Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 26

Це був його перший і останній візит до інженера. До директора він не насмілився ходити і став постійним гостем техніка Сивокоза, який дедалі більше виварював із нього воду.

— Ну, самостійники, як ви сьогодні себе почуваєте? — говорив Сивокіз і сьогодні, сідаючи до столу. — «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля»?

— Облишмо, — благально казав Пантелеймон Петрович.

— Що, неприємно згадувати?

— Чому — згадувати? — пересмикнув плечима Кіт-Котенко — Чому ви в минулому часі говорите? Українська держава ще нікуди не поділась.

— Подивіться на цю наївну людину. Та ваш гетьман якщо не накивав ще п'ятами, так завтра накиває. Ви гадаєте, він на ваших гайдамаках тримався? Німецьку армію в триста тисяч хукнули, а що ви вдієте зі своїми п'ятнадцятьма гайдуками? Вирядились, як папуги, у свої жупани і гадали, що очкуром революцію спеленають.

— І спеленали!

— Чим би дитя не тішилось… Не будь німецької окупації, від нас би, може, тут і сліду вже б не залишилось.

— Ну й що ж робити?

— Що робити? Шукати нового Івана Грозного.

— Хай собі й шукають у Росії, — сказав Пантелеймон Петрович, — а Вкраїна іде своїм історичним шляхом.

— Від Києва до Берліна?

— Глузуйте, глузуйте!

— Ex ви, горе-самостійники!

— А вам усе ще сниться «єдіная нєдєлімая».

— Була б і досі «єдіная», так пан сотник, мабуть би, не дрижав за свій хутір.

— А ваш татуньо за підряди на залізниці.

— А що ж, батько через революцію загубив на підрядах більше ста тисяч тільки в Росії, а тепер і в Малоросії може бути те ж саме.

— Не в Малоросії, а на Україні, — поправив його Пантелеймон Петрович.

— Облиште ви гратися в словесні бірюльки. Мене цікавить зміст, а не форма. Посадили Скоропадського, назвали гетьманом і гадали, що вони правлять країною.

— А хто ж, по-вашому, править, і досі Симон Петлюра?

Сивокіз притулив карти до волосатих грудей і так відкинувся назад, що поставив стілець на задні ніжки.

— Ваші Петлюри й Скоропадські тільки диктові танцюристи, яких смикають за вірьовочку то «хлібороби»[2], то Едуарди Едуардовичі, або й ті й другі разом. Чим ви перекриєте мого козирного туза? — І він викинув його на стіл. — Що, ваші королі хвости піджали? Навіть королі, не тільки гетьмани. Наші рудні, панове, належать акціонерному товариству. П'ятдесят один процент акцій тримають у своїх руках бельгійські капіталісти, сорок дев'ять — наші. Отак само і на залізницях, і на заводах. Так хто тут хазяїн: ваш ясновельможний пан гетьман чи витрішкуватий Едуард Едуардович? Акція, панове, господиня. Вона цариця над усіма царствами й государствами. От кому треба служити, пане сотник, а не гетьманові. Едуарди Едуардовичі нікому не подарують вкладених на Вкраїні капіталів. Зрозуміли? А то гадали, що досить оголосити самостійну державу, наставити кордони, як уже й хазяями стали. Дурниці! Тут треба не ставити, а, навпаки, навіть одвічні кордони скоріше ламати і йти купно на більшовиків, доки ця пошесть не перекинулася на весь світ, бо коли більшовики зберуться з силами, кришка буде і вашому гетьманові, і всім вашим націоналістичним мріям.

— Проти більшовиків і наставили кордонів, — сказав Кіт-Котенко, ображений на Сивокоза за глузування з нього. — Кордони тільки допомагають!

— Так, як ти оце допомагаєш мені на вістах. Чому ти королем перекрив дев'ятку? Боявся, що в мене не буде старшої? А грали б ми в одкриту, ти б цього не зробив. От тобі й допомагають кордони. Що, без одної зосталися, пане сотнику? Цілком логічно. А спасуй ви, я б запросив одкритись. Козаків треба кликати з Дону, Краснова, Мамонтова, їм допомагають англійці.

Кіт-Котенко Карпо Іванович цілком був згодний з Сивокозом, навіть більше — Сивокіз хоч і стояв за відновлення єдиної, неподільної Росії, але припускав і демократичну республіку, а він, Кіт-Котенко, вважав, що й обмеження монархії конституцією для Росії було не на часі. Для заспокоєння селянства, розбурханого війною, досить куценької аграрної реформи, досить обіцянки викупу в поміщиків частини землі і маленького кредиту. Цю програму почав проводити в життя гетьман Скоропадський. Навівши лад тут, на Україні, можна допомогти тоді й Росії відновити старі порядки. А такі, як Сивокіз, замість того щоб укріплювати гетьманську владу, підточують її. Мамонтови задарма не стануть клопотатись долею України, а зразу своїх начальників понаставляють. Ні, Сивокіз уже надто багато дозволяє собі. Донбасівські урядовці, здається, не мають права на екстериторіальність: вони теж давали заприсяжну обіцянку гетьманові.

— Прошу, панове, не забувати, — проговорив він ображеним тоном, — до якого підданства ви належите.

— Я не заприсягалася нікому, — повела плечима Марія Іванівна.

— Присягають силі, — авторитетно сказав Сивокіз, — а що тепер без німців буде вартий той гетьман? На вас же тільки фу — й нема!

— То ще бабуся надвоє ворожила, — огризнувся Кіт-Котенко, сам уже не вірячи своїм словам, але й погоджуватись із самовпевненим Сивокозом йому аж ніяк не хотілось. Ніколи не сподіваючись, що німецьке командування враз може покинути його самого, Кіт-Котенко за півроку встиг залити робітникам сала за шкуру і тепер кожну годину міг сподіватися на відплату. В його стані треба було або одягти овечу шкуру, або вчинити що-небудь таке, щоб цілком тероризувати робітників. Найкраще було б скористатися з тої ночі, коли шахтарі надумали обеззброїти німецьку команду. Але через боягузтво він цього не зробив, пропустив влучний момент. Почуваючи в Сивокозових словах якраз за це докір і намагаючись виправдатися, відказав:

— Ви гадаєте, що нас злякали? Помиляєтесь. І якщо й вони так гадають, — кинув він у бік шахти, — то це мені тільки на руку.

— Вони не гадають, а просто собі знають, що варта їх боїться. І ви досидитеся, доки і нас візьмуть за горло свої власні більшовики.

— А нас чому? — злякано опустив на стіл карти Пантелеймон Петрович. — Хіба ми що?

— Кадети. А по-їхньому — буржуї.

— Ніколи я кадетом не був! Меншовик не те ж саме, що кадет.

— Я не розумію, — здивувалася Марія Іванівна, — для чого відпустили німців? Їх легко було упросити залишитися. Я певна, що коли б доручили попросити дамам, вони б не відмовили. Це ж ґречний народ.

Технік Сивокіз, знаючи напевно, завдяки чому його дружина надіялася на таку ласку до себе з боку німецького командування, насупився і вже роздратовано сказав:

— Теж мені — непереможна армія! А дядьки женуть вилами та косами. Отак, пане сотник, і ви будете кивати п'ятами, як більшовики піднімуть на шахті голову.

— Ого, якби їх пустили в «Горнотруд»! А поки що наш верх, — сказав Пантелеймон Петрович.

Червоне й без того обличчя Кота-Котенка наливалося злою кров'ю. В маленьких карих очах, мов скалки на воді, почали схоплюватися іскорки. За картами він уже не стежив і кидав їх на стіл машинально:

— Коли ви не знаєте, то спитайте. Дядьки! Дві дивізії Червоної армії перейшли демаркаційну лінію. Та десятки партизанських загонів…

— Я ж і кажу — з вилами. І від них тікає тридцять чотири дивізії з найкращою військовою технікою.

— Зрештою, мене це не обходить. Захочу — завтра тут буде цілий гайдамацький полк.

— Може, той самий полк, що не визнає гетьмана і вже виступив на Харків? Чим би дитя не тішилось…

Це вже переходило будь-які межі. Кіт-Котенко, весь побагровівши, процідив крізь зуби:

— Ви, пане Сивокіз, як бачу, не з хороброго десятка. Вас уже починає бити лихоманка.

— Суціль: з хворої голови на здорову.

— Ніякої голови у вас немає.

Технік Сивокіз поволі повернувся до сотника і з притиском на останньому слові проказав:

— А в тебе вона хоч і велика, як макітра, та порожня. — Карти випали з його рук на стіл, і Пантелеймон Петрович, надіючись продовжувати гру, накрив їх попільничкою. — Порожня, і ти хвоста тут не розпускай. Може, гадаєш, що тебе хтось боїться? Самі знаємо і ще й тобі можемо розказати, як треба пильнувати, щоб робітники не звозили на шахту зброї.