Волонтер - Білий Дмитро - Страница 18

— А ти сам знаєш, що тут?

Петро Дашевський заперечно похитав головою. Іван Байдак тяжко зітхнув:

— А що ти мав далі робити з цим саквояжем?

Петро поліз до кишені, витягнув великий металевий медальйон і протягнув його лейтенантові. Байдак узяв його в руки. На краях плаского, швидше за все бронзового, диска були вирізані дрібні ієрогліфи і значки гексаграм, а в центрі кола звивався золотий дракон, який стискував лапами ще один великий ієрогліф.

— Мати казала, що я маю зберігати його в себе, поки не з’явиться людина, яка покаже мені такий самий, тільки із зображенням тигра. Тоді я мушу передати саквояж цій людині. Мати не назвала мені імені цього чоловіка.

Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.

— Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, — нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:

— Дякую вам! Ви дуже хороша людина.

«Хороша людина — це обережна людина,» — трохи сумно подумки констатував лейтенант.

Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити — у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.

— Майор Самохін, — недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».

Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.

Він козирнув у відповідь.

— А це хто такий? — майор хижо кинув очима на хлопця.

— Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, — несподівано для себе сказав старший лейтенант.

— Розберемося, — коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, — Петренко, до машини цього клієнта.

Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:

— Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.

Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:

— Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми — це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.

Коли Дашевського виводили, той на секунду затримався у дверях і озирнувся на Байдака. І старший лейтенант зрозумів — скільки б спирту за своє життя він не випив, скільки б не довелося йому жити — цей погляд назавжди залишиться на його сумлінні…

…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.

На долоні його лежав бронзовий медальйон — золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…

4

Україна, наш час

Мисливець за минулим

Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам перетворюється на жертву. І нікуди від цього не втечеш.

Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті — спогади і щоденники. Історія — ця хитра дівуля — морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, — мешканців двадцять першого сторіччя.

З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?

А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…

Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі — телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння — у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник — спадок від своєї колишньої дружини — заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…

Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу буцімто неврівноваженості мого характеру. Потрощений телефон, клянучи свою схильність до суперечок, я потім перемотав скотчем, і він, попри мої сподівання, запрацював. Хіба що до дзеленчання його, яке вже саме по собі вводило мене в стан глибокого й безнадійного песимізму, додалися якісь мстиві і пронизливі інтонації, немов телефон уже років десять тому присягнувся доносити до мене виключно неприємні повідомлення і зловтішно попереджував мене, що нічого доброго я в рурі не почую. Здебільшого він не помилявся…

Я закліпав очима, потягнувся до слухавки, згадав, що не пам’ятаю жодних обставин свого повернення додому минулого вечора, і відразу зрозумів, як мені погано. Безнадійно підняв трубку, сумніваючись, чи зможу щось почути крізь дзвін, який, вдало копіюючи нескінченний свист падіння нутрощів тяжких бомбардувальників, заповнював порожнечу моїх думок. Крізь цю кляту сирену до мене донісся голос мого друга Сергія:

— Доброго ранку, старий, треба терміново зустрітися.

Спробував згадати, чи є в мене плани на вечір, або чи є в мене будь-які плани взагалі. Голова, тяжко спокутуючи вчорашнє, відмовлялася надавати будь-яку інформацію.

Здавалося, що в мене між вилицями тупоче невеличкий динозавр і з кантівською послідовністю намагається пробити тараном мій бідолашний череп. Я притиснув долоню до правої вилиці, через яку саме в цей час мав бути найбільш потужний вибух болю, і жалібно прошипів:

— Вибач, друже, але навряд чи я зможу до вечора оклигати.