Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 16

— Ніколи передчасно не нарікай на долю, — чех поплескав мене по плечі. — То просто Будда сміється на небесах.

ХОСТЕЛ «ТРАНСИЛЬВАНІЯ» І ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН В АМАЗОНІЇ

Опрацьовуючи еквадорську ділянку маршруту Експедиції, я довго розмірковував, яке місто вибрати за базу для вилазок у центральній частині країни. Я вагався між трьома основними претендентами: Пуйо, Амбато та Ріобамбою. Проте, перечитавши все що зміг знайти в Інтернеті про ці три міста, зрозумів, що жодне з них мені не підходить. Амбато, судячи з усього, було доволі великим адміністративним центром. Не те щоб я не любив великих міст — просто мені хотілося справжніх Анд, ще не спаскуджених цивілізацією. Ріобамба знаходилась аж надто далеко на півдні, вдалині від тих місць, які я хотів би побачити в горах. Пуйо виявилось мініатюрним зачуханим поселенням, загубленим посеред нетрищ по інший бік андійських хребтів, де починається широченна Амазонська рівнина.

Втім, у електронному щоденнику якогось бекпекера мені пощастило натрапити на згадку про містечко Baсos, котре, згідно з коротким описом, знаходилося якраз у центральній частині Еквадору. Я почав вишукувати в Інтернеті, що воно за місцина така, і спочатку не знайшов практично нічого. Електронний сервіс «Google Maps» на запит «Baсos» відправляв мене кудись в Іспанію, а після введення «Baсos, Ecuador» тицяв у якусь невідому точку бозна-де біля кордону з Перу. Нишпорячи в Googl’і, мені таки пощастило накопати трохи інформації про гірське містечко:

клімат — помірний;

температура — 18…22 °C протягом року;

висота над рівнем моря — 5970 футів (1820 метрів);

кількість жителів — 18 тисяч.

До небагатослівного опису додавалася невелика карта. З подивом я відзначив, що Баньос розташовується акурат посередині між Абмато, Ріобамбою та Пуйо. Крихітне містечко в самому серці Анд. І жодної інформації, як туди добутися.

Я задоволено всміхнувся. Це було саме те, що треба.

Baсos з іспанської перекладається як «бані» або «місця для купання». Справа в тому, що посеред Анд, неподалік від Баньоса, киплять гарячі джерела, де городяни влаштували ванни для розніжених столичних туристів. Подейкують, що саме цим гарячим купелям місто завдячує своїм іменем. Можливо також, що назва приліпилася до гірського селища через незліченну кількість кришталево чистих струмків, потічків та невеликих водоспадів, які зриваються з довколишніх хребтів і вливаються в річку Пастаса, в долині якої і розташовується Баньос. Утім, це не так важливо. Важливо інше — слово «baсos» в іспанській мові має декілька значень і використовується не стільки для опису бань чи місць для купання, скільки на позначення… звичайного туалету. Тобто, будь-яке іспаномовне людисько (включно з тими еквадорцями, які не знають про існування містечка Баньос), почувши щось на кшталт «donde esta el Baсos?», подумає, що у нього питають про те, де знаходиться туалет, а не про якесь поселення під назвою Баньос.

Трапляються також казуси зі зворотнім ефектом. Той, хто постійно думає про містечко Баньос, часом не може второпати, коли йому говорять про туалет. Саме такий казус мені довелося відчути на власній шкурі.

Цього разу, прибувши на автостанцію, я вже нікого не слухав, ні на кого не звертав увагу і пішов напрямки до кас, де придбав два білети до Баньоса. Коротун-закликальник, що чатував біля каси, за допомогою спеціального компостера проставив дві дірочки на квитках і показав закуток, де збиралися всі пасажири нашого рейсу.

— Я скоро підійду і заберу вас на посадку, — сказав мені еквадорець.

До відбуття автобуса лишались лічені хвилини, аж раптом Ян увіпхнув мені до рук свій наплічник і мовив:

— Мені тре до WC. Скоро буду.

Я глипнув на годинник:

— Тільки не барися, чувак.

— О’кей! — відказав Ян і почвалав шукати станційну вбиральню.

Як на зло, не встиг мій товариш зникнути у лабіринті ходів величезного Terminal Terrestre, коли до нашого гурту прискакав працівник автобусної компанії, що перевіряв квитки біля каси.

— Панове, час рушати! Прошу за мною! — на всі груди прокричав він.

Люд заворушився, зібрав сумки та клунки і повільно посунув до одного з виходів на посадкові платформи. Лиш я стояв на місці і не рухався. Чекав на Яна.

— Baсos? A Baсos, seсor? [36] — коротун звернувся персонально до мене.

— Si [37], - відказую.

— Entonses vamos! [38]

— Pero espere un momento. Mi amigo nessesite baсos! [39]

— Que? [40]

— Ну, бляха, — пояснюю, збиваючись і перескакуючи з іспанської на англійську, — мій товариш відійшов. По потребі. Ай-яй-яй, як же воно буде іспанською?… Ну, він зараз прийде. Зробить пі-пі і прийде, — я показав, як Ян зараз у «баньосі» робить пі-пі, - і тоді ми поїдемо у Баньос.

«Що це він показав?!» — подумав чоловічок і втупився в мене, схиливши голову на бік.

— То ви їдете в Баньос чи ні? — спитав він приглушеним голосом.

— Та звісно їдемо! Просто моєму другові зараз потрібен не той Баньос, що у горах, а той «баньос», що на станції.

— Ти що, дурнуватий?

— Ні, я просто чекаю на Яна! Він пі-пі!

— Хто такий Ян?

— Той, хто пішов у «баньос»!

— Пішки?!

— Ні, блін, поїхав на катафалку! Звісно, пішки!

Працівник автостанції стиснув кулаки і замовк. Довго й пильно він обстежував моє обличчя, наче шукаючи якісь дефекти. Я відчував, що наша високоінтелектуальна лінгвістична дискусія от-от має закінчитися мордобоєм, але тут нарешті повернувся Ян і врятував мене. Чех схопив мене під руку і потяг до автобуса.

…Минуло кілька годин після полудня. Небо незмінно ховалося за хмарами. Автобус (цього разу значно гірший від того, яким ми їхали в Латакунгу) відчалив від терміналу, вишкрябався на крутий схил на південному сході Кіто і посунув у гори. За кілька хвилин еквадорська столиця лишилася позаду.

Гори росли і вшир, і у висоту. Ущелини вужчали й робились глибшими, дорога звивалась понад самою прірвою, дно якої ховалося в сутінках. Попри це водій навіть не думав збавляти швидкість. На деяких поворотах у мене спирало дихання, а Ян (непримиренний атеїст та безбожник, яких ще слід пошукати) кричав «ай-яй-яй!» і починав розгонисто хреститись. Не знаю як Ян, але я за всю дорогу разів з вісімнадцять замалим не загидив штани, причому, як спереду, так і ззаду.

Через три з половиною години, коли надворі вже починало темніти, автобус спинився посеред гір. У півтемряві за продовгуватою будівлею, яка, як виявилось, правила за Terminal Terrestre, проглядалося кілька вичепурених будівель, огорнутих зеленню. Практично відразу за ними прямовисно вгору широким півколом здіймалися кручі. Ліворуч від дороги зяяла прірва. Тобто, самої прірви я не бачив, але чув, як десь зліва й знизу вирує і шумує нестримна гірська річка.

— Це Баньос? — перепитав я одного з пасажирів, що вискочив слідом за мною з автобуса.

Еквадорець якось підозріло глипнув на мене і мовчки кивнув. За мить він розчинився у ледь помітній вуличці, що починалась біля автостанції.

— По ходу, це Баньос, чувак, — невпевнено сказав я Янові.

— Ага, — так само невпевнено відказав Ян, і ми посунули шукати наш хостел.

Хостел називався «Трансильванія». Я не знаю, скільки хостелів у Баньосі, але за відгуками на сайті «Hostel World», цей був найкращим. З його пошуками у нас не виникло жодних проблем, оскільки все містечко компактно втиснулося між прямовисними скелями на півдні та не менш прямовисною прірвою, вздовж якої вирувала Пастаса, одна з численних приток Амазонки.