Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 149

109

«Попередження» — це експериментальний космічний комплекс, що складається з основного супутника і двох субсупутників на ім’я Сам і Сем (САМ — супутник активного моніторингу, СЕМ — супутник електромагнітного моніторингу). Субсупутники повинні перебувати в строго визначеному положенні щодо основного космічного апарату, це буде досягатися за допомогою вбудованих двигунних установок.

110

Спостерігаючи за сейсмічними областями з висоти 600 км, можна зрозуміти, яким чином у системі «літосфера-атмосфера-іоносфера-магнітосфера» відбувається обмін енергією і речовиною, можна перевіряти існуючі теорії атмосферно-іоносферних зв’язків. Оскільки бортова апаратура може викривляти показання датчиків, вони будуть установлені на висувних елементах на відстані до 10 м. від корпусу супутника. Основний супутник і субсупутники будуть виведені на орбіту одним ракетою-носієм «Циклон-3».

111

У 2003 році минає 70 років Київському міжнародному університету цивільної авіації. Він був створений у 1933 році на базі авіаційного факультету Київського машинобудівного інституту і спершу називався Київським авіаційним інститутом, потім Київським інститутом інженерів цивільної авіації. Згодом цей інститут відкрив свою філію в Москві, і на базі цієї філії в 1971 році був створений Московський інститут інженерів цивільної авіації. (До речі, чи виглядає ця історія типовою для відносин колонії і метрополії?)

Отож, те, що випускники КІІЦА і МИЦА завжди легко знайдуть спільну мову, і технічну, і людську, — сам собі капітал, який треба цінувати. Особливо на нинішньому суворому й небагатому перехідному етапі.

112

В. М. Ілушков пристрасно цікавився, вболівав за громадськими проблемами, хотів реформувати радянську економічну систему, але — у бік ще більшої «совєтскості»: скасувати гроші, а централізоване планування усього й уся не замінити вільним ринком, але багаторазово підсилити комп’ютеризацією. Він був упевнений, що комп’ютер швидше і точніше налагодить «правильні» відносини між попитом та пропозицією, ніж вільна господарська ініціатива мільйонів людей. Будучи неперевершеним фахівцем у своїй галузі, він, подібно до багатьох великих учених, інженерів, винахідників, підприємців, мав найфантастичніші уявлення про інші галузі, про ту ж економіку, про її закони, про свої можливості перетворити, революціонізувати все навколо себе.

113

Петро Олександрович Румянцев за роки свого генерал-губернаторства добре пізнав волелюбних українських дворян. Вони, говорить Румянцев, «при всіх науках і в інших краях обертаннях залишилися козаками», плекаючи гарячу любов до «солодкої вітчизни» і до «своєї власної нації» (губернатор Малоросії тим самим визнає, що «малороси» — окрема нація). «Ця невелика частка людей, — писав Румянцев у шістдесятих роках вісімнадцятого століття, — інако не відгукується, що вони з усього світу відмінні люди, і що нема за них сильніших, немає хоробріших, немає розумніших, і що ніде немає нічого доброго, нічого корисного, нічого прямо вільного, щоб їм годитися могло, і все, що в них є, — те найкраще». Якщо вибирати між двома крайностями, то така настанова виглядає набагато краще філософії самоприниження, яка має відоме поширення в інтелектуальних колах сучасної України.

114

Більше двохсот років тому петербурзький видавець Василь Рубан (теж наш земляк), відзначав найширшу популярність рукописної книги київського «пішоходця» Василя Григоровича-Барського про святі місця: «У Малій Росії й у навколишніх губерніях немає жодного місця і будинку, де б не було її списку... люди з духовних і мирських станів за великі гроші діставали її».

115

Київський історик Олександр Оглоблін, який опинився після Другої світової війни на Заході, йде, мабуть, далі усіх: «“Історія Русів” поступово набула такого могутнього і непереможного впливу на українську політичну думку, такого авторитету у справах української національної свідомості, такої надихаючої сили в українській державній ідеології, як ніякий інший аналогічний твір. “Зречена книга” української історичної науки стала настільною книгою української політичної думки, підручником української національної філософії, програмою національно-визвольної боротьби... “Історія Русів” як декларація прав українського народу залишилася вічною книгою України».

116

Нічим не можна виправдати появи на Волзі в 1941 році неймовірного за площею Рибинського водоймища (4580 кв. км, більше «Придністровської республіки») з його 800-кілометровою береговою лінією і дивовижним обсягом води (25,4 куб. км — у 7,7 разів більше, ніж обсяг водоймища, що підпирає Дніпрогес). При таких нечуваних масштабах чекаєш, що в Рибинської ГЕС і потужність буде неперевершена. Ні, вона дорівнює 330 Мвт, це менше, ніж у будь-якої ГЕС Дніпровського каскаду. Сталінські теоретики пояснювали, що зате, завдяки греблі Рибинської ГЕС, у волзьких суден з’явилася можливість підніматися до Углича (а далі вони піднімаються завдяки наступній греблі). Якби за всім ним стояв найменший господарський розрахунок, Рибинське море ніколи не з’явилося б на мапі, з води не стирчали б дзвіниці церков. Було переселено 130 тисяч чоловік, затоплено понад 600 великих і малих сіл, безліч родових маєтків. На дні залишилася і могила дослідника і першовідкривача «Слова о полку Ігоревім» графа Мусіна-Пушкіна. При заповненні водоймища були знищені два міста, Весьегонськ і Молога, а також (частково) місто Пошехоньє. Вважається, що перше з названих міст «перенесене» і начебто продовжує існувати, Молога ж зникла безповоротно. А це було поважне волзьке місто, де до кінця XVI століття існував найважливіший ярмарок у Росії, з’їжджалися німці, поляки, литовці, греки, італійці, вірмени, татари, турки, перси, хорезмійці, і за Івана III з крамарів щороку надходило до скарбниці 180 пудів срібла. В сухі роки Молога з’являється над поверхнею вод немов Кітеж, і старики-уродженці приїздять на човнах оплакати своє місто. Про це був фільм, ще по всесоюзному ТБ, році в 1990-му або 1991-му.

117

3 першого тому «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницького (тоді Еварницького, 1892): «Запорізькі козаки посідали степовий простір, що прилягав до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східного кордону польсько-литовського королівства та південної околиці володінь малоросійського і слобідського козацтва до річки Буг з одного боку і вздовж правого берега річки Конки і до річки Кальмус, що впадає в Азовське море, з іншого.

Дніпро — священна й заповітна для запорожців річка; в козацьких думах він називається “Дніпром-Славутою”, в козацьких піснях — “Дніпром-братом”, лоцманською мовою — “Козацьким шляхом”. Всіх порогів за запорізьких козаків вважалося дев’ять — Кодацький, Сурський, Лоханокий, Звонецький, Ненаситецький, Вовнігівський, інакше Онук-поріг, Будилівський, Лишній і Вільний.

Найбільший і найжахніший зі всіх порогів — Ненаситець. Це — прабатько і всім порогам поріг, Дід-поріг. Річка Дніпро, дійшовши до цього порогу і зустрівши незламні перешкоди, такі як лави, скелі, гряди і миси, із неуявною силою б’ється в різні боки, скажено кидається з одного каменя на інший, від чого страшно хвилюється, високо здіймає велетенські вали піни, розбивається незліченними мільйонами водяних брисків, розлітається врізнобіч цілими потоками водяного пилу, викручуючи з-поміж скель бездонні вири і всім цим витворяє страшний шум і стогін, поглинаючи і крики птахів, і голоси людей, і всілякий інший звук.

Тут будь яка думка людини завмирає від тремтіння, а всі почуття застигають від переляку. Найнезворушніша душа й та несамохіть відчує потребу в молитві й невільно пізнає близькість всесильного Творця.

Здалеку видається, начебто сімсот тисяч величезних водяних млинів безперервно гуркочуть і переливають воду через свої колеса. Особливо величним і особливо привабливим здається Ненаситець з висоти пташиного польоту правого берега річки під час великої повені, коли вся поверхня його засріблиться білою перлинною піною, а велетенські, що стримлять з-під води, каміння, вкриваються численними гніздами місцевих птахів крячків, що безперервно снують над порогом. Буз сумніву тут, у цього заповітного порогу, зважаючи на велетенські скелі, в мальовничому безладді розкидані і по самісінькому руслу, і по берегах Дніпра, перед високими могилами, що височіють в степу з обох боків річки і мимохідь спонукують на численні про минулі долі людства сумні думи; тут, дивлячись на цей грізний, дикий та заповітний поріг, часто посиджували і часто милувались з високого мису киплячими хвилями ріки, що мчались по скатах скель, справжні поціновувачі краси природи, мрійники в душі, поети в розмовах, художники в піснях, запорізькі козаки, що завше жили з природою душа в душу, обличчям до обличчя.