Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 14

Зв'язок з Платонівкою тримали через Гриця Духоту, який ходив туди ніби до платонівських дівчат.

Цей невеличкий загін більшовиків устиг уже згуртувати довкола себе і на шахті, і в селі немало робітників і селян, що були раніш або байдужими, або навіть вірили есерам і меншовикам. Тепер вони складали революційне ядро підрайону. Від товариша, який виконував партійні завдання зафронтового бюро і потайки приїздив до Платонівки, вони довідувалися про загальне становище. Він же постачав і більшовицьку літературу та газети. Але останній раз він був щось з місяць тому. Максим Мостовий поїхав до Юр'ївки, щоб налагодити зв'язок з районним комітетом, який уже розгорнув у підпіллі роботу.

Звістка ця вплинула на присутніх, як підмога на обложених у фортеці. Гриць Духота мав доповісти про підготовку похорон Хабібули. Чекали тільки на Моренка, якому було доручено зв'язатися з шахтою номер чотири. Для конспірації на столі стояла пляшка каламутного самогону і миска капусти. Капуста апетитно пахла конопляною олією. То один, то другий пучкою знімали з миски бурштинові пацьорки капусти і кидали в рот. Смачно приплямкуючи, вони перекидалися словами. Їхні думки знову повернулися до становища на шахті:

— Проти кулеметів з голими руками що ти вдієш? А людей розполохають.

— А головне, каже Максим, треба, щоб і інші шахти — разом.

— Треба це діло скоріше взяти більшовикам до своїх рук, а то в спілці тепер нароблять.

— Вони вже одверто в одну дудку грають.

— Наволоч меншовицька! Що той голомозий мені сьогодні загнув. — Сухий підбив пальцем вицвілі вуси, під ними посміхнулися бліді вуста. — Для того, каже, щоб захищати робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися, тоді нас розженуть…

— Ну, й пустили Байду по світу.

— А він гадав — до старої кадри не причепляться.

— Забастовку треба, але таку забастовку!

— Що тобі казав Максим, Гнате?

— Скажу, ось нехай прийде Василь.

Моренко не з'являвся. Це вже починало дратувати.

— Давайте обговоримо перше питання, — сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на коліна, ніби на нього навели фотографічний апарат.

За вікном почулися кроки.

— А чекайте, здається, йде! — Гнат Убогий підійшов до вікна й відхилив жіночу хустку, розіпнуту замість фіранки на іржавих гвіздках. У ту ж хвилину він смикнув назад кінець хустки і перелякано втупився в присутніх:

— Здається…

У двері забарабанив важкий кулак, і разом донісся приглушений голос:

— Відчиніть!

— Варта!

За столом ніхто не змінив пози. Тільки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У відчинені двері увійшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кіт-Котенко. Із-за його спини іще витикалися сірі папахи. Кіт-Котенко втяг червоним носом повітря, і його зеленуваті, глибоко посаджені очі сласно заблищали.

— Панахидку справляєте? — І він набрав пучку капусти. Жовті волокна, упавши з-під рук, лягли на темному столі примхливим візерунком. — А хто тут хазяїн?

Гнат насуплений стояв біля вікна. Важкі його кулаки розпирали кишені засмальцьованого піджака.

— Десь вийшов.

— А ти хто такий?

Гнат мовчав.

— Я знаю його, — сказав вартовий, — це Гнат Убогий.

Начальник варти окинув поглядом темну кімнату з голими запорошеними стінами, стіл з трухлявих дошок.

— А це хто? — кивнув він до столу.

— Люди. Шахтарі наші.

— Пізнавай, Гекало!

Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем і називати.

Прізвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довідавшись, що з білявими вусами — Семен Сухий, він витяг із кишені револьвер і махнув ним до дверей.

— І Убогий? От і добре. Марш вперед!

— Що це значить? — підвівся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям і переполошеними очима продовжував сидіти.

— Не розмовляти! Обоє заарештовані. Марш!

Гнат Убогий виразно глянув Духоті в очі, потайки показав десять пальців і пішов до сіней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумів справжньої причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу і залишила Гриця.

На вулиці, під чорною наміткою ночі, вони наздогнали Люй Лі, якого теж вела варта. Люй Лі щось говорив до них голосом ображеної дитини.

— Розумієш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, — проговорив Убогий, штовхнувши ліктем Сухого.

Сухий з полегшенням зітхнув. До таких арештів його привчила ще поліція, особливо під Перше травня. Коли й ці нічого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.

Він не помилився: варта тієї ж ночі потайки поховала Хабібулу, а за два дні випустила й забраних шахтарів.

Школа

Гордія Байду разом з партією заарештованих привезли до Катеринослава вночі. Із станції їх погнали до міста по бруку, як гонять худобу на бойню, тільки біля них був не один і не два гуртоправи, а з десяток гайдамаків у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гірко на душі: «От і я став на старість арештантом!» Його хоч і звеличувало у власних очах те, що й він став революціонером, але й засмучувала перспектива до смерті ходити з тавром арештанта. Своїми ж вухами чув, як величав Мостового Задоя.

Коли загриміли залізні ворота, у Байди наче обірвалося щось всередині, і він уже ніби крізь сон бачив стерті кам'яні сходи, напівтемний коридор і, нарешті, камеру, куди його вштовхнули і слідом гримнули дверима. В ніс ударив важкий дух параші і немитих людських тіл. Скільки їх тут було! Люди лежали не тільки на койках, а й на цементній підлозі, навіть нікуди було поставити ноги. Байда стояв, як тума, тримаючи в руках вузлик із парою білизни та шматком хліба. Переживав він у шахті не раз тяжкі хвилини, але такої ще не доводилось. «І за що? Що Сивокоза вилаяв за правду? Що потурав на слова Мостового? А хіба Мостовий не правду казав? Хоч я й не їхньої партії, а що правда, то правда — насильники, катюги всі гетьмани і кайзери. І Ганс теж так каже про свого Вільгельма».

— Ще один! — почулося з койки. — Звідки, товаришу?

Байда міцніше затис у руці свій вузлик і відказав коротко:

— З Донбасу. — Що з ним балакати, як воно не знати що.

— Шахтар? — ніби зрадів в'язень.

— Шахтар!

— Зрозуміло. Це добре!

— Що ж тут доброго? Чоловіка замкнули за ґрати, а ти кажеш — добре, — відказав з темноти другий.

— Блюдолиза не замкнуть. І тих, що «моя хата скраю, я нічого не знаю», теж не замкнуть. Значить, шахтарі разом з усіма? Ідіть сюди, товаришу. Посунься, Григоре, дай місце чоловікові.

Байда, боязко озираючись, переступив через сонні тіла і спинився проти в'язня, який звівся на лікоть.

— Оце тут і влаштовуйтесь.

В'язні мовчки посунулись і звільнили краєчок голих нар, тільки один буркнув:

— І вночі немає покою.

— Виніть маму, що спізнилась вас народити, — відказав перший. На вигляд йому було років тридцять, на голові мав довге волосся. В'язні ще перекидалися словами, але вони не доходили до Байди. Його мучила думка: «За ґратами! Арештант!»

Коли у вікні, прикритому відхиленим козирком, засиніло небо, Байда побачив, що в невеликій камері набито було людей, як у нарядці перед спуском у шахту. Та й з вигляду вони нагадували сумирних робітників. Той, що сидів під стінкою, схожий був на Гната Убогого, з такими ж слідами сажі у зморшках, другий — високий, з сміливим поглядом, — мабуть, був слюсарем. Руки так і ходили, як у Максима Мостового, — наче він увесь час молотком орудує. Біля нього сидів чоловік з широкою бородою і з густим волоссям на голові, підстриженим кружечком. Зразу було видно, що селянин. Коли ті двоє носили сатинові сорочки, то на ньому була полотняна. Між нарами ходив худий хлопець, в якого ще й вуса не засіялися. Якби був трохи нижчий, то саме в товариші Ількові. А він уже за ґратами! Байда зиркнув на сусідню койку. На ній уже сидів і потягався, аж тріщали кісточки, той, що прилаштував його на койку. У нього було вугласте підборіддя, розумні карі очі і твердий рот, але руки неспрацьовані. Все це Байда спостерігав у щілинки очей, які так і не зімкнув за цілу ніч. Він чув, що у в'язницях глузують з новаків, вигадують всякі витівки: то охрещують, то постригають на арештанта, і намагався якось відтягти неприємну хвилину. Але, підглядаючи далі, все більше дивувався: в камері не чути було ні брутальної лайки, ні зубоскальства. І звертались вони один до одного то «товариш», то величали по батькові, а селянина — дядьком Пилипом називали. Тільки на хлопця казали просто — Ваня. Цей обернувся до патлатого і спитав: