Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 21

Отак! Заради такого відкриття можна й обличчям у кропиву!

Василько опустив очі, щоб знайти ту саму чорну курку, через яку він, по суті, заснув навстоячки, але осоружного птаха — ні сліду.

Зникнення дурника

Залишивши дітей на городі, Івась пішов до пагорба, на якому вивищувалася складена з колод криниця. Місце було досить голе, здалеку помітне. Однак іще раніше хлопець видивився добру схованку. Кроків за тридцять-сорок від криниці росла плакуча верба. Звісно, це не те дерево, на яке легко залазити, тим паче такому дорослому хлопцеві, але ж кращого нічого немає.

Біля криниці нікого не було. Час уже не той. По воду ходять рано-вранці або ввечері — після роботи. Тепер люди вже йшли на городи, а криниця розташована в такому місці, що повз неї туди йти незручно — майже всім мешканцям села.

Зрештою, і той, хто мав би намір отруїти тепер воду, мусив би на це зважити. Як міркував Івась, злочинцеві відомо, що досі йому не вдалося нікого отруїти. Отже, він мав збагнути, що мертва вода зберігає отруйність недовго. Тому зараз отруювати криницю безглуздо. Поки народ повернеться з поля, вода перестане бути мертвою. Однак тут є суттєве «але», на яке й розраховував Івась. Чомусь він був переконаний, що зловмисник дуже скоро з’явиться перед його очі.

Спочатку було просто — лежиш собі на гілці й дивишся. Потім виявилося, що гілка дуже тонка. Вона тиснула на ребра. Івась почав вовтузитися, змінювати положення тіла — і дедалі частіше. Страшенно хотілося спати.

В селі було порожньо. Десь квоктали кури.

Раптом пронизливо закричала дитина. І зараз же загавкав Глина. Їхні голоси зливалися, наповнюючи село невимовним жахом.

Івась швидко почав злазити. Треба було б зіскочити, виграти час, але під ним були густі гілки — ще бракувало зачепитися за них і скрутити в’язи. Як на гріх, щось не пускало. Він вивернувся й подивився. Пасок зачепився за сучок. Івась спробував зняти його однією рукою, та нічого не вийшло. Він іще подався вперед, сподіваючись, що це допоможе звільнитися. Знову не вдалося. Так само однією рукою він почав розв’язувати пасок. Двома руками це можна було зробити миттю, а однією, ще й лівою, не виходило.

Нарешті він розпустив пасок і рушив гілкою до стовбура.

І тут крики стихли. Глина ще двічі гавкнув, але то був гавкіт заспокійливий, швидше ображений, ніж лютий. Що ж там сталося? Втім, Івась уже не дуже переживав. Якби справді щось страшне, то Глина гавкав би зовсім інакше.

Івась уже доліз до стовбура, коли на вулиці з’явилася постать. І зовсім не та, на яку він чекав. Розмахуючи відром і човгаючи правим черевиком, перев’язаним через майже відірвану підошву брудним ремінцем, до криниці наближався Пластун. Звідки в нього відро? Крім ложки й миски, які він завжди носив із собою, Пластун не мав ніякого майна — це Івасеві вже було відомо. Та й те, як саме дурник вимахував відром, чимось Івасеві не сподобалося. Пластун час від часу зазирав усередину, ніби щоб перевірити, як воно там — чи все гаразд. Що там у нього було, Івась не знав, але здогадувався.

Можливо, якби на місці Івася був Лисий, він здивувався б іще дужче. Але й Івасевих знань про життя в селі не бракувало, щоб ця картина викликала підозру. Пластун ніколи нічого не робив. Він ходив по хатах, де його годували. Ніколи й нікому не допомагав. Послати Пластуна по воду! Навіть на думку нікому б не спало. Та й як послати? Він же нічого не розуміє, хоч би що йому кажи.

— Ага! — каже й безглуздо посміхається. Й ані руш.

Хто ж це спромігся на такий успіх? Івась подумки перебирав своїх нових односельців — принаймні тих, кого міг згадати, — і за жодне ім’я не зміг зачепитися. Тільки Люба лишалася такою загадковою, що… Але вона жила над урвищем, а Пластун прийшов з іншого боку — з заходу. Залишалось одне: простежити за ним. Пластун не такий хитромудрий, щоб не вдалося вивідати, звідки він прийшов і куди повернеться.

Тим часом сільський дурник підійшов до криниці й дуже пильно роззирнувся. І це теж було несподівано. Він справляв враження людини недалекої й безпечної. А тут у його очах Івась помітив розум і обережність. Це була ніби інша людина. Або ж просто людина дуже хитра й підступна. Адже ніхто в селі — ніхто! — не підозрював, що Пластун прикидається. Та й навіщо? Щоб нічого не робити? Можливо. Та все життя ходити по хатах і старцювати — таке життя будь-кого змусить порозумнішати й зайнятись якимось ділом.

Переконавшись, що його ніхто не бачить, Пластун швидко перевернув відро в криницю, й за мить пролунав приглушений плюскіт води, що впала у воду. А потім він почав опускати інше цебро — припнуте до корби. Своє, тепер уже порожнє, поставив на пісок поруч. І тепер уже знову був дурник дурником. Відро витягав із криниці завиграшки. Різко крутне ручку корби — й завмре, вдивляючись у глибину. Потім іще різкий рух. І знову повільно-повільно, як це може робити тільки дуже сильна людина, ще три оберти. Знову завмер. Знову рвонув. І жодного разу не озирнувся.

Нарешті він витяг відро, перелив воду з нього в своє, розвернувся й повільно рушив тією самою вулицею, якою й прийшов — тільки тепер у зворотному напрямку.

Івась аж почав сумніватися — чи справді він бачив той пильний розумний погляд? Чи справді Пластун спочатку вилив воду з відра в криницю?

Він став повільно, а головне — тихенько, спускатися з верби. Цього разу ні за що не зачепився, зліз і попід тином рушив за Пластуном. Але не пройшов і десяти кроків, як несподівана думка змусила його зупинитися: «Зараз хтось із городів прикотить візок із діжкою, щоб наповнити водою й повезти напувати людей!» Тож поки Івась гратиметься у вивідника, люди встигнуть напитися.

У Івася аж у потилиці заболіло від такої безвиході. Звичайно, важливіше — врятувати людей. Але це означатиме, що зловмисника не буде викрито. І тоді знову треба чатувати біля криниці. А Пластун і той, хто його послав, так чи інакше довідаються про це, помітять стеження. І стануть обережнішими, придумають якийсь інший спосіб, спробують якось обдурити варту…

Івасик зробив те, що тільки й можна було зробити в цій ситуації. Він повернувся до криниці, відрізав ножем відро від мотузки й закинув його за тин Вуханевого обійстя. А сам побіг слідом за Пластуном.

Вуличка вилася розсмиканою мотузкою. Ніхто тут ніколи не намагався будувати хати в якомусь порядку, як це було в Івасевому селі. Коротенькі провулочки вели до окремих стареньких хат, розташованих на смак колишніх господарів — батьків, а то й дідів сьогоднішніх мешканців.

Перед кожним провулочком Івась завбачливо стишував біг і обережно роззирався навколо. Завдяки цьому він помітив дуже важливу калюжу. Власне, й не калюжу, а просто мокре місце. Вода вже всоталася в землю, але ще не висохла — тож на землі так і лишився видовжений, мов тіло хробака, слід. І цей слід недвозначно свідчив, що кілька хвилин тому тут вихлюпнули на землю відро води й пішли далі.

Отже, Пластунові пояснили, що пити воду, яку він витягне з криниці, не можна, що вона взагалі потрібна тільки для того, аби не привертати зайвої уваги порожнім відром. Івась уявити не міг, як Пластунові можна таке пояснити. Зате він уявив, що вже недалеко до мети Пластунової подорожі. Біда лише в тому, що через дві хати вулиця закінчувалася й упиралася в ліс — у непролазні зарості малини, через які продертися, здавалось, просто немислимо.

Але й розтанути в повітрі дурник не міг. То куди ж він подівся?

Коли Івась повернувся до хати, Лисий і Леля сидячи спали, поклавши голови на стіл. Лисий розплющив очі на скрип дверей і знову заплющив їх. Мабуть, спати їм було незручно, але Івась уявляв, які вони виснажені, тож вирішив не будити їх навіть для того, щоб укласти в ліжка. Він сів у кутку на лежанку й просто сидів і дивився на сестру й найкращого друга — і свого, й своєї сестри. Він подумав, що прийшов вчасно, бо в селі стало так тривожно й небезпечно, — хтось завжди мусить пильнувати. Якщо один спить, то другий повинен оберігати його сон.