Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 2

— Поки що все безпечно. Щойно виникне щось загрозливе, я попереджу, — і знову біг уперед.

Леля й Василько йшли мовчки. Дівчинка досі не могла примиритися з тим, що її не відпустили саму, а Василько відчував певну незручність. Для нього, звісно, було дуже почесно виконувати роль Лелиного захисника й оборонця, він свідомо погодився з Лесиком, що удвох вони легше подолають можливі небезпеки. Разом із тим — це ж Леля! Вона старша, сильніша, краще стріляє, її лісовий досвід не порівняти з Васильковим. Він почувався ніби винним перед дівчинкою.

Мовчання допомагало приховувати ніяковість, але воно й поглиблювало її. Що довше вони мовчали, то важче, здавалося, заговорити.

Трава під ногами була суха — друга половина літа не принесла дощів. Якби не Лиса криниця, селу довелося б дуже сутужно. Лисою назвав її Василько. Коли криницю викопали, підземний пісок розрівняли навколо зрубу, щоб було чисто, тож тепер це місце світилося серед трави, мов лисина. Ну, і те, що викопав її Лисий, також усі пам’ятали. Придумане Васильком ім’я мало аж два значення. Всі в селі сміялися й поступово звикли так її називати.

— І як ти додумався назвати криницю Лисою? — порушила Леля мовчанку.

Василько зрадів її словам, але не знав, що відповісти. Він думав-думав, а тим часом уже вийшло так, що ніби він тепер ображається на Лелю й не хоче з нею розмовляти. Вона усвідомлювала, що мовчазністю він узагалі не відзначається, тож виходило ще гірше.

— Ач який гордий, — за кілька хвилин промовила дівчинка, і Василько розсміявся.

Леля йшла не зупиняючись. Вона не озирнулася на хлопця, але з того, як затрусилися її плечі, він зрозумів, що вона теж сміється. Одразу стало легко. Досі він підбирав слова, аби пояснити їй, що насправді зовсім не вважає себе гідним бути її охоронцем, що просто вдвох подорожувати безпечніше — навіть якщо подорож недалека й звична. А це ж не просто прогулянка. Ніхто не знає, що чекає на них, тому ще дві руки… Але вона пожартувала, і стало ясно, що нічого пояснювати не треба, що вона не ображається й що вони друзі.

Почувши сміх, Глина спинився, радісно замахав хвостом і хотів уже було кинутися до них, щоб розділити радість, але раптом випустив із зубів палицю, нашорошив вуха й припав до землі.

Леля й Василько, мов за командою, також упали в траву, вихопили з-за спин стріли й зарядили арбалети.

Нічого не відбулося. Нічого й не могло відбутися. Від них до села було не більше, як півгодини ходу. Тут скрізь запах людей, тут жоден звір не наважився б ходити. Леля пильно вдивлялася в кущі ліщини, з яких уже повибирали всі горіхи, в жовтогарячі стовбури сосон, у непроглядні крони дубів. Вона «зробила очі незрячими» — колись іще батько навчив ії цього прийому: якщо не зупиняти погляд на чомусь окремому, а дивитися нібито на все зразу, тоді помічаєш найменший рух.

Руху не було. Анішелесь. Великий крислатий дуб, оточений чотирма соснами, що, немов до рідного, нахилилися до нього. Далі — зарості ліщини, праворуч і ліворуч — прозорий сосновий ліс, через який вона вже не раз ходила.

Однак Глина й далі лежав у траві, нашорошивши вуха, і всім своїм виглядом показував, що попереду страшна небезпека. Ніхто б не назвав його полохливим. За ті два місяці, що він ріс у Лелі на очах, він жодного разу не виказав страху, але був розумно обережним. Цим він нагадував Лисого: хоробрий, але не безоглядний.

Леля почула тихий шум за собою і зрозуміла, що Василько вирішив по-пластунськи обігнути місце, яке так не сподобалося Глині. Вона ледь підняла ліву руку й зупинила його. Це було небезпечно — адже де саме ця небезпека, вони не знали, тож не знали й того, чи можна її взагалі обійти.

Втім, і лежати так — безглуздо. Можна цілий день пролежати…

Раптом кілька пагонів ліщини хитнулися, за ними ворухнулося щось дуже велике, дуже голосно хруснула гілка. А потім тупіт важких ніг дав зрозуміти, що ворог побіг геть. Це була істота, яка нічого не боїться, — наробити стільки шуму при відступі може тільки хтось дуже великий і сильний, хто не страшиться переслідування.

Глина голосно загавкав і кинувся за ним.

— Глино, до мене! — вигукнула Леля.

Він зупинився, ніби припнутий, ніби шворка тримала його, не давала зірватися навздогін. Ще тричі гавкнув і аж тоді озирнувся на Лелю.

— Ну от. Я його прогнав, тепер можна йти далі, — сказав він.

Леля сторожко підвелася й обережно рушила до куща, обходячи його з правого боку. Василько огинав кущ зліва. За ним нікого не було — на ту мить. А до того… Трава витовчена величезним тілом, земля розрита могутніми пазурами.

Діти ніколи не бачили живого ведмедя — його взагалі рідко хто бачив із живих. Точніше, мало хто пережив зустріч. Проте зараз вони відразу впізнали сліди перебування цієї велетенської істоти. Волосся стало дибки, якийсь первісний жах охопив їх. Глина до них не підходив — він стояв за два кроки від лігва й, настовбурчивши свою руду щетину, безперестанку гарчав, ошкіривши білі ікла. Він ніби попереджав, що ведмідь — це дуже небезпечний звір і що так просто роздивлятися його сліди — щонайменше необачно. Невже не зрозуміло!

Раптом пес замовк, зірвався з місця і, оббігаючи колом Лелю й Василька, кинувся до якогось предмета, що валявся на траві в кількох кроках від них.

Маріччині кошики

Це були пошматовані рештки невеличкого берестяного кошика. Очевидно, ведмідь виїдав те, що в кошику було, дбаючи тільки про вміст і не обтяжуючи себе піклуванням про збереження тари.

Глина знову розкричався й погнав в інший бік галявини — і там лежали уламки кошика.

Лелі все всередині похололо.

Тижнів зо два тому вона звернула увагу, що мала Марічка без кінця збирає й обробляє бересту й плете з неї кошики. Леля не спитала, навіщо. Зрештою, це було досить корисне заняття, тож хай собі… Тільки тепер дівчинка збагнула, що ніколи цих кошиків у вжитку вона не бачила. І от уламки їх валяються тут, пошматовані й пожовані таким небезпечним гостем.

Перед самим виходом із села — якусь годину тому — Леля бачила Марічку. Отже, кошики сюди принесла не вона. То хто? І навіщо? І де цей хтось тепер? Що з ним? З розповідей батька Леля знала, що втекти від ведмедя майже неможливо — незважаючи на вдавану незграбність і величезне тіло, це дуже спритний звір. Якби ведмідь не втік, то їм із Васильком навряд чи вдалося б урятуватися, хоч і були в них арбалети. Арбалетна стріла, швидше за все, могла б лише роздратувати ведмедя. Та й Глина не дуже допоміг би.

Все це незрозуміло, ні в яку логіку не вкладається. Чому він утік?..

А головне — як бути далі? Відпускаючи її, Лисий суворо наказував: якщо зустрінеться їм на шляху будь-яка — найменша! — небезпека, негайно повертатися назад, не ризикувати нізащо. Ведмідь — це небезпека не така вже й мала.

Леля розуміла, що Лисий мав рацію. Розуміла, що треба йти додому й відкласти таку важливу для неї (та й для всіх у селі) подорож. Відкласти до… Отут і перечіпка. Зволікати можна до смерті. До того ж вона так багато надій покладала на ті наслідки, які може мати ця мандрівка, так готувалася до неї, так обмірковувала всі можливі кроки й небезпеки…

— Треба повертатися, Лелю, — промовив Василько.

— Так, — відповіла вона. — Тобі треба повертатися й попередити Лесика про ведмедя. Не приведи, на нього натраплять діти!

— Нам обом треба повертатися.

Леля знала, що Василько опиратиметься. Знала й те, що впертістю він може змагатися з Лисим. Та й аргументів у неї не було. Те, що вони зустріли, — це не просто небезпека. Під самим селом ходить ведмідь! Скільки односельців наражається на небезпеку. А діти!..

— Васильку, зрозумій мене, — тихо сказала вона. — Якщо я зараз повернуся, потім з’явиться ціла купа причин, щоб мені туди не ходити. А це означає…

— Я розумію, що це означає. Тільки ж Лесик наказав, щоб я тебе не залишав!

— Правильно. Але ж він не знав, що ми зустрінемо ведмедя. — Леля й сама усвідомлювала, що веде нечесну гру, просто на неї ніби щось найшло. Вона говорила й починала вірити в те, що говорить. — Повертайся, Васильку, розкажи про те, що ми побачили. І про ці кошики також.