Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 94

Більш ніж півстоліття батько вважався пропалим без вісті. Що значить «пропалий без вісті»? Звичайно, перші роки ці слова несли в собі надію: а раптом живий? Втратив пам’ять, опинився в госпіталі без документів, і тепер не може згадати, хто він і відкіля. Але обов’язково згадає і відразу до нас повернеться. Час від часу нам доводилося чути розповіді про чудесні повернення людей, яких давно вже подумки поховали всі рідні і близькі. Хоча в Чайкіні було повно сиріт, це стало не виключенням, а нормою, подібні історії кожен раз гостро нагадували мені, що я — безбатченко. Післявоєнний радянський світ був безмежно міфологізованим. З одного боку, постійно народжувалися втішливі казки, з іншого боку — хвилями накочувались найпохмурніші чутки. Тепер я розумію, що після потрясінь, перевернувших життя десятків мільйонів людей, та ще в умовах найсуворішої цензури, інакше і бути не могло. Сьогодні, коли газетні сторінки відкриті для будь-яких пліток і будь-яких вигадок, усі вже забули, як може подіяти чутка, повідомлена збудженим шепотом.

Найбільш хвилюючими були історії про людей, які опинилися спершу в полоні або на праці в Німеччині, а потім десь у «західній зоні». Усі ці люди бідували там на якихось рудниках і шахтах і хотіли повернутися, але «американці не пускали». При всьому радянському благочесті подібних історій, їх розповідали з оглядкою. Відповідно до закону, після закінчення визначеного терміну дружина пропалого без вісті визнавалася вдовою і могла знову вийти заміж, але безліч жінок так і залишилися самотніми не тільки через дефіцит мужиків — це, звичайно, головне, але і тому, що продовжували сподіватися.

Тільки в 1996 році житомирські слідопити (я безмежно їм вдячний) з’ясували, що старший сержант 560-го саперного батальйону Данило Кучма в лютому 1942 року помер від ран у госпіталі в селі Новоселиці, що неподалік від Новгорода на березі ріки Мста. Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, про це не довідалася, тому що померла десятьма роками раніше. Не знаю, як вона уявляла собі його загибель, я жодного разу не наважився в неї запитати.

На батька був схожий мій покійний брат, а я пішов у матір. Знаю, що в батька були брати, Дмитро і Прокіп, знаю, що Прокопа розстріляли «куркулі». Теж, судячи з усього, був більшовик, активіст. Ну, а Дмитро загинув на війні, як мій батько. Здається, були ще брати, але мені про них нічого не відомо, я завжди знав тільки материнську рідню. Знаю, що були вони найпростішого селянського походження.

Дивна річ: я пам’ятаю, як німці пройшли через наше село на схід, до Десни. Це було в серпні 1941 року, мені минуло тільки три роки. Пам’ятаю і як німці ішли назад, що вже менш дивно, тому що був я уже на два роки старший. Взагалі ж з тієї пори я пам’ятаю зовсім небагато, але такі надто приголомшуючі події, як прощання з батьком і прихід німців, в пам’яті затрималися. Мабуть, хвилювання дорослих передається дитині і діє на її пам’ять, як закріплювач на фотоплівку.

Німці в нас не стояли — побули трохи і рушили далі. Але незабаром почався партизанський рух, і тоді поліцаї, я теж це пам’ятаю, стали термосити маму, допитуючись: де рушниця? Батьку, як ліснику, належала рушниця. Я, до речі, так і не знаю, що з цією рушницею сталося, ніколи потім у матері не запитував. Можливо, батько здав її при мобілізації до Червоної армії. Але є і невиразний спогад про якусь розмову через кілька років після війни — мовляв, у тій плутанині він її не здав, не встиг. Але куди вона поділася, поняття не маю.

У Брянських лісах під час війни був партизанський край. І це не порожні слова. Намагаючись помститися партизанам, німці спалили наше Чайкіно, а це було не таке вже маленьке село, дворів двісті. Про знищення його є матеріал у Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Мати з нами трьома, я був молодший, пішла до сусіднього села Карасі, і ми там залишалися до кінця війни. Добре, ще було куди піти. У Карасях жила сестра матері, учителька, а в колишньому будинку поміщика була школа. Тітка нас у цій школі й поселила. Ми там жили, поки не скінчилася війна.

Коли німці котилися назад, вони були жахливо озлоблені. В усе живе стріляли без попередження, особливо мотоциклісти. Пам’ятаю, ми ховалися в льосі від літаків, тому що село Карасі бомбардували. От тільки навіщо? Може, щоб партизани не влаштовували засідок на відступаючих, не знаю. Чи, навпаки, наші бомбардували — тепер уже не візьмуся сказати. А коли стала долітати гарматна стрілянина, ми пішли до лісу і кілька діб перечікували там, аж поки не прийшла Червона армія. Добре, ще тепло було.

Коли ми під час окупації жили в будинку школи, він здавався мені велетенським, хоча насправді був скромних розмірів. Поміщик, певно, не належав до великих багатіїв. Здається, у цій школі я і пішов до першого класу, але ходив туди зовсім недовго, тому що незабаром після цього ми повернулися до Чайкіна.

Я зараз не зовсім упевнений у послідовності подій. Німці пішли у вересні 1943-го, це точно. Чайкіно залишилося після них вигорілим вщент, школи там бути не могло. Пам’ятаю себе шестирічним: стою під вікнами школи і слухаю, як там ідуть уроки. Коли вікна були відкриті, весь час туди ходив. Мучила кривда — усі діти там, і моя сестра Віра серед них (вона була на шість років старша), а я стій собі на вулиці. Коли повернулися до Чайкіна, спершу жили в землянці. Пізніше хтось підрахував, скільки в нас згоріло будинків, вийшла страшна цифра: 234. Ті, що уціліли, виявилися без даху над головою. Для школи чи то сільрада, чи то колгосп побудували спочатку якусь халупу. В післявоєнні роки багато хто жив у землянках. Якщо в родині були чоловіки, змогли побудувати собі щось більш пристойне. Але у вдови з трьома слабосильними дітьми такої можливості не було. Незабаром брата, якому виповнилося 17 (він народився 20 березня 1928 року), примусово відправили до Донбасу. На щастя, нас через якийсь час узяла до себе одна приїжджа з Галичини. Після війни в Західній Україні було велике безробіття, а в Східній не вистачало рук, люди приїздили з Галичини по оргнабору і самі. Ця жінка працювала в сільській раді, і їй було надано будинок. От вона і взяла нас на квартиру. Через пару років вона виїхала назад — видно, по закінченні договору. Як зараз пам’ятаю, виїхала до міста Броди Львівської області. Не знаю, чи жива. Вона вже тоді була в літах, чи це мені здавалося так з моєї дитячої точки зору. Коли вона виїхала, будинок залишився нам.

Цей будинок я і пам’ятаю як будинок свого дитинства. А того, що був у нас до війни (який спалили німці), я, природно, не пам’ятаю, а розпитати маму, що він із себе уявляв, якось не здогадався. На жаль, такими речами люди починають цікавитися занадто пізно, коли живих свідків уже немає.

У нас були дві кімнати і сіни. Друга кімната служила коморою, не було можливості її добудувати, тим більше — опалити. Головне місце в будинку посідала грубка. У грубці готували, на грубці спали. Я всі роки, до від’їзду на навчання до Дніпропетровська, спав на грубці і навіть робив уроки. Це було моє робоче місце. Як нас мама витягла сама? Я зараз це важко собі уявляю. Роботи в будинку завжди було страшенно багато, не кажучи вже про город, тридцять соток, наш порятунок.

Я був меншенький, улюбленець, але це зовсім не означає, що на мене покладалося менше обов’язків. З найменших років — і в ліс по дрова, і наколоти дров, і наносити води, і полоти город. Городом, звичайно, займалися всі, хоча головний тягар лежав на матері. У нас були корова, свиня, кури. Кілька років я пас улітку корів, громадську череду. Всю худобу, яка була в селі, збирали в дві чи три череди, і спочатку, після війни, наймали пастухів, які приходили на заробітки. Але потім від цього відмовилися, стали пасти самотужки. Удвох з ким-небудь, як підійде черга, відправляєшся на цілий день, від сходу до заходу, причому босоніж — і по лісу, і по стерні. Ступні були як наждак.

Усі роботи, що довелося виконувати, були свідомо-необхідні і тому не відчувалися тягарем. Я володів і дотепер володію багатьма навичками сільського жителя. Наприклад, носити воду на коромислі. Дайте цебра і коромисло незвичній до того людині, вона нізащо з цим не впорається, відразу все розплескає, обіллє собі ноги, тому що кожен рух повинен бути особливим чином погоджений з іншими, спочатку це може здатися майже мистецтвом. Але хто його засвоїв з дитинства, носить цебра, нічого такого не помічаючи.