Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 74

При будь-якому ставленні до 20-х років, треба визнати, що, якби не проведена в той час українізація школи, нашої сьогоднішньої незалежності, можливо, не було б. Масова українська школа, що пропустила через себе десятки мільйонів людей, виявилася, як показав час, найважливішим і найміцнішим елементом українського начала в Україні.

Хочу бути правильно зрозумілим: я не вважаю радянську владу прикладом для Центральної Ради, гетьманату Скоропадського або Директорії. Ці три версії української державності були тверді у своїй рішучості зробити Україну Україною. А от більшовики безумовно могли повернути все інакше. Скажімо, секретар ЦК КП(б) України Дмитро Захарович Лебідь (українець, із селян Катеринославської губернії) розвинув цілу теорію про те, що в Україні йде боротьба двох культур — російської (пролетарської і передової) і української (селянської, дрібнобуржуазної), і більшовики України повинні бути на боці російської пролетарської культури. Правда, пленум ЦК КП(б) України цю «теорію» відкинув, але міг і не відкинути. У більшовицькому середовищі такі теорії ходили всі 20-і роки. Схожі думки висловлював такий великий діяч ВКП(б), як Чичерин.[73]

Більшовикам узагалі не дуже хотілося (а багатьом з них зовсім не хотілося) вовтузитися з національними мовами і культурами, вищі радянські керівники постійно обговорювали цю тему у своєму колі.

Після закінчення Громадянської війни українці складали тільки 24% серед членів Комуністичної партії України (при 80% населення і 50% робітничого класу). В інших республіках розрив був ще разючішим. Добре подумавши, більшовики вирішили за краще очолити процеси, зробити їх керованими, замість того щоб очікувати неприємних сюрпризів від союзних і автономних республік. У квітні 1923 року XII з’їзд партії більшовиків прийняв постанову про «коренізацію», що фактично йшла вже повсюди.

Апарату в Україні довелося починати коренізацію з себе. Але оскільки питома вага українців у ньому в 1923 році не перевищувала 35%, почався тихий саботаж постанови. Що уявляв із себе типовий радянський чиновник в Україні 20-х років? У переважній більшості випадків це був уродженець України, що прожив у ній усе життя, але залишився далеким від її мови і її народу. Така людина не відчувала ніякого дискомфорту від того, що не могла спілкуватися з відвідувачем-українцем на його мові. Та й самі відвідувачі, люди, як правило, не занадто упевнені в собі, рідко піддавали сумніву таке становище. А хтось і боявся, що «пришиють петлюрівщину» — час був лихий. І постійно лунали докази, добре знайомі нам сьогодні: люди, мовляв, до цього звикли, навіщо це штучне ламання, так вже історично склалося і так далі. «Склалося» — дієслово безособове. Така фраза містить у собі приховане твердження, що усе склалося саме, ніхто «історично» не складав. Члени партії, яка у теорії захищала інтереси народу, не відчували своєї провини перед народом.

Усе змінив, як не дивно, московський «варяг», хоч і уродженець містечка Кабани на Київщині, Лазар Каганович, що став генеральним секретарем ЦК КП(б) України навесні 1925 року.[74] Каганович не знав української мови, але в ударному порядку вивчив її, чим подав приклад всьому апарату. Він організував масовий прийом українців до партії і більш ніж у півтора рази підвищив частку українців серед радянських службовців. Уже незабаром значна частина книг, журналів і газет у республіці видавалася українською мовою. Повіривши комуністам, в Україну повернулися з еміграції відомі вчені (серед них Степан Рудницький — щоб згинути у 30-і роки на Соловках; що стосується М. С. Грушевського, він повернувся раніше, у 1924 році), діячі культури і мистецтва, письменники. Українська мова впроваджувалася в школи командного складу і деякі червоноармійські частини. Уже за станом на 1927 рік на українську перейшла велика частина технікумів і понад чверть інститутів України, і це був тільки початок. У 1930 році кількість шкільних закладів з викладанням українською мовою складала 85%.

Багато в чому вся українізація носила ознаки партійної кампанії, але обмежитися таким висновком було б неправильно.[75] Особлива заслуга в тому, що офіційний курс московського ЦК на коренізацію пощастило максимально використати в інтересах українського культурного відродження, належить українським «націонал-комуністам» на чолі з Миколою Скрипником, визначним учасником Жовтневої революції. Але Скрипник зміг зробити так багато лише тому, що користався підтримкою Кагановича, а Каганович вірою і правдою служив Сталіну, а Сталін у той час боровся за владу і потребував підтримки такої сили, як партійно-радянське чиновництво України.[76]

Сталін переміг досить швидко, так що яскравий період відродження української культури продовжувався недовго. Тим більш дивно, як багато було за цей час зроблено.

Оголосити українізацію помилкою було для влади ідеологічно неможливо. Протидія процесам національного відродження стала вестися негласними методами. У 30-і роки це були чекістські методи — людей звинувачували в належності до неіснуючих терористичних організацій, у шпигунстві, у зраді батьківщини. У цьому був особливий чекістський цинізм: звинуватити в зраді батьківщини людину, що більше всього на світі любить як раз свою батьківщину.

Але саме тому, що припинення українізації офіційно не проголошувалося, дуже багато чого із зробленого залишилося. Ніякі наступні відкати, ніяка поновлена русифікація (яка теж не могла бути оголошена відкрито) не змогли скасувати головного. Мільйони людей, що одержали середню освіту українською мовою, стали запорукою і гарантією того, що Україна відбулася. Історичної важливості кидок уперед зробила в передвоєнні роки й українська вища освіта. Звичайно, нова національна інтелігенція за своїм рівнем не могла зрівнятися з людьми, що були душею української революції 1917 — 1920 років, але ця нова інтелігенція складала сотні тисяч, а в післявоєнний час — уже мільйони людей. Дуже важливим був розвиток мови. Українські вчені розробили нерозроблені до того види наукової, технічної, адміністративної, військової, правової, та й іншої спеціальної термінології.

Один із творців української державності Володимир Винниченко, знаходячись в еміграції, виявився проникливішим за всіх. В часи найжорстокішого тоталітарного режиму в СРСР він не сумнівався, що «українська державність в Україні є». Вона (писав Винниченко у своєму щоденнику) живе, накопичує сили, що приховано містять у собі ідею самостійності й у сприятливий час вибухнуть, щоб здійснити її. Тепер ми добре бачимо, наскільки він мав рацію. Ці сили були багато в чому породжені українізацією 20-х років, яка проведена тоталітарною рукою. Або, як було сказано вище, за допомогою «тоталітарного щеплення».[77]

Проблема українізації повернулася до нас буквально з моменту проголошення незалежності України. Зміни є, але поки що слабкі. Якщо в 1990 році лише 20% книжкової продукції (це гарний лакмусовий папірець) в Україні виходило українською мовою, то сьогодні, на дванадцятому році нашої незалежності, відповідний показник, за свідченнями різних джерел, знаходиться між 29% і 33%. Для держави, що називається Україною, це, погодимося, неправдоподібно мало. До того ж і сукупний тираж книг зменшився за 1997 — 2000 роки на 20%. Вже одне це говорить про те, що проблема українізації ще довго буде стояти на порядку денному. Природно, що демократична держава не може і ніколи не буде діяти більшовицькими методами. Але вона не може і бути бездіяльною.

Українізація — це відновлення справедливості. Підкреслюю: справедливості. Виходить, діяти ми повинні (і намагаємося!) справедливо. І ніколи не будемо діяти інакше. Але я розраховую і на почуття справедливості тих, хто усе ще виступає проти державної політики захисту і підтримки української мови. Чи добре з їх боку забувати про нерівність умов побутування двох мов протягом життя кількох поколінь, чи по совісті — ігнорувати цю нерівність? Як може російський інтелігент робити вигляд, що все було в порядку — просто одна культура виявилася, мовляв, сильнішою і життєздатнішою за іншу?