Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 4

— Та ти не ховай її, дурню, — сказав Гнат Убогий. — Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані.

Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу.

— Скалічив на все життя хлопця.

Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що!

— Оце в них така культура?

— А треба уважати німецького солдата, — сказав Задоя, — раз запросили.

— Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться!

Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині.

— Везуть, везуть! — зарепетував Задоя. — А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі.

Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав:

— Полюшайт фон дивізіон.

Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся:

— Після дощика в четвер!

— Не сьогодні, так завтра привезуть, — розгублено твердив Задоя.

Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки.

Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року.

— Полюшай, дядьку, фон дивізіон! — похитав головою Гнат Убогий.

— Може, й виплатять, — уже непевно сказав Задоя.

До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав:

— Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».

— Щоб назад, значить?

— Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрі скриню геть вичистили. Але це ще б нічого, а то вже розстрілювати починають. У Софіївці, кажуть, розстріляли без суду п'ятьох хлопців, що були в Червоній гвардії.

— Ну а батьків не трогають? — переполошено спитав Гордій Байда.

— Не турбуйтесь, дядьку Гордію, німці знають, що ви для них не страшний. — Мостовий взяв пачку махорки і вже на порозі крамниці кинув: — Так що не ждіть, товариші, добра, як сказав Тарас Шевченко.

— Так у дивізії? — допитувався збентежений дядько. — А коли ж?

— Та ти ж чуєш: після дощика в четвер! — відказав шахтар.

За Мостовим пішов із крамниці Гнат Убогий. Гордій Байда розгублено подивився їм услід. Він ще міг припустити, що Гнат Убогий залишився в селищі, може, через більмо на оці. Сліпий на одне око на військовій службі все одно, що віз без колеса, але чому залишився Максим Мостовий? Парубок хоч і сухий, але кремезний, а до того ж розумний: як відбрив мене! Із Федором Гливким та з Климом дружив. «Чи не цього, бува, вони залишили? — спитав він себе, згадавши Климові слова. — Бо й цей кричить: „Революцію задушать!“»

Його розбирала цікавість. В надії щось вивідати у Гната він і собі пішов слідом у завулок. У завулку назустріч ішла молодиця з коромислом на плечах, упрілий німецький солдат згинався під в'язкою сіна, стягнутого черезсідельником. Перед солдатом розбігалися, балансуючи на крилах, попелясті кури, але ні Гната, ні Максима ніде не видно було. Це ще збільшило Байдину цікавість.

Того дня він так і не побачив Гната Убогого, а на ранок уже рознеслася чутка, що на четвертому номері німці зробили вночі облаву і захопили в одній землянці Максима Мостового. Взяли й Семена Сухого, який теж чомусь був там. Ходили чутки, що до цієї справи був причетний кріпильник Задоя.

Два дні через Калинівку тяглися сірі полки і зникали в куряві на шляхах, що вели на схід і на північ. У селищі залишилася тільки невелика команда, і на дверях директорового будинку з'явилася дощечка з чорним написом «Комендатура». До цієї комендатури і викликали голову спілки «Горнотруд» старого робітника Лук'яненка.

Молодий лейтенант у пенсне і з сигарою в зубах зустрів його, сидячи в м'якому фотелі за дубовим столом.

— Гер президент, — сказав він вкрадливим голосом, плутаючи слова, — чому робітники волен ніхт працювати?

Голова спілки м'яв у руках шапку й сипло кашляв. Його душив уїдливий дим сигари й незрозумілі слова. Від натуги лоб, порізаний зморшками, заросився рясним потом.

— Чого, питаєте, не працюють робітники? А мабуть, тому, що хазяїн не захотів.

Лейтенант зробив великі очі і, ніби щоб краще придивитися, поправив пенсне.

— Віль ніхт хазяїн?

— Ну да, хазяїн. Не захотів підписати колективної угоди й зупинив шахту. А може, навмисне, щоб вугілля не виймати!

— Унд хто зробив дізе колективіше контракт, гер президент?

Голова спілки наморщив лоб. Піт уже струмками котився в неголену срібну бороду.

— Що ви кажете? Хто зробив контракт? Наша професійна спілка.

— А-а, ваша спілка, — протяг лейтенант з задоволенням і подався на ліктях уперед. — Артем теж у ваша спілка? Ви понімаєт: большевік пан Артем? Він стоїть на контракт!

— А що ж, як Артем? Доручили робітники — й підписався. То така справа. От мене настановили за голову, а я, може, й не хотів, — і він зморено витер лоба кепкою, чорною від сажі.

Лейтенант відкинувся на спинку фотеля. Мабуть, втративши надію вплинути на цього робітника вдаваною щирістю, він заговорив уже роздратовано:

— Вам відомо, що нас запросив Українська Центральна Рада. Ми прийшов. Рада тепер має до Німетшина борг. Вона мусить платити борошно, сало, цукор, вугілля. Може, гер президент думає, що дас борг ніхт виконувати?

Робітник знизав плечима:

— Звідки ж шахтарям знати якісь там таємні угоди Центральної Ради? Ми її не обирали. Пльовоє дєло — сало, цукор, борошно, — ми й самі їх не бачимо!

— Ви обирав Рада депутатів?

— Що кому до вподоби, — відповів робітник, але схаменувся і заперечливо покрутив головою. — Спілка в політичні справи не втручається.

— А це ніхт політична справа? — І він тицьнув йому клаптик зім'ятого паперу.

Лук'яненко зирнув на нього одним оком. Він читав його ще вчора на паркані. Від руки було написано:

— Перший раз бачу.

— У вас єсть хорош робітник, — і лейтенант із списку назвав декілька прізвищ. Це були «ховалки», як Задоя, що прийшли на шахту, аби уникнути мобілізації на фронт. — Вони хочуть працювати. У вас єсть плохой робітник, — і він знову зачитав декілька прізвищ, між якими голова спілки почув і своє.

— Для них ми іммер знаємо много лютше місце. — Лейтенант звівся з-за столу і, пристукуючи пальцями по столу, закінчив: — Терміну даваю один день до вечір. Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевіков, а не читати ваша прокламація!

З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю і першим побачив Задою.

Кріпильник сяяв від задоволення.

— Чув? — кинув він ще здалеку. — Завтра стаємо на роботу! Німці народ акуратний — ледарів не люблять!