Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 85

Не так вже і давно, у 1960 році (для мене це просто недавно, тому що того року я уже влаштувався на роботу в КБ «Південне»), чи міг хто-небудь припустити, що Південна Корея, Тайвань усього через 25 — 30 років стануть високорозвиненими країнами? І що наприкінці століття в кільватер до них почнуть прилаштовуватися Індонезія і Філіппіни? У 1960 році це були безмежно, неймовірно відсталі країни.

Про Китай же ми знали тоді, що там нещодавно закінчилася боротьба з мухами і горобцями (їх винищили по всьому Китаю, крім малонаселених районів) і здійснюється Великий стрибок, головною складовою якого була «народна металургія». Суть її полягала в тому, що ледь не в кожному селі будувалася маленька доменна піч, щось на зразок помітно збільшеного мангала, де і виплавлявся «народний чавун». Для забезпечення сировиною вівся кустарний видобуток вугілля і руди. Китайці сьогодні самі зі сміхом згадують про це: метал був настільки поганий, що практично ні на що не придався, сил же, засобів і ресурсів було поховано нескінченно багато. Тоді здавалося, що Китаю з його «трьома червоними прапорами» — Генеральної лінії, Великого стрибка і Народної комуни — до рівня СРСР, як до Місяця. Чи могли ми тоді передбачити, що через 40 років ВВП Китаю перевищить сумарний ВВП країн колишнього СРСР у 2,65 разів?.[95] (Я вже не кажу про можливість уявити в тім році словосполучення «країни колишнього СРСР».) До речі, пізніше з’ясувалося, що Великий стрибок ознаменувався найсильнішим спадом (у 1964 році промисловість Китаю ледь повернулася до рівня 1957). Був і інший спад, викликаний «культурною революцією» 1966 — 1970, коли на два-три роки закривалися навіть школи і вузи. Незважаючи на всі втрати цих років, наступні величезні успіхи Китаю посоромили безліч скептиків, так само як, не сумніваюся, і безліч експертів.

Я взагалі скептично ставлюся до занадто самовпевнених пророкувань в економічній сфері. Не вірю, що мислимо прорахувати шахову партію на тисячі клітин і з багатьма сотнями фігур на двадцять ходів уперед. На мій погляд, є сенс говорити лише про тенденції, та й то з великою обережністю. Згадуючи різні прогнози, що так і не справдилися, не можна забувати і про те, як переконливо вони виглядали в момент свого оприлюднення. У 1989 році член японського парламенту Синтаро Ісіхара висловив упевненість, що відбивала тоді майже загальний настрій: «Сполучені Штати Америки безнадійні». Тоді безліч експертів і спостерігачів запевняли, що японські фірми досягли вирішальної і навіть остаточної технологічної переваги над Заходом і що «велика частина Каліфорнії закінчить своє існування як дочірнє підприємство японської фірми “Matsushita”». А лише за десять наступних років частка Японії в капіталізації світового фондового ринку зменшилася з 40% приблизно до 10%.

Настільки ж сміховинними будуть виглядати згодом і лунаючі сьогодні запевнення типу: країна NN відстала в технологічній сфері назавжди. За цими запевненнями звичайно ідуть рекомендації, виконання яких здатне привести країну NN до повного розриву з усім її попереднім науковим і технологічним розвитком, до знецінювання накопиченого за багато десятиліть досвіду, причому, дехто готовий прийняти все це до негайного виконання і тим самим зробити «відставання назавжди» реальністю. І ще одна таємниця: чомусь люди, які менш за все розбираються в питанні, з особливою охотою підтримують подібні поради в пресі і в ефірі.

Так, в українській промисловості частка високотехнологічної продукції складає сьогодні усього біля 10 відсотків. Звичайно, це неприпустимо мало. Але не можна сказати, що це зникаюче мало. Взагалі будь-який показник можна осмислено оцінити лише в його динаміці — віддзеркалює він момент спаду чи підйому, занепаду чи відродження. Я хочу, щоб мої читачі самі зробили висновок, чи перспективні інвестиції в українські високотехнологічні виробництва, на прикладі тієї галузі, яку я знаю краще за все, і для цього розповім про Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» імені А. М. Макарова («Південмаш» — «Южмаш») і про Державне конструкторське бюро «Південне» («Южное») імені М. К. Янгеля. Я працював на обох підприємствах, добре знав тих, чиї імена вони носять. Я вважаю цих людей геніями. Геніями і інженерної думки, і організації виробництва.

«Південмаш» започаткований зовсім від іншого виробництва. Він був заснований у 1944 році (оцініть дату!) як автобудівний гігант на Півдні України, за задумом чи не найбільший у світі. Але в 1951 році вийшла секретна постанова уряду СРСР: за винятково стислий термін організувати серійне виробництво ракет на базі Дніпропетровського автозаводу. Завод ще добудовувався, хоча вже почав випускати серійну продукцію — вантажівки, самоскиди, автокрани, причепи, амфібії. І раптом таке нечуване завдання: за найкоротший термін освоїти випуск нової, надзвичайно секретної техніки, яку на заводі зразу жартома охрестили «автомобілями вертикального пересування». Паралельно, певною мірою для маскування основного профілю, було організоване і велике тракторне виробництво, потужність якого досягала 60 тисяч тракторів на рік.

Чому вирішили перепрофілювати завод? Відразу після війни керівництво СРСР визнало, що роботи, які велися в Німеччині по рідинних ракетах, безумовно перспективні, і спеціально створеному КБ на чолі із С. П. Корольовим була доручена розробка вітчизняних ракет. Ракети Р-1, Р-2 і Р-5М були створені і успішно випробувані, після чого їх серійне виготовлення доручили дніпропетровському заводу, кадри якого поповнили ракетниками з Москви і великим загоном молодих фахівців. І ось тут відбулося найцікавіше. Ентузіасти конструкторського відділу заводу не задовольнилися відведеною їм роллю і ініціативно розробили та запропонували військовому відомству проект своєї ракети. Вона вигідно відрізнялася від перших моделей (які були вже освоєні і вироблялися заводом) своїми бойовими і конструктивними якостями.[96]

У квітні 1954 року на території заводу було створене самостійне Особливе конструкторське бюро ОКБ-586. Воно стало постійним партнером і соратником «Південмаша» у світовому суперництві: лідерство в галузі сучасних ракетно-ядерних озброєнь. ОКБ очолив видатний вчений і конструктор Михайло Кузьмич Янгель. Завод займався одночасно і серійним випуском ракетної продукції, і освоєнням нової, уже дніпропетровської, ракети Р-12. Справа була організована так, що всі експериментальні агрегати, вузли, деталі виготовлялися безпосередньо в цехах заводу, а не на експериментальному виробництві головного конструктора.

В результаті, коли виріб було відпрацьовано, завод виявився готовим ледь не наступного дня приступити до його серійного випуску. Після випробувань стало ясно, що Р-12 за всіма основними характеристиками значно перевершує серійну Р-5М, і завод перейшов на випуск тільки янгелевських ракет. Ракета Р-12 (згідно західної класифікації, 58-4) стала найбільш масовою й основною ракетою середньої дальності. На базі цих ракет у 1959 році були сформовані перші частини Ракетних військ стратегічного призначення. Директором «Південмашу» у 1961 році став Олександр Максимович Макаров, що працював до того головним інженером (а до нього директором був Леонід Васильович Смирнов, майбутній заступник голови Ради міністрів СРСР).

Завдяки дуже високій організації виробництва, виготовлення ракетних комплексів на «Південмаші» велося найдешевшим і найшвидшим способом. Завод став не просто головним постачальником серійних виробів, але і співавтором усіх нових розробок. Майже сорок років ракетно-космічне КБ «Південне» і наймогутніший завод «Південмаш» визначали світовий рівень багатьох напрямків і досягнень у ракетно-космічній науці і техніці.

Натхненні першим успіхом, КБ і завод у найкоротший термін створили ракету Р-14 (SS-5) з максимальною для середнього діапазону дальністю стрільби і першу радянську міжконтинентальну ракету Р-16 (SS-7) на висококиплячому паливі, призначену для розміщення в шахтних пускових установках.

Звичайно, успіхи дніпропетровців були такими вражаючими у першу чергу завдяки винятковому колективу розробників основних систем ракетних комплексів (головні конструктори В. Глушко, Н. Пилюгін, В. Кузнєцов, Б. Конопльов, В. Бармін, В. Ареф’єв, Є. Рудяк). Але чималу частину цих успіхів на стадії становлення «технічної ідеології» радянської ракетної школи я відношу на рахунок чудової взаємодії Янгеля і Макарова. Це були воістину корифеї вітчизняного ракетобудування. Саме вони створили модель єдиної дослідно-конструкторсько-виробничої бази. Ця модель, яка виявилася справжньою знахідкою, зберігається і понині. Вона дозволяє відразу після одержання конструкторської документації від КБ починати конструкторське відпрацювання і серійне виробництво в цехах заводу. Структурно це і донині — новація в сфері виробництва і проектування.