Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 15

Якби Тимур подивився на екран свого «Hewlett-Packard» хвилиною раніше і прочитав лист Наталі Хорт, він би стояв уже за найближчою транзитною стійкою, купуючи квиток назад до Києва. На жаль, теревені зі Штаєрманом та Ємельяновим, слабкий сигнал вай-фай мережі завадили цьому. Зарядний пристрій від лептопа лежав у сумці, котру Тимур здав у багаж у Києві. У той момент вона кочувала між багажними відділеннями глибоко в надрах аеропорту «Барахас». Тож хлопець ніяк не міг підзарядити комп’ютер…

То було останнє «якби». Тимур так ніколи й не дізнається, хто така Natalie1976 і про що була її засторога.

Прибуття

Професор виколупував штани із задниці. Після чотирнадцяти годин у літаку (лайнер прибув вчасно — о 09:35 за чилійським часом) він виглядав так, наче перед виходом з дому забув попрасувати одяг. Волосся на голові нагадувало копицю сіна, добряче потріпану буревієм. Почувався Ємельянов відповідно.

— Ти йому нічого не розповідаєш? — обізвався він до Штаєрмана, вибравши момент, коли Тимур відлучився у туалет.

— Як і тобі. Подробиці дізнаєтеся після прибуття на місце.

— Я принаймні знаю, куди лечу і що мене там чекає. Пацан же навіть не здогадується, у що його втягнули.

— Я не маю права. У нього на даний момент лише третій рівень доступу.

Росіянин втягнув горлом повітря, наче збираючись плюнути чилійцю в обличчя.

— Йолопе, цей хлопчак створив проблему, не побувавши на комплексі. За кілька годин у нього буде п’ятий рівень. Йому дали б шостий, якби такий був, тому що він зараз єдиний, хто може владнати ситуацію… хто може врятувати мільярди ваших сраних інвестицій, поки вони не перевалили за Анди чи не спустились на південь до Сантьяго.

— Що ти хочеш від мене, професоре? Я лише виконую інструкції Кейтаро.

— Він має право знати, Штаєрмане. Ці ваші срані конспіративні штучки призведуть до того, що після прибуття до лабораторій пацан запанікує і відмовиться співпрацювати, — судячи з манери розмовляти, було непросто повірити, що Ємельянов має докторський титул. Ігор був одним з тих безцеремонних диваків, котрі завше присутні в середовищі справжніх учених.

— Не відмовиться.

Тимур з’явився поміж рядів сидінь у залі очікування, і розмова між Оскаром та Ігорем урвалась.

О 12:15 вони сіли на літак чилійської компанії «LAN», рейс LA 362, і через півтори години приземлились в Антофагасті.

— Де конвой? — ще здалеку визвірився Оскар Штаєрман.

Повітря було прохолодним — ледь присмачене океанським запахом — і дуже сухим. На стоянці на них чекав потовчений і сірий від пилу джип «Toyota Tundra». Машина була новою, проте за кілька місяців виснажливої роботи у пустелі набула вигляду роздовбаного корита. Замащений капот практично не виблискував у променях пустельного сонця.

Оскар, Ігор та Тимур вийшли з аеропорту, штовхаючи перед собою візки з речами. Назустріч їм з кабіни пікапа висковзнув шофер: невисокий, коротко стрижений американець у соковито-червоних шортах, жовтій майці, спортивних кедах та модній, хоч і полинялій бейсболці з написом «Bon Jovi». На вигляд — одноліток Тимура. Він по черзі потиснув руки новоприбулим, після чого допоміг закинути речі в кузов і всадовив гостей на задні сидіння.

— Джеффрі, де, в біса, конвой?! — проричав Штаєрман прямісінько у вухо водію.

— Я і є ваш конвой, — тихо проказав він, звівши зелені очі на чилійця.

— Що це означає?

— Прикриття не буде, старий, — Джеффрі Такер запхав руки в низькі кишені шортів. — Знаєш, що вчора було? — він стишив голос. — Вони на хрін розпанахали загорожу.

— Що?!

— Те, що почув, чорнявий. Боти подерли її на німецький хрест. У двох місцях… Зараз усі на роботах.

Оскар закляк. Чергова порція агресивних словечок застрягла в горлянці. Його обличчя сіріло на очах, а очі заметалися, мов у божевільного.

— От чорт. Як таке може бути? Зовнішню загорожу? А як же сенсори?

— Отож бо й воно. Ніякі сенсори не спрацювали. Позавчора кілька вишкребків залишилися під одним з пагорбів. Вони копали цілий день. Уявляєш? На вечір вони вже були під огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Кляті вилупки! — Джеффрі заговорив спокійніше: — Якщо до вечора периметр не поновлять і не поставлять під напругу, цілком імовірно, що нам уже не буде куди їхати.

— Але як ми… — затинався чилієць, — …як ми доїдемо самі?

— Так само, як я приїхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, — Джеффрі сплюнув під ноги. Він теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навіть більше, просто не показував цього. — Сподіваюсь, встигнемо до смерку.

— А раптом проб’ємо шину? А що, як полетить ходова? Що тоді?!

Зеленоокий американець начепив на носа темні окуляри. Йому не хотілося думати про те, що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.

— Хто з них програміст?

— Молодший, — не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. — Тимуром звуть.

— Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… — Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: — Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.

Вони залишили межі міста і виїхали на Панамериканську магістраль — модернове шосе, що довжелезною сірою ниткою протинає континент. Джефф спрямував «Тойоту» (чий пошарпаний вигляд виявився оманливим, машина ричала, як звір, і справно намотувала дорогу на колеса) на північний схід.

Небавом океан зник з поля зору. За вікном потяглись одноманітні ландшафти. До сланцевих бескидів центральної Атаками було ще далеко, а чорно-сині відроги Анд сюди не діставали. То була Мертва Земля: без рослин, без рельєфу і навіть без піску — суха безлика пустка.

Через сорок хвилин «Тойота» проминула сонне містечко Бакедано і Тимур заснув…

О 14:35, не доїжджаючи кілька кілометрів до Кармен-Альто, Джеффрі пригальмував, притиснувся до правої бровки і почав щось виглядати праворуч від шосе. Надибавши слабо торований з’їзд, американець крутнув кермо і скотився з магістралі. З-під капота потяглись удалечінь ледь помітні відбитки від коліс. Сліди збігали на схід, у пустелю, і зникали у тремкому мареві, що товстою лінією розмежовувало плескату сірість Атаками і неймовірно далекі схили андійських хребтів.

Не минуло й хвилини, як Оскар загамселив руками по передній панелі:

— Стій! Джеффрі, зупинись!

Джип ще не вповільнився, а чилієць вискочив з авто, оббіг «Тойоту» і затулив шлях, спершись на капот. Фізіономія — бліда й налякана, біла сорочка на грудях та під пахвами посіріла від поту.

— Джеффе, я боюсь! — хрипко признався Оскар. — У мене є діти! І я ще хочу пожити.

Джеффрі відчинив дверцята й опустив ноги на пісок. Перед тим як вийти з машини, американець окинув оком пустелю. Місцина видавалась безпечною.

— Я тебе розумію, старий. Але не варто про це нагадувати, тому що я теж на межі і відчуваю, що от-от надзюрю в штани! А в мокрих джинсах, як ти здогадуєшся, не вельми зручно кермувати.

— Я не поїду далі, — категорично заявив чилієць. — Давай подзвонимо Віллу. Супутниковий телефон з тобою? Вілл не підпорядковується Джепу[31], може, він зрозуміє і…