Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 126

Багато говориться про труднощі у російсько-українських відносинах, називаються різні причини, приводяться різні факти. Серед цих причин, цих фактів є дещо справді істотне, чого я не очікував у 1991 році. Так, я не передбачав, що саме церковно-релігійне життя в Україні, насамперед, у Західній, боротьба греко-католиків за повернення віднятих у них після війни храмів стане досить помітним каменем спотикання між Києвом і Москвою.

Почалося це ще за радянської влади, за Горбачова, саме при ньому українцям приписали переслідування православних у Західній Україні (а його обвинувачували в потуранні). Як тільки «ми», мовляв, перестали переслідувати уніатів, відразу вони, за підтримкою своїх агентів у владних структурах, заходилися переслідувати «нас», православних. На жаль, це звучало логічно, це було занадто схоже на те, що в таких випадках відбувається завжди і скрізь: гнані стають гонителями. Багато хто повірив, що так трапилося і в цьому випадку.

Але це було, на щастя, не так. Так, з 1946 року уніати були не просто гнані, а заборонені. Одних знищили, інших відправили за колючий дріт, десятки тисяч просто вигнали до Сибіру, храми, усі до одного уніатські храми, стали радянськими православними храмами, і колишні парафіяни-уніати вільні були перетворитися на парафіян-православних, хоча не приховувалося, що краще б їм податися до атеїзму. Що ж відбулося далі? А відбулося щось майже неймовірне. Уніатство не пропало. Може, якби унія скасувалася знизу, в результаті природного внутрішнього процесу в самій цій церкві, все було б не так. Але її скасувала «московська» влада, діючи вкрай жорстоко, в дусі гірших старовинних прикладів, і це зробило уніатів безумовними супротивниками Москви і палкими прихильниками демократії і незалежності України.

Важливу роль відіграло і те, про що вже якось забулося: унію скасовувала не просто світська влада, а влада водночас ідеологічна, атеїстична, безбожна, влада, що переслідувала будь-яку релігію, влада, що розгромила Російську православну церкву, принизила її, підкорила собі те, що від неї залишилося, і в цей залишок насильно влила їх, греко-католиків. За такого знущання і справді може бути одне з двох: або втратити віру в Бога, або знайти її. Уніати свою віру не втратили, а зміцнили.

Незважаючи на всю міць тоталітаризму, незважаючи на те, що в Західній Україні були створені наймогутніші органи КДБ, незважаючи на те, що каральна машина працювала невпинно і ні в чому не відчувала нестачі, уніати продовжували існувати — у підпіллі. Люди таємно збиралися на молитву в приватних будинках, на квартирах, у нежилих приміщеннях. Були навіть підпільні монастирі. Владою ці «осині гнізда» виявлялися, людей позбавляли роботи, засилали, судили, але підпілля продовжувало існувати. В вісімдесяті роки нараховувалося близько 800 уніатських священиків-підпільників! Серед них, природно, епіскопи...

Заслані галичани, які поколіннями жили на поселенні в Сибіру, хрестилися, вінчалися, причащалися, сповідалися (і, думаю, частіше, ніж хтось інший в тодішньому СРСР). І все це забезпечували підпільні, нелегальні священики, причому, авторитетом з ними не міг зрівнятися ніхто. Вони були дійсними пастирями в тім сенсі, що протягом кількох десятиліть (до речі, якщо не дуже грішити проти істини, можна сказати, що сорока років, як і Мойсей) вели свій народ, закинутий на чужину, дорогою духу. Після того, як заслані поверталися на батьківщину, пам’ять про цих пастирів не втрачалася: нещодавно мені розповідали про двох молодих людей, яким років по 35 і які назвали своїх дітей на честь священиків, що хрестили в Сибіру їх самих. Як тут не сказати, що ці священики були тими, хто зберігав не тільки уніатську віру, але й українську душу?

Більшість пересічних віруючих ходили до православних храмів, мали справу з православними священиками, але в душі залишалися уніатами, у такому дусі виховували дітей. Цих людей виявилася величезна кількість. Їх виявилося так багато, що всі, за малим винятком, православні парафії Галичини відразу перестали бути православними, і тоді спалахнула боротьба за храми: уніати стали вимагати повернути храми, відібрані в них після війни, почали самовільно їх захоплювати, і до 1992 року в Західній Україні з трьох тисяч православних храмів залишилося двісті, останні були повернуті за колишньою належністю. Були приклади і мудрого, шляхетного поводження православних ієрархів. Скасування Унії в 1946 увінчали урочистою передачею храму Святого Юра у Львові Російській православній церкві. Останнім із православних, хто в ній служив, був митрополит Андрій. Він і повернув — добровільно, спокійно — ключі колишнім господарям.

Ми повинні віддати уніатам належне: жодного не свого храму вони не захопили. Всі храми, побудовані православними або для православних, не були зачеплені, залишилися за православними. Всі! Коли про це повідомляють своїм читачам росіяни з неупереджених авторів, вони обов’язково називають, насамперед, два об’єкти і пишуть так: «Ні на чудову Свято-Георгіївську церкву у Львові, побудовану в 1916 році [австрійцями. — Л. К.] для російських військовополонених, ні на розкішну єпархіальну резиденцію в Ужгороді, зведену перед війною чеським урядом для єпархіального архієрея [православного. — Л. К.], замахів з боку парафіян і кліриків УГКЦ не було».

Хто б міг подумати в гетьманські часи, що греко-католицька церква, яку так ненавиділи козаки, буде коли-небудь вважати себе найбільш, так би мовити, козацькою — українською з українських, і що деякі її ієрархи навіть поставлять грандіозну, хоча, напевно, фантастичну мету: створення української християнської церкви, що буде не православною і не католицькою, а мов би спадкоємицею тієї церкви, що існувала до розколу єдиної християнської церкви на православну і католицьку в 1054 році! Тарас Бульба, щоправда, навряд чи вітав би таку справу, адже вона означала б, що він повинен відмовитися від православ’я: католицтво, сказав би, нам нецікаве, ми не католики, а від православ’я відмовлятися не бажаємо. Але те, що греко-католицька церква виявилася ревною охоронницею і провідником українства, церквою-мученицею за українство, це вразило б козаків у саме серце.

Людей з московського патріархату, що дотепер говорять про бешкетування західних українців, про розгром православ’я в Західній Україні, про захват храмів і про інші підступи і прояви українського націоналізму (деякі по-стародавньому навіть вживають словосполучення «буржуазний націоналізм»), можна зрозуміти. Адже колишні уніатські православні парафії Західної України були п’ятою частиною всіх парафій Російської православної церкви в Україні, із Західної України вийшла величезна кількість православних священиків, їх можна ще і зараз зустріти і в Москві, і в Сибіру, і на Далекому Сході. Масове повернення західних українців до уніатства було важким ударом по російському (московському) православ’ю, дуже важким, але я б сказав, що це був удар долі, а не якоїсь злої сили.

Про долю думається ще і тому, що одночасно був нанесений інший удар. Раптом розширилася, набрала певної сили, стала серйозним явищем українського життя малесенька закордонна Українська автокефальна православна церква. У Галичині їй абсолютно задарма, як кажуть її недруги, дісталося 600 колишніх «московських» парафій. До останніх років перебудови про неї мало хто чув навіть з віруючих галичан, а вона виявилася справді рідною сестрою уніатської церкви: та ж глибока відданість українству, українській незалежності. На якому ще грунті можна зійтися гранично близько, як не на цьому, у часи становлення державної незалежності!

Цьому порідненню, спалаху чи просто виявленню родинних почуттів передували трагічні обставини скасування унії в 1946 році.

З уніатською церквою в Західній Україні покінчили, як завжди при радянській владі: намагалися по можливості дотримуватися подоби законної процедури. Був улаштований Собор для скасування Брестської (Берестейської) унії 1596 року. Захід курирували офіцери держбезпеки. Хтось із них, можливо, щиро вважав, що робиться добра справа, що так вона буде сприйнята якщо не всіма, то багатьма віруючими. Адже у свій час унія була дійсно нав’язана православним цього краю. У священиків був вибір: або загинути, або підкоритися Папі Римському, тим більше, що їм все-таки обіцяли поважати їх богослужебні традиції і звички. Вони не захотіли безнадійної боротьби і майже вірної загибелі...