить. Він і не витримав перший.

— Усе! — сказав він, зупинившись. — Це безглуздо. Треба придумати якийсь вихід.

Він роззирнувся, хоча й так було ясно, що можна побачити, — нічого нового, схопив шаблю і став рити сходинки в кручі. Це було неважко, хоча й користі з того ніякої. Він зробив їх три, потім четверту, п’яту, але коли вирішив ними піднятися, щоб рити далі, вже друга обвалилася під його вагою, а за нею посунув, здавалося, весь схил, тож Лисий з головою виявився під кучугурою піску. Леля й Василько швиденько відкопали його, він підвівся й обтрусився. Щоб якось допомогти йому впоратися з ніяковістю, Леля сказала:

— Ми вже так пробували минулого разу.

— Можна було мене про це попередити, — буркнув Лисий і, не озираючись, пішов далі вздовж берега.

Вже й сутінки почали густішати, коли нарешті круча різко відступила ліворуч і їхній шлях перегородив заболочений чагарник. У цьому місті старик зливався з материнським руслом ріки. Колись зливався. Нині це було стояче болото, вкрите густими заростями верболозу. Йти через нього міг тільки божевільний — нікому не відомо, що може бути в тім мулі, навіть якщо там немає трясовини.

Але ж лоза — то дуже корисна річ! Та й деревця серед неї траплялися нівроку — з руку завтовшки. Тут уже можна було про щось думати, про якусь драбину. До того ж за поворотом круча була вже не така й круча, швидше схил, хоча й не достатньо пологий, щоб ним можна було заввиграшки видертися нагору. Крім того, він мав іще одну дуже вагому перевагу — на ньому де-не-де росли кущі й трави, тож він, мабуть, не такий сипкий. Аби тільки не натрапити на якусь погань: болото — воно й є болото.

А найгіршим був підступ до схилу — кількадесят кроків густющого малинника. Його можна було вирубати, але до ночі лишалося так мало часу. Леля дивилася й думала: «Ні вирубаним, ні невирубаним малинником босоніж пройти неможливо».

Леля добре знала ліс, чимало днів провела в довгих мандрівках навколо свого села. А на початку літа разом із Лисим подолала велетенську відстань від своєї вьоски до Руїни й назад — до села Лисого. Не раз потрапляли вони в страшні пастки, не раз вона сама рятувала Лисого від смертельних небезпек. І все ж коли вони перебували в лісі, Леля завжди покладалася на свого друга. І не лише тому, що він передбачав небезпеку якимось незбагненним для неї чуттям. Просто Лисий краще знав ліс, швидше приймав рішення, і ці рішення здебільшого були правильні.

— Васильку, — сказав Лисий, — рубай лозу і плети мокроступи. Вмієш?

— Давай я спочатку нарубаю лози, а потім ти мені покажеш, як їх плести, гаразд? — Василько як міг викрутився.

— Лелю, рубай прохід у малиннику. Бо я зі своєю босою ногою зроблю це гірше.

— А навіщо й мокроступи, й прохід? — логічно поцікавився Василько.