Маячкові стало дуже соромно. Йому відразу захотілося втекти. Та хоч би крізь землю провалитися! Але він мужньо стерпів насмішки. Набравшись хоробрості, Маячок рушив до батька.

— Вибач… – засопів, ніяковіючи.

— Сподіваюся, ти зробив висновок? – твердо спитав Вогник.

— Угу…

— От і добре. Головне, що живий-здоровий, що ти разом із нами…

— Вибач… – знову пискнув Маячок. – Я загубив твій чемпіонський ліхтарик…

— Ну, майже загубив, – батько показав на сяючий ліхтарик. – Наш Блим його знайшов!

І Маячкові якось відразу полегшало…

— Ходімо, – покликав Вогник молодшого сина.

— Мабуть, серйозної розмови все ж не уникнути… – пробринів тихенько Маячок. – А куди? – спитав боязко.

— Як це, куди? Гадаю, прийшов час засвітити твій перший ліхтарик. Але для початку виберемо маленький дзвіночок, згода?

— Згода! – вигукнув Маячок, не вірячи у своє щастя.

Та коли він рушив за батьком, хтось притримав його за крильця. Світлячок обернувся і побачив усміхненого дідуся Світлика.

— Тримай! – дідусь простягнув Маячкові світлячкове мастило. – Я ж казав, малюче, на все свій час!

Світлик підморгнув щасливому онукові і ніжно погладив по голівці.

Саме у ту святкову ніч, на Івана Купала, у величезній світлячковій родині засвітився ще один, хоч і невеличкий, але точно найяскравіший ліхтарик.

А ви вже його помітили?