Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 105

Наприкінці 50-х, коли я учився в університеті, «радянська людина» уже-цілком сформувалася. І ця людина знала занадто багато страшного, щоб не цінувати стабільності, яка тоді наступила. Хрущов підігрівав народну уяву обіцянками швидкого раю під назвою комунізм, а СРСР демонстрував вражаючі науково-технічні успіхи: першу у світі атомну електростанцію в 1954 році, перший штучний супутник Землі в 1957-му, перше у світі судно на атомному двигуні — криголам-атомохід «Ленін» (спущений на воду в 1957-му, відправився в перше плавання в 1959-му). У вересні 1959 року відбулася подія, що вразила всіх — поїздка Хрущова до США. Він пробув там неймовірно довго, 13 днів, і загальний дух усіх промов і виступів під час його поїздки був такий: війни з Америкою не буде.

На тлі всіх цих подій і на порозі раю питання про виживання тієї чи іншої мови здавалося мені не таким вже і важливим, особливо якщо малися на увазі однаково доступні мені українська і російська. Якщо я мимохідь і замислювався на цю тему, то швидше за все приходив до утішливих висновків цілком у дусі пануючої ідеології («у порівнянні з 1913 роком...» і так далі). В тім, що весь Радянський Союз прекрасно ставиться до України, у мене тоді сумнівів не було. Якщо фільм про війну, у ньому, будьте упевнені, двоє друзів — росіянин і українець, і один обов’язково рятує іншого, це була радянська політкоректність. Та що там фільми! От недавно РРФСР подарувала Україні Крим. Які ще потрібні докази? Певен, так думали тоді мільйони людей. Про те, що інші мільйони думали інакше, я ще не здогадувався.

Об’єктивності заради не можу не відзначити, що в ті роки щедро екранізувалася українська класика. Читати художню літературу в мене в студентські роки часу практично не залишалося, але в кіно ми бігали всі. Пригадую, бачив фільми за творами Шевченка («Назар Стодоля»), Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого, Коцюбинського, Кобилянської, Івана Франка, Лесі Українки. Особливо добре запам’ятав «Украдене щастя» з Наталією Ужвій і Амвросієм Бучмою. Якби я вже тоді знав, що тільки 21% міських школярів України (за станом на 1958 рік) училися в українських школах, думаю, мене б це вразило й обурило. Але такі цифри не були в той час доступні, їх оприлюднили через 30 років. А за часів мого студентства мені чомусь здавалося (або хтось у цьому запевнив), що існує норма 50:50 і її ретельно дотримуються. Відкіля могла взятися така байка?

Повинен зізнатися: сам я, починаючи з першого курсу фізтеху і аж до початку 90-х років, українською мовою користався дуже мало. Викладання в нас велося на російській, підручники, технічна література, технічна документація, діловодство на «Південному» і «Південмаші» — все це було на російській. Своєрідна мова нашого Чайкіна теж не сприяла вдосконаленню моєї літературної української. Отже, за третину століття я сильно від неї відвик. Однак коли в жовтні 1992 року газети раптом дружно почали писати, що прем’єр-міністр України Кучма не знає української мови, що він терміново вчить її з викладачем, це було неправдою. При моїй зайнятості по 15 — 16 годин на день, яким чином я зміг би викроїти час на заняття з викладачем?

Насправді ж мова лежала в моїй пам’яті, нікуди не ділася. Я в школі мав з української мови круглі «п’ятірки», прочитав безліч українських книг, — при тому, що, повторюю, мені було абсолютно все одно, на якій мові читати. Українська мова в мене зберігалася до попиту, як база даних у комп’ютері. У потрібний момент клацнув мишкою, і вона повернулася. Тобто, коли мені треба було заговорити, я заговорив. Безперечно, мій український «віддає Поліссям», я злегка «акаю» на білоруський лад, а в Україні акання часто-густо сприймається як щось скорше російське (порівняйте: «Олександр» і «Александр», «Олена» і «Алена», «козаки» і «казаки», «робота» і «работа»). Але, по-моєму, нам треба звикати до того, що крім київської і полтавської вимови, в Україні законно існує ще ціла низка інших. Мені недавно розповідали, що в Німеччині нікого не бентежить швабська або саксонська або баварська вимова того чи іншого політика. Люди сприймають їх як нагадування про розмаїтість Німеччини. Нехай і моя вимова послужить нагадуванням про українську розмаїтість.

Наскільки я знаю, у Росії так зване фрикативне «г» українського зразка — улюблена мішень телевізійних жартівників, але аж ніяк не перешкода до вищих державних посад. Так говорили Брежнєв і Горбачов. Що ж до Леніна, він, як відомо, гаркавив. Про сталінський акцент і говорити нічого — але до списку сталінських гріхів його акцент ніхто не включає. Горький сильно «окав», що не перешкодило йому вважатися великим російським письменником. Нехай і в Україні запанує більш поблажливе ставлення до вимови політиків. Наприклад: замість того, щоб потішатися над чиїмось російським акцентом, а з високих трибун він зараз чується часто, давайте порадіємо тому, що людина вже немолода зуміла перейти на українську мову, що вона старається.

Закінчу з темою наших виїздів на сільгоспроботи. На прополку і збирання посилали не тільки студентів. Що зовсім вражало, посилали і так званих молодих фахівців. Тобто, держава вклала в тебе чималі гроші і тепер повинна була б прагнути одержувати віддачу, а замість цього посилає тебе копати картоплю. Тебе, молодого фахівця, що, по-перше, перебуває в талановитому віці, а по-друге, повинен терміново закріплювати засвоєне у вузі, доучуючись у досвідчених колег! Чи багато країні радості в тім, що ти в день накопаєш на кілька карбованців картоплі (адже вона коштувала п’ятак кілограм)? Таку марнотратність, таке економічне божевілля не дозволяла собі, здається, жодна держава до СРСР.

Але ми самі, по молодості, не були особливо проти, тому що кожен згадував, як весело було торік, і сподівався, що й у цьому році буде не гірше. Не рвалися, звичайно, але і драму з цього не робили. Не пам’ятаю, щоб когось особливо лякала фізична праця. Щоправда, деяким було нестерпно вставати на сапання о п’ятій ранку, особливо після танців по вечорах. Я вже згадував, що в студентські роки на сільгоспроботах зав’язувалися перші романи. Ну, а в починаючих інженерів справа впевнено йшла до шлюбів. Що ж, справа молода. На свіжому повітрі якось більше приводів посміятися, а це теж має значення. До речі, перш за все, за моїми спостереженнями, розбирають саме реготух. Видно, сміхотливий, веселий, легкий характер більш важливий, ніж зовнішність. Чи це тільки в Україні так?

Не оминула своя доля і мене. У червні 1961-го Мене зробили комсоргом «загону» молодих фахівців, яких послали ледь не на цілий місяць на прополку — в СРСР і суто мирні речі мілітаризували майже підсвідомо, звідси загони, дружини, штаби. Я повинен був стежити за трудовою дисципліною, за тим, щоб потреби людей повністю задовольнялися, повинен був організувати і їхнє дозвілля. У КБ «Південне» було багато молоді із середньою технічною освітою, прийнятої на роботу після технікуму, під моїм керівництвом опинилися, в основному, такі.

Перші дні незвичні до роботи дівчиська ледь не плакали від утоми, яку увечері як рукою знімало. Хоча я ганяв усіх на совість, адже нам був установлений план, і його належало виконати, до мене не ставилися як до наглядача. Я привіз магнітофон (тільки що куплений, завдяки Іванякову) і гітару і вечорами ставав душею товариства. Одній матусиній дочці, яку звали Люда, робота давалося особливо важко. Якби я діяв за прислів’ям: «Не шукай дружину в хороводі, шукай у городі», мені варто було б обійти її стороною. Але, дивлюся, ніяк не впорається дівчина з завданням, обгоріла вся, а їй ще полоти і полоти. У нашому Чайкіні я таких дивачок не бачив, навіть цікаво стало. Допоміг їй дополоти грядку. Вона виявилася родом з Воткінська на Камі, батьківщини Чайковського, навіть музична школа, де вона училася, була прямо в Будинку-музеї Чайковського. Коли Люда скінчила 8 класів, її родина переїхала до Дніпропетровська. Тут вона скінчила механічний технікум і тепер працювала в КБ «Південне». 19 червня в Люди був день народження і я підніс їй оберемок червоних троянд — заради такого випадку розорив клумбу перед правлінням колгоспу. Через рік ми одружилися, і от уже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні.