Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 117

За нашими східними кордонами залишилися й інші території, що освоювалися і заселялися українцями протягом майже трьохсот років — починаючи з кінця 1630-х років і аж до Першої світової війни. Коли в 1923 — 1928 роках робилося виправлення й уточнення поспіхом проведеного кордону між УРСР і РРФСР, Українська Академія наук подала до ЦВК СРСР дві ретельно виконані довідки, що висвітлювали дане питання. Самі імена авторів цих довідок виключали підозру в науковій несумлінності чи політичній кон’юнктурі. Першу з них, під назвою «Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали, що стосуються північного кордону УРСР і РРФСР», склав академік Дмитро Іванович Багалій, авторитетний історик не тільки України, але і Росії. Друга, під назвою «До питання про східні кордони України», належала перу самого Михайла Сергійовича Грушевського, який тільки що повернувся з еміграції. Строго кажучи, учені лише роз’яснювали і підкріплювали факти і без того відомі, які потрапили до дореволюційних довідників та енциклопедій. Вони показували, що питома вага українців у Воронезькій і Курській губерніях цілком дозволяє привести кордони у відповідність з етнічними реальностями.[129]

Україна межувала також з колишньою Областю війська Донського, де перед революцією проживало понад 700 тисяч українців. На відміну від курського і воронезького випадків, тут ще в 1920 році був зроблений досить помітний перекрій кордонів на користь УРСР. Правда, зроблено це було з причин, що здивували б академічну науку. Москва була в той момент стурбована слабкістю «класової бази» українських більшовиків і намагалася зробити так, щоб до складу України ввійшло якнайбільше пролетарських районів, як українських за складом населення, так і не зовсім. Розширити лави своїх однодумців в Україні Москва вважала в той момент важливішим будь-яких інших завдань. Втім, уже через кілька років Україна повернула Росії не тільки Шахтинсько-Донецький округ з майже поспіль російським населенням, але і Таганрозький округ (у місті Таганрозі переважали росіяни, але по округу в цілому українці складали 71,4% населення!).

Що ж стосується населених українцями частин Курщини і Вороніжчини, отут справа виглядала зовсім очевидною і ніяких привхідних класових резонів у ній не проглядалося. Що ж перешкодило цілком передати їх Україні? Тепер ми знаємо, що: три великих літери — КМА, так-так, саме вона, Курська магнітна аномалія. Лише в 90-і роки побачили денне світло документи, що пояснили справу.[130] Деякі зміни кордонів на користь України все-таки були зроблені. Якщо до цих змін Росія (Курська губернія) починалася на десятій версті залізниці на схід від Конотопа, то тепер до неї треба було їхати тією ж залізницею 90 кілометрів. Україні відійшли Путивль і Миропілля, кордон випрямили на нашу користь у районі відомої станції Хутір Михайлівський і ще в деяких місцях (де на волость, де на півволості).

Але все це ніяк не можна було назвати повномасштабним етнічним розмежуванням України і Росії. Якби рекомендації Грушевського і Багалія були виконані, в Україні стало б приблизно на мільйон українців більше. Нам ці люди зовсім не стали б зайвими. Мільйон — це чимало, якщо врахувати, що за переписом 1926 року в республіці жило 29 мільйонів людей, з яких українці складали 23 мільйони.

Коли сьогодні знайомишся з підсумками тільки що згаданого перепису населення 1926 року, бачиш, що в Північно-Кавказькому краї РРФСР у той час цілком могли бути утворені один, а то і два українських ексклави (тобто частини держави, розташовані окремо від її головної території; аналог — Калінінградська область РФ). Північно-Кавказький край простягався в той час від Воронезької області до Дагестану, він складався з 15 округів і 6 автономних національних утворень.[131]

Чи могла Україна знайти в післяреволюційні роки більш адекватні кордони? Адже відразу після громадянської війни більшовики ще були готові на сміливі, принципові і навіть проривні (тобто, справді революційні) рішення. Вони визнавали, що губернський розподіл до 1917 року не відповідав етнічному і зневажав інтереси звільнених народів, бачили необхідність змін.

Свого часу я ознайомився з історією питання. Виявилося, що Україну з самого початку прямо попереджали, щоб вона не сприймала своєї суверенності занадто всерйоз. На III з’їзді Комуністичної партії України на початку березня 1919 року гість з Москви Яків Свердлов сказав: «Здесь нужно с полной определенностью подчеркнуть, что то, что сегодня в силу международных обстоятельств мы выделим в отдельную республику, — Украину, быть может, завтра, с изменением международной обстановки, снова войдет в качестве равноправной части в общероссийскую республику». Фраза кострубата і неузгоджена, але зміст її сумнівів не викликає.

Через два тижні у Москві на VIII з’їзді РКП(б) одним з виступаючих був Георгій П’ятаков, тільки що обраний секретарем ЦК КП(б)У (а з жовтня 1918 року він очолював Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). От що сказав цей «український гість» і уродженець Київщини: «Раз мы экономически объединяем, строим один аппарат, один высший совет народного хозяйства, одно управление железными дорогами, один банк и т. д., то все это пресловутое “самоопределение” не стоит выеденного яйца. Это или просто дипломатическая игра, в которую в некоторых случаях надо играть, или это хуже, чем игра, если мы берем это всерьез». (Цей П’ятаков ще в 1917 році був автором платформи Київського комітету РСДРП, де говорилося: «при социалистической организации хозяйства независимость наций абсолютно невозможна», а право націй на самовизначення «играет на руку мелкобуржуазной реакции».)

І все-таки на початку двадцятих років існувало, як кажуть сьогодні, «вікно можливостей». Обстановка в ті роки складалася своєрідна. 22 вересня 1922 року Сталін писав Леніну в зв’язку з майбутнім заключениям союзного договору: «За четыре года Гражданской войны, когда мы ввиду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе, мы успели воспитать среди коммунистов, помимо своей воли, настоящих и последовательных социал-независимовцев, требующих настоящей независимости во всех смыслах и расценивающих вмешательство ЦК РКП(б) как обман и лицемерие со стороны Москвы. Мы переживаем такую полосу развития, когда форма, закон. Конституция не могут быть игнорированы, когда молодое поколение коммунистов на окраинах игру в независимость отказывается понимать как игру, упорно принимая слова о независимости за чистую монету и так же упорно требуя от нас проведения в жизнь буквы конституций независимых республик». Відвертіше не скажеш.

Зі свого боку, Ленін продовжував стверджувати: «Мы признаем себя равноправными с Украинской ССР и др. и вместе и наравне входим с ними в новый союз, “Союз Советских Республик Европы и Азии”». Малося на увазі, що члени Союзу можуть і повинні виправити успадковані ними від Російської імперії кордони. Це блискуче вдалося Білоруській РСР. Вона почалася з шести повітів колишньої Мінської губернії, але її керівники, і насамперед енергійний Олександр Григорович Черв’яков (знакове сполучення імені і по батькові для Білорусії!), домоглися між 1921 і 1926 роками повного об’єднання білоруських земель у межах тодішнього СРСР.

Якби біля керма України не стояли в ті роки «інтернаціоналісти» на кшталт Мануїльського (навіть Сталін, і той називав його «липовим українцем»), Чубаря, Квірінга і до них подібних, об’єднання українських земель СРСР, включаючи створення українських ексклавів на Північному Кавказі, не було б таким вже неможливим завданням. Але, на жаль, у тодішнім вищім більшовицькім керівництві України не тільки не було людей необхідного масштабу, але не було і носіїв твердої національної свідомості, політичної волі, відповідальності перед своїм народом. Такі люди знаходилися в другому ешелоні — Скрипник, Шумський, Гринько і ще кілька людей, але на перші ролі їх не пропустили.

Чому я згадав про ці землі, які так і не стали українськими? Не для того, зрозуміло, щоб сьогодні знову порушувати питання про їхню належність, а з метою показати: ми недорахувалися таких великих просторів, освоєних і заселених українцями, — можливо, площею півтора чи два Крима, що більше ніяких територій нікому не повинні. Принцип незмінності кордонів прийнятий Україною раз і назавжди і закріплений у всіх підписаних нами міжнародних договорах. Напевно, майже кожна країна була б не проти виправити свої кордони. І, само собою, вона готова надати гору документів, що доводять її право зробити це. Але зацікавлені країни-сусіди завжди виставлять гору контрдокументів, і нічим добрим справа скінчитися не може. Україна залишиться такою, якою вона була на момент здобуття незалежності, не більше — але і не менше. Ми вже не кредитори, зате і не боржники.