Волонтер - Білий Дмитро - Страница 16

— Здається, зараз виїдемо куди треба, — буркнув Михайлович. Лейтенант полегшено зітхнув — тепер він і сам бачив, що попереду, між будинками, жовтіє широка площа.

— Тут повільніше, щоб по нас на цьому просторі хтось фаустом не шандарахнув, — сказав старший лейтенант, зручніше перехоплюючи автомат.

Вільний простір і справді приховував у собі не дуже веселі сюрпризи. Раптом попереду залунала густа стрілянина. Гуркнув вибух і затріскотіли кулеметні черги. Навколо бронемашини, немов з-під землі, виникли постаті озброєних людей у цивільному. На грудях у декого Байдак побачив червоні шеврони. Люди безладно метушилися і стріляли в різні боки. Лейтенант на мить подумав, що навряд чи ці натовпи цивільних, які дуже войовниче, але зовсім невміло розмахували зброєю, змогли вибити німців із Праги. Михайлович різко загальмував «Скаут».

— Тут уже не проскочимо, лейтенанте! — крізь зуби процідив він.

— А ну давай за будинок, спробуємо цим воякам дати раду, — вигукнув Байдак, зручніше перехоплюючи автомат.

Тим часом до машини вже бігли чехи. «Скаут» заїхав за ріг будинку, грізно виставивши частину борта з кулеметом на турелі. Десятеро бійців звично пострибали з бронемашини. Один з чехів уже щось розповідав лейтенантові, збуджено жестикулюючи. Але Байдакові вже вистачило часу зрозуміти ситуацію — у старовинному будинку навпроти, де, як виявилося, і розташовувався банк, зайняло оборону не менше двох десятків людей, які досить уміло відбивалися від повстанців. Ще зі слів чеха старший лейтенант зрозумів, що в будинку навпроти відбиваються «руські німці».

«Так, земляки, — подумав Байдак, — тим вже нема чого втрачати».

Коли б воля лейтенанта, наказав би він шоферові й далі плутати празькими завулками, залишивши чехам самим добивати залишки дивізії Буняченка, але рація вже розривалася від матюків Черепахіна, який надто переживав за долю непідконтрольного банку. Чехів було не менше сотні.

Рядові дивилися на лейтенанта поглядами, у яких виразно можна було побачити запитання: а якого дідька нам класти життя в останній день війни?

Лейтенант клацнув пачкою «Біломору» й пересмикнув затвор автомата.

— Треба, хлопці, — тільки і сказав він.

Бійці швидко розсипалися між деревами й залишками паркана. Кулеметник почав бити короткими чергами по вікнах оточеного будинку. Байдак упав у пил. Чехи попереду безладно бігали і було видно, що, як і годиться в подібних ситуаціях, кожен намагався керувати. З вікон, немов граючись, захисники клали нападаючих один за одним. Байдак сумно оглянувся, але танків, як на лихо, ніде не було.

«Підігнати сюди б якийсь ІС та гахнути по вікнах!» — мрійливо подумав старший лейтенант. Але омріяних «ісів» ніде не було видно. Тому Байдак махнув автоматом. Це означало для вишколених хлопців його відділення (а підбирав лейтенант їх зерно до зерня) — «Досить гратися у війну — час воювати».

Знак цей став фатальним для оточених. Черги тяжких кулеметів зі «Скаута» почали вибивати на сторічних стінах своє похмуре плетиво. Вогонь з вікон прищух і солдати кинулися до вхідної арки. Байдак підняв свій ППШ і почав садити по вікнах, з яких уже валив чорний дим. Захисники не відстрілювалися. «Ще банк спалять, охламони,» — подумав старший лейтенант і крикнув кулеметникам:

— Куди запалювальними садите?!

Перша трійка розвідників кинулася в арку. Потім ще двоє. Байдак підхопився й побіг до будинку. Раптом він побачив, як у вікні на четвертому поверсі щось блимнуло. Він занадто добре знав, що це означає. Ще зі Сталінграда. Але зробити він уже нічого не міг. Байдак сумно озирнувся на «Скаут» — постріл з «Фаустпатрона» був напрочуд вдалим. Бронемашину підкинуло в повітря — уламки кулемета, шматки кулеметника та частини бронемашини розсипалися подвір’ям.

«Прощавай, Михайловичу», — майнуло в голові лейтенанта й він побіг за рештою свого взводу. Арка входу до будинку розверзлася й поглинула його…

Чехи довго спостерігали за бійцями: деякий час в будинку йшла стрілянина, доносилися незрозумілі вигуки. Потім вибухи припинилася, але з розвідників так ніхто й не повернувся…

2

Байдак забіг у темний хол; попереду й десь нагорі тріскотіли автоматні черги, хлопали вибухи гранат, тобто відбувалася звичайна симфонія, характерна для кожного будинку, який один озброєний хоче захопити, а інший озброєний — захистити. На поверхах стояли важкі хмари диму. Будинок горів. Байдак побіг уздовж коридору. Попереду він побачив незграбне мертве тіло. Це був Іван Кулагін, відчайдушний снайпер, різник і п’яниця, що народився для війни десь у Сибірі й загинув у останні її години. Байдак звичним рухом, присівши на коліно, закрив мертвому очі і зняв автоматний диск з його пояса.

Далі в кімнаті чулися два голоси, які матюкалися однією мовою. Байдак заскочив у кімнату — на підлозі лежав труп у німецькому есесівському камуфляжі, посеред кімнати каталися двоє, лаючись і намагаючись перерізати горлянки один одному блискучими фінками. Байдак, недовго думаючи, садонув прикладом автомата по потилиці верхнього в німецькому камуфляжі, ніж якого вже діставав до шиї сержанта Шевченка.

Сержант тяжко підвівся, незграбно підхопив автомат і, шкутильгаючи, побіг за Байдаком. Позаду вже чулися голоси чехів. Кілька куль свиснуло над головою лейтенанта. «Тільки б ці союзники нас тут не поклали,» — промайнула в голові думка. Тому залишалося бігти далі. Уздовж коридору валялися стоси паперу, перевернуті ящики, уламки меблів. Кілька разів лейтенант перечепився через мертві тіла в німецьких одностроях, у деяких на рукавах білили шеврони «РОА». Попереду почувся вибух ручної гранати, з новою силою затріскотіли автоматні та кулеметні черги. Лейтенант від цього гармидеру майже зовсім оглух, очі роз’їдав густий дим.

Але поступово картина бою прояснювалася. Кілька розвідників поливали вогнем коридор, у кінці якого у великому залі засіло кілька останніх оборонців.

— Патрони в них закінчуються, — радісно крикнув лейтенантові один з бійців.

— Давай гранати і вперед, — наказав Байдак.

Розвідники підскочили ще ближче, один з них немов спотикнувся і впав горілиць, на його лобі з’явилася цівка крові. «Відвоювався,» — якось відсторонено подумав старший лейтенант. У зал полетіли гранати. Розвідники, поливаючи все навколо автоматним вогнем, увірвалися до залу. Позаду вже чулися войовничі вигуки чеських повстанців.

«Здається, все,» — подумав Байдак.

Коли дим трохи розсіявся, старший лейтенант побачив кілька тіл. Один важко ворушився. Шевченко підійшов до пораненого власівця й короткою чергою розніс йому голову.

— Ти що робиш, сержанте! — несподівано для себе вигукнув Байдак. Розвідники здивовано озирнулися на лейтенанта.

— Хіба вперше, товаришу лейтенанте, — із якоюсь дитячою посмішкою відповів сержант.

Байдак стиха вилаявся і втомлено сів на дивом уцілілий диван. У залі вже товклися галасливі чехи. Лейтенант похмуро подивився на них і підвівся.

— Так, панове чехословаки, банк перебуває під охороною радянської армії, пізніше він буде переданий законному чехословацькому уряду, прошу залишити будинок.

Не слухаючи обурливі вигуки, старший лейтенант озирнувся на сімох уцілілих своїх бійців і наказав:

— Сидюк, Малихін, Коробов, Адоєв — прочесати будинок, потім занесете сюди наших убитих. Шевченко, Пугач, Летченко — нехай чехи допоможуть загасити вогонь — пожежі ще нам тут не вистачало, а потім охороняйте вхід до банку.

Солдати вирушили виконувати накази.

Пронизливо заверещала рація. Байдак підвівся і взяв слухавку, заздалегідь передчуваючи неприємну розмову з майором. Зі слухавки почулися обурливі вигуки, перемішані з лайкою. Лейтенант похитав головою й неспішно почав відповідати:

— Так, так, банк захопили, довелося вибивати — з десяток власівців і німців, полонених нема, загинули шофер, кулеметники і три розвідники… «Скаут»? Що «Скаут» — спалили з «Фаустпатрона»… Так що мені, фаустпатрони руками ловити?… Слухаю… за три години підійдуть, так… Охорону виставили… так точно…