Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 26

Лисий вчинив нерозсудливо. Він кинувся ліворуч, до річки. Чомусь майнула думка, що до води пожежа не підійде. Про те, як потім вибиратися, що робити, якщо їх відріже від лісу, він подумати не встиг. І затримуватись вони вже не мали права. Сліпа пожежа охопила вже дерево за двадцять кроків од них — не далі. Швидкість її була дуже велика. Вони не знали, наскільки широким клином ішла пошесть, тож бігли не спиняючись. Глину постійно заносило ліворуч, і через кожні кільканадцять кроків Леля мусила його гукати, щоб не загубився. Собака кидався за ними, обганяв і знову збивався ліворуч. Мабуть, напрямок, яким тікали від сліпої пожежі інші тварини, видавався йому найбезпечнішим. Леля ж і Василько покладалися на чуття Лисого.

Ніхто в їхньому селі не бачив сліпої пожежі. Більше того, їхній Інженер казав, що її взагалі ніхто з живих не бачив. Тобто той, хто бачив, уже нікому розповісти про неї не міг. Усе згорає, а полум’я не бачиш. І після неї вже не бачиш нічого. У цьому місці Інженерової розповіді Лисий колись перепитав, чому ж людина не може про це розповісти, навіть якщо вона стає сліпою. Говорити ж вона при цьому може?

Інженер тоді не відповів, перевівши мову на щось інше, сказав тільки, що краще не перевіряти. Тепер Лисому було зрозуміло, що Інженер просто не знав. Він, як і всі інші, чув тільки неясні оповідки, не дуже йняв їм віри, але й спростувати було нічим. Іще Лисий збагнув, що якби не його чуття небезпеки й не Глина, який перший їх попередив, то вони запевне не встигли б утекти від сліпої пожежі, й може, не приведи лихо, й самі вже нікому б нічого не змогли розповісти.

Вони бігли щодуху, і хлопець дивувався, що не чутно падіння дерев. Адже якщо вони згорають, то стовбури неодмінно мають падати. Але ніяких подібних звуків до них не долітало.

Діти бігли, мов зайці, однак при цьому не забували дивитись під ноги, бо навіть нажахана змія може вкусити, якщо зопалу на неї наступиш. А плазунів у траві траплялося чимало — вужі, ящірки, гадюки… І весь час із правого боку і ззаду долинало рівне й страшне шарудіння — ніби миші у підпіллі. Тепер уже діти знали, що це — голос сліпої пожежі. Чому вона звучить саме так, невідомо.

Зупинились вони біля самої річки. Власне, далі й бігти було нікуди — перед ними розкривалося глинисте урвище, — ні спуститися туди, ні зістрибнути. Діти тяжко відсапувалися, витираючи піт з обличчя, й намагалися придумати, як бути далі.

— Замовкло, — нарешті промовив Василько.

Леля з Лисим прислухалися, затамувавши подих, і справді не почули осоружного шурхотіння. Вони поглянули на Глину. Той дивився на них чистими очима й радісно вимахував хвостом, ніби й не було перед тим страшної небезпеки. Собаки дуже швидко забувають усе погане.

Надійний спуск

— Що ви знаєте про сліпі пожежі? — спитав Лисий, коли вони трохи віддихалися.

— Нічого не знаємо, — за обох відповіла Леля, все ще часто дихаючи. — Їх ніхто не бачив… Досі… Ніхто не вижив…

— Що це таке? Звідки воно? — Лисий сподівався, що серед Лелиних односельців хоча б хтось знав про це більше, ніж у його рідному селі.

У відповідь Леля тільки стенула плечима.

— Мій батько казав, що це хтось невидимий усе пожирає, — додав Василько.

— Сам невидимий, тому й сліпий, — задумливо промовив Лисий. — Хтозна… Хтозна… Може, й так. А після пожежі… Можна до цього місця підходити?

Діти не відповіли.

— Гаразд, — вирішив Лисий. — Будемо розбиратися потім, коли покінчимо з тим, заради чого прийшли. Далеко ще до вашого дерева?

— Уже недалеко, — відповів Василько.

Леля підійшла до краю урвища й подивилася вниз на річку. Ця картина завжди вражала дівчинку. Велика вода ніби була цілісним живим створінням. Вона повільно переверталася в своєму ложі, вибирала зручніше місце. Їй нікуди поспішати, нічого робити. Вона просто лежить у своєму руслі, мов людина на перині, раз у раз змінюючи позу, час від часу розливаючись, розкинувши руки на сусідні луки. Річці байдужі люди й вовкулаки, сліпі пожежі й підступні крадії казанків… Вона навіть дозволяє жити в собі гадам, рибам і русалкам. Спокійна, велична і впевнена у своїй красі. Навіть коли люди зупинили її греблею, вона виждала момент і ту греблю розірвала, як людина розриває стебла трави.

З того місця, де стояла Леля, ще не було видно поваленої сосни. Вона має бути за отим поворотом ріки. Леля повернулася до Лисого й Василька, який тримав за нашийника Глину й весь час йому щось нашіптував, аби той не вчинив лементу через Лелину відсутність. Ще вчора ввечері вони надумали, що ніхто, крім Лелі, не буде з’являтися над річкою: може, русалки не здогадаються про їхню присутність. Що з того вийде, не знали, але вирішили спробувати.

— Уже недалеко, — тихо сказала Леля, й вони рушили далі, тепер дуже обережно, намагаючись не хруснути гілочкою під ногою і нічого не пропустити повз увагу.

Глина поводився спокійно, хоча й напружено, оскільки Василько тепер не відпускав його і постійно нашіптував казку про Івасика-Телесика. У пса була одна особливість: він розумів, що треба мовчати, лише тоді, коли йому казали про це, і то пошепки. А Василько відкрив, що головне — просто говорити пошепки, а що вже ти говориш, Глині байдуже.

— Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка, — собака пильно дослухався і був цілком задоволений, незважаючи навіть на те, що йому не давали йти самостійно, міцно тримаючи за брудного мотузяного нашийника.

Так вони й дійшли майже до того місця, де Василько ховався минулого разу Він пошепки розповів Глині, а Лисий підслухав, де саме вони були, показуючи самими очима, бо спробуй він показати рукою, пес голосно розповів би, що справді, там вони й сиділи, точніше — лежали й дивилися, як Леля не боїться огидних, мокрих і голих русалок.

Обдивившись усе довкола, Лисий вибрав нахилену до річки сосну неподалік і з великими труднощами здерся на неї. Якщо з річки хтось і спостерігав за цим деревом, то навряд чи зміг би помітити дві долоні, що тихо, крок за кроком рухалися вгору. Лисий весь час лишався по той бік дерева. На висоті двох людських зростів він усівся на зламану гілляку і тепер добре бачив берег річки, але його, швидше за все, з води видно не було. Балансуючи на гілці, Лисий швидко зарядив арбалет і завмер.

Василько не міг залізти на дерево, бо Глина був би вкрай обурений таким задумом. Так само, як і першого разу, хлопчик сховався за кущем. Але тепер він не ліг на землю, а сів навпочіпки. В такій незручній позі заснути неможливо. Важче, але надійніше.

Тільки коли вони влаштувалися й замовкли, Леля підійшла до поваленого стовбура. Вона обдивилася плесо, яке сьогодні так само вигравало сонячними зайчиками, двічі сильно штовхнула ногою деревину, переконалася, що нічого не змінилося, стовбур лежить непорушно, а тоді дістала з сумки нарізані шматки грубої мотузки, лягла на стовбур ногами вниз, трохи спустилася й обв’язала стовбур мотузкою. Петрусь добре розрахував довжину й вибрав вузол, який не розв’язувався сам, але був не такий складний, щоб його не можна було розв’язати, коли знадобиться. І так — вузлик за вузликом — Леля спустилася до того місця на стовбурі, де починалася крона. Тут уже вузлики були не потрібні. Дівчинка випросталася на весь зріст і помилувалася результатами своєї праці. Вийшло непогано.

Хто їсть собак?

— Гарно вийшло, — почувся за спиною знайомий голос.

— Тільки навіщо? — пролунав дуже схожий, але інший.

Леля не відповіла. Вона стояла спиною до води й думала, чи випадково русалки сказали саме те, що вона подумала, чи… В будь-якому випадку їй зараз не можна до них обертатися. Вона вже знала, що означає розмовляти з двома одразу.

— Ну, обертайся, — знову промовила русалка. — Я вже одна.

Вона знову відгадала Лелині думки, але дівчинка вирішила не виказувати, що зрозуміла це. Вона озирнулася.

— Привіт!

— Привіт! — відповіла русалка. — Ти сьогодні сама?