Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 133

Всього за десять років обидві наші країни стали значною мірою іншими і продовжують перебувати в процесі становлення. Я б назвав це державотворенням. Стартові позиції в нас були нерівні: усталена державність у Москві і спадщина 70 років «напівдержавності» у Києві. Правда, це відкривало перед нами і більше можливостей — принаймні, так здавалося спочатку. Мовляв, створюючи нове, нам не треба буде так багато ламати. Але життя не завжди підтверджує правдоподібні теорії.

XX століття дало людству величезний досвід відроджених і знову створених держав, і майже для кожної з них вирішальним з точки зору державотворення був перший рік, іноді перші два-три роки. Створене в цей час потім рідко вимагало кардинальних переробок. Нова Україна, прямо скажемо, не належною мірою скористалася цим вирішальним періодом. До кінця 1991 року для нас не була закрита можливість підтвердити конституцію Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року. Нехай ця конституція не надто відповідала реаліям 1991 року, нехай її відразу ж довелося б виправляти і доповнювати, однак такий акт забезпечив би нам спадкоємність від видатних українських державників початку XX століття, нас ніхто б не обвинувачував, справедливо чи ні, у тім, що ми копіюємо Росію.

Але ми не пішли шляхом спадкоємності, і чим далі, тим більше ця можливість ставала примарною, поки не зникла зовсім. Так, ми створили нову, але не принципово нову державу. Дуже багато чого варто було б залишити в радянському часі, однак у нас не вистачило рішучості і політичної волі зробити це. Кажу «ми» і «у нас», тому що сам був у цей час депутатом Верховної Ради, одним з чотирьохсот п’ятдесяти. Втім, наше державотворення не зупинилося на місці, і кращий тому приклад — Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.

Нам ще багато належить зробити. Нашим законодавцям необхідно пам’ятати про те, що з причин відмінності України від Росії державотворення в наших країнах, хочеш не хочеш, повинне відчутно відрізнятися. Теоретично це начебто б усім зрозуміло, але на практиці ми нерідко стикаємось із проблемою контрпродуктивного для нас копіювання Росії, то неусвідомленого, то свідомого. Копіюючи, ми будемо прирікати себе на вторинність, щоб не сказати на другорядність.

Люблять запитувати: «Йдемо ми до Європи разом з Росією чи ні?». З причин нечіткості питання, на нього можна відповісти і «так», і «ні». Поза конкретикою ця відповідь, як і це питання, нічого не варті. Політики зазвичай з чистою совістю відповідають позитивно, тому що в цьому випадку можна обмежитися односкладовим «так». Відповівши «ні», політик повинен буде довго пояснювати, що ми йдемо в одному напрямку, але слово «разом» можна неправильно тлумачити і його зловмисно використають деякі «сили», і так далі, і так далі.

Що означає «йдемо до Європи разом»? Це не гасло і не заклинання, це констатація факту в найзагальнішому його вигляді. Того факту, що і Україна, і Росія ясно визначили: їх європейський вибір збігається. Для України він цілком органічний, це її цивілізаційний вибір, зроблений у далекій давнині і, як кажуть, ніколи ніким не скасований. Мотиви Росії не настільки очевидні, тому що їй куди менше притаманне відчуття належності до Європи. Російські мислителі досить ревниво ставляться до цього питання, багато хто з них схильний бачити у своїй батьківщині окрему цивілізацію, люблять говорити про «євразійство», «третій шлях», самобутність. Вони постійно нагадують, що Росія — це така величина, яка не може бути (і не має потреби в тім, щоб бути) частиною чого б то не було.[134] Тим цінніший цей голосно заявлений вибір, і те, що російське суспільство, хай і не стовідсотково, але приймає його. Таким чином, хоча б на рівні декларації про наміри ми рухаємося в одному напрямку. Так що, коли переді мною постане таке питання, я швидше відповім «так» і зроблю це з чистою совістю.

Але я можу і розтлумачити свою відповідь. Що взагалі стоїть за словами «бути в Європі»? Адже ми і без того в Європі, і навіть її географічний центр, за обчисленнями географів, знаходиться на українській території. Що ж до Росії, вона і зовсім займає 42% території Європи. Поняття «бути в Європі» не є щось невловиме, залежне від настроїв, симпатій або антипатій якихось таємних суддів. «Бути в Європі» — значить відповідати кільком десяткам цілком формальних критеріїв. Ці критерії є в Європейської ради, у Європейського союзу, у НАТО й інших відомих організацій. Неможливо вважати себе країною європейською у всіх значеннях, а не тільки в географічному, не відповідаючи цим вимогам. Серед них законодавче прийняття і дотримання загальноприйнятих прав і свобід, незастосування страти, альтернативна військова служба, інформаційна відкритість, узгодження промислових і військових стандартів, відсутність торгового протекціонізму, відсутність такого поняття, як «прописка», виконання певних норм по охороні довкілля і ще багато чого іншого. Особливо важко виконати блок економічних вимог, кожна з них вимагає окремої роботи, часто-густо багаторічної. Природно, що в однієї країни раніше вийде одне, в іншої — інше, ніяких узгоджених графіків немає. У цьому сенсі можна сказати, наприклад, що ми йдемо до Європи разом з Болгарією і Румунією. Тим більше, що кінцева, нехай і неблизька, мета України та ж, що й у цих країн — вступ до Євросоюзу, члени якого надають один одному свободу необмеженого пересування «ідей, людей і капіталів», тоді як Росія, наскільки мені відомо, не висловлювала такого бажання. І все-таки, зваживши все, скажу: ми йдемо до Європи разом з Росією в більшій мірі, ніж з Болгарією і Румунією — просто з причин нашої куди більш сильної взаємозалежності. Завдяки нашій подібності-відмінності, ми здатні допомогти один одному рухатися в потрібному напрямку. Особливо важливі спільні економічні проекти за участю України, Росії, євроструктур і окремих країн — членів ЄС. Назвати це політикою? Або чистою економікою? Питання занадто схоластичне, щоб витрачати на нього час.

Ну, а що ж за обрієм? Хоча ми зараз і трохи відстаємо, але на довгій дистанції, я упевнений, Україна не буде позаду Росії за головними показниками на душу населення і за якістю життя, і це — у гіршому для себе випадку. Справа зовсім не в мінусах російської географії (її плюси не слабкіші) і в інших міфічних чи дійсних вадах нашої великої родички (покажіть, хто без вад?), а зовсім в іншому. Ще в шкільній хімії нам пояснювали поняття «валентності». Це здатність атома приєднувати інші атоми, здобуваючи нові якості. Оскільки поняття валентності застосовується й в інших галузях науки (наприклад, у мовознавстві), його можна, мабуть, поширити і на людські співтовариства. Задовге життя я переконався, що українці більш валентні, і це обов’язково відіграє свою роль у тім поступальнім русі України, що по-справжньому тільки починається, у кожнім осередку життя, у великих і малих починаннях. Ми винятково сприйнятливі до нових ідей. Наша еліта двомовна, а це гарантія її більшого універсалізму і гнучкості. Парадокс, але ці якості є нашою нагородою або компенсацією за століття бездержавності.

Один журналіст якось написав, що якби керівництво кадрів ЦК КПРС у 70-і роки перевело Кучму Л. Д. на один з уральських, сибірських чи московських заводів, через двадцять років він (тобто я) цілком міг би опинитися на місці Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати президентом України. По відношенню конкретно до мене такий висновок помилковий, але думка журналіста зрозуміла. Він явно мав на увазі ту якість українців, яку я назвав тут високою валентністю.

З юних років захоплюючись книгами з історії, я зовсім не співвідносив її з тією сучасністю, що мене оточувала. Історія була сама по собі, а Чайкіно, Карасі, Костобоброво, Дніпропетровський університет імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, цілинні радгоспи, конструкторське бюро «Південне», завод «Південмаш» і навіть Байконур були самі по собі. Відбувалися якісь події, змінювалися генсеки і футбольні чемпіони, заповнювалися водоймища, але це не було історією. Мене оточував цілком завершений світ під назвою СРСР. До нього входили досить умовні Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. «Чудесная советская родина»!