Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 99

За мить до того, як стрибнути крізь шибку, Тимур визирнув назовні. Від побаченого йому перехопило подих. На подвір’я через розчинені двері інженерного корпусу висипали боти. Розбившись на два гурти, вони сунули до корпусу «DW».

У голові Тимура все змішалося. Хлопець відчув себе так, наче намагався проковтнути камінь завбільшки з куряче яйце.

Тимур усе ще дивився крізь вікно, коли Кацуро кинувся на нього. Хлопець зреагував, вивернувшись в останній момент: розчепірені пальці японця майнули за півсантиметра від його шиї. Не маючи вибору, Тимур відступав у глиб лабораторії. Кацуро тепер стояв між ним і вікнами. Монстр видав з горлянки щось подібне на клекітливе гарчання і штовхнув (майже пожбурив) одне з офісних крісел. Ухиляючись, Тимур зачепився за стіл і повалився на спину. Крісло наїхало на нього. Від удару спинка з сидінням відскочили до стіни, а нижня частина («лапа» з коліщатками) застрягла між ногами Тимура.

Човгаючи, Кацуро насувався. Тимур спробував використати нижню частину крісла для захисту. Схопився за сталевий циліндр, на якому оберталось сидіння, і потягнув його до себе. Лискуча стійка несподівано легко піддалася, відділившись від пластикового кожуха. Масивна нижня частина від’їхала вбік — захисту не стало.

— Фак! — сердито лайнувся хлопець.

У той момент Кацуро стрибнув.

Час сповільнився. Тимур знав, що серце заледве не вилітає з грудей, але розрізняв кожен удар. Він подивився на руку. Кулак стискав сталеву трубу трохи більш ніж півметра завдовжки. Коли вирячкувата потвора звалилася на нього згори, Тимур уже не думав ні про смерть, ні про ботів, які невідомим чином опинились на волі.

Перехопивши стійку ближче до середини, хлопець гепнув нею в обличчя потвори. Удар вийшов несильним, але достатньо болючим, бо Кацуро відсахнувся. Скориставшись цим, Тимур підсунув під японця коліно і відштовхнув його. Наступної секунди українець уже стояв на ногах. Його очі шалено палали.

Таке трапляється. Ми ж бо не знаємо самих себе. Навіть не здогадуємось про демонів, схованих у темних безоднях десь у серцях чи головах. Нудна робота в офісі, пласкі розваги, влаштоване життя вкривають багатокілометровою товщею спокійної води оте інше — дике, свавільне й жорстоке — Я. Без екстремальних умов воно може спати роками. Але іноді через смертельне приниження, стрес чи колосальне фізичне навантаження все міняється — звіряча суть ураганом проривається назовні.

Потвора накинулася знову, але Тимур уже був у драйві. (Щоб зрозуміти, що воно таке, достатньо подивитися ранні бої Майка Тайсона.) Він вистояв. Відкинув Кацуро Такеду і, замахнувшись по-бейсбольному широко, рубонув повітря металевою стійкою, мітячи точно в голову японцю. Поцілив у плече. Кацуро засичав, відповзаючи.

Тимур напосідав. Перед очима постала Аліна, Штаєрман, Кейтаро — все те, що він ненавидів у той момент. Хлопець двічі поспіль зацідив потворі ногою в живіт, примусивши опустити руки і відкрити голову.

Саме цього він і чекав. Наступний удар прийшовся точно у скроню. Ноги Кацуро засмикались. З рота потекла кривава слина. Японець спробував підвестись, але не зміг.

Пелена люті заслала Тимурові очі. Звідкілясь узялися сили і він почав наносити важкі удари. Він бив, бив, бив і бив. Молотив оскаженіло, навідліг, навіть не усвідомлюючи, що весь час кричить, аж захлинається.

Тимур вгамувався тільки тоді, коли голова японця перетворилась на омитий кров’ю мішок із кістьми. Шал вивітрився так само швидко, як і прийшов. Знесилений Тимур упав на найближчий стілець, упершись лобом об ліву руку, а правою стискаючи заляпану мізками і обліплену рудувато-чорним волоссям стійку від офісного стільця.

Тимур так і сидів, коли в лабораторію, тримаючи перед собою рушницю, ввалився Ріно.

— О, мій маленький український ніґере, — зрадів здоровань. — А я вже думав, що ці вилупки замордували тебе.

Ступивши кілька кроків, амбал помітив розпростерте тіло Кацуро Такеди.

— Япошка?.. Хто це його так? — побачивши заквацяний продовгуватий брус, який Тимур не випускав з рук, Ріно Хедхантер роззявив рота: — Розтуди мою матір, це ти його? — А потім, посміхнувшись: — Я завжди знав, що з тебе вийдуть люди, фелла!

Хлопець ледь зашарівся:

— Бейсбол у моїй країні якось не прижився. Зате бейсбольні битки користуються незмінною популярністю.

По дорозі до житлової будівлі Хедхантер розказав про напад ботів, а також про те, чим він закінчився. Тимур слухав, не коментуючи. Почувався спустошеним. Він не мав сил радіти з того, що програма запрацювала.

О 10:04, коли повітряний танкер «KC-130 Hercules» відірвав шасі від злітної смуги, Тимур причвалав до кімнати відпочинку і відключився. Заснув міцним непробудним сном. Він не чув, як Ріно та Лаура стягають ботів у підвал «DW»-блоку. Його не розбудило навіть волання Алана, коли південноафриканець та француженка вправляли інженеру вибите коліно.

— Злітаємо на ста двадцяти[114]? — спитав Ентоні, повернувши квадратну голову з химерно випнутим підборіддям до керівника операції.

Майор Хетуей зиркнув на аркуш, де прикинув необхідну для поточної завантаженості літака швидкість зльоту, і кивнув:

— Підтверджую, 120, — попри повну автоматизацію «В-2», майор мав звичку перевіряти все вручну. — Йдемо на номінальному?

Пілот заперечно мотнув головою:

— Майоре, не потягнемо.

— Гаразд, Ентоні, ставимо злітний, — всміхнувся Роберт Хетуей.

— Окей, є злітний[115].

— Нуль-нуль-сороковий, ворушіться, — підхльоснув диспетчер, — генерал нагадує, що ви вибиваєтесь з графіка на цілу хвилину.

Офіцери перезирнулись. Ентоні скорчив гримасу, демонструючи, що він думає про розумак у диспетчерській. Роберт розплився у посмішці, промовивши одними губами: «Ціла хвилина! Ай-яй-яй! Fuck him», а вголос доповів:

— Вас зрозумів, диспетчере. Не хвилюйтеся, в повітрі наздоженемо.

Широченний розплюснутий «B-2», серійний номер 90-0040 — «Spirit of Alaska»[116], виконував незграбний розворот у кінці злітної смуги. Здаля бомбардувальник-невидимка нагадував велетенський креслярський кутник.

Пілот для проформи озвучив запит на зліт, миттєво отримавши ствердну відповідь.

— Попереду чисто, дозвіл отримано, — відчеканив Ентоні, — джентльмени, злітаємо. Рубіж — сто двадцять, — і вшкварив повний газ.

«В-2» почав розганятися: 60… 70… 80 вузлів. Він плинув уперед, розтинаючи тупим трикутним носом повітря, наче морський скат, що ковзає над дном. Плескаті крила переливались у променях пообіднього сонця.

Разом з Хетуеєм на завдання вирушали ще двоє офіцерів: Ентоні «Кувалда» Харрісон та Джеремі Руа. Обидва — капітани ВПС з такою кількістю налітаних годин, якій позаздрили б навіть літні командири трансконтинентальних лайнерів. «Кувалда» Харрісон, колишній боксер, чемпіон штату Міссурі в середній вазі, зараз займав місце пілота — воно у «В-2» ліворуч. (Для того щоб керувати «В-2», досить одного льотчика. «Привид» — до жаху розумний літак.) Праворуч, де влаштувався Боб Хетуей, сидить так званий mission commander. Оскільки місія триватиме майже добу, був ще й третій — капітан Руа. У польоті офіцери мінятимуться, щоб уникнути перевтоми. Двоє сидітимуть за керуванням, а хтось один у цей час відпочиватиме. Для цього в задньому кінці кабіни «В-2» передбачено спеціальне відділення.

Майор Хетуей не турбувався. Ні про що, окрім дозаправки.

Генерал Клотц, начальник Глобального ударного командування ВПС, завершивши планувати операцію, зарано розслабився. Попри свою далекоглядність, Френк проґавив важливий нюанс. З тією бісовою дозаправкою була проблема. Велика проблема.