Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 13

— Ну й телепень! Але ж я лопух! А-а-а! Ло-пух! — смикав себе за волосся. — Мене розвели… розвели, мов туполобого недотепу тури-и-иста! Чим я тільки думав?!

А тоді схопив до рук пляшку мінералки, спересердя гахнув нею по спинці крісла і з розмаху запустив крізь прочинене вікно. Услід за першою миттю полетіла Янова пляшка. В результаті весь автобус здивовано витріщився на мене. Салоном прокотилося ледь чутне «Loco… El esta loco![28]». Пасажири злякано перезирались. Вони не могли зрозуміти, чого цей ґрінго спочатку відмовляється платити за білет, а тоді починає істерично репетувати й кидатися пляшками.

Втім в автобусі їхала одна людина, яка чудово розуміла потік гнівної лайки, яким я, не соромлячись, поливав ні у чому не винних супутників. Нею виявилась молода й вельми симпатична американка, що самотою сиділа коло вікна за кілька крісел попереду.

— Hello, guys! What happened? [29] — зацікавлена гармидером, дівчина підійшла до нас.

Я сердито подивився на неї і нічого не відповів.

— Цей чувак, — Ян кивнув на мене, — щойно заплатив двадцять «зелених» за дві пляшки мінералки.

Чорняве дівчисько пирснуло, грайливо притуливши кулачок до губів, а потім прохурчало якось навдивовижу еротично, типово по-американському:

— Really? Не переймайся! Таке трапляється з новачками в Еквадорі! Хі-хі!

Ян саркастично гикнув. Було видно, що дівуля йому дуже подобалась. Вона мені теж впала в око, але я стиснув зуби й ще більше насупився.

— А ви куди прямуєте? — спитала американочка.

— У Калакунду… — сказав Ян і затнувся, помітивши, що дівуля здивовано вигнула брову. — Нє-нє. В цю… як її… Лагунангу! Знов не те. Хм… е-е-е… — хлопець запитально зиркнув на мене: — Таламумбу?

— На Котопаксі, - процідив я крізь зуби.

— Хі-хі! — знову розсміялась америкоска й кокетливо схилила чарівну голівку на бік. Вочевидь, вона подорожувала сама і дуже хотіла завести з нами знайомство.

— Я там не була. Кажуть, туди важко дістатися, — зауважила дівчина.

— Ми ще не знаємо, — прямо відповів Ян. — Ми просто їдемо в Ла… ну, в одне село коло вулкана.

— Таж у мене є путівник! «Lonely Planet». Там має бути все описано! Хочете, разом подивимось?

Я зневажливо скривив губи, готовий сказати «ні», проте Ян кивнув, радо прийнявши запрошення американки. Він зразу пересів до неї, залишивши мене в самотності жувати шмарклі.

Потеревенивши півгодини з дівулею, мій товариш повернувся і вмостився коло мене.

— Чувак, я тут дещо дізнався, — почав він.

Я мовчав, випнувши нижню щелепу вперед й сердито роздувши ніздрі.

— Я про наш вулкан. Про Котопаксі, - продовжив мій напарник. — До нього веде лише одна дорога.

- І що з того? — скептично хмикнув я.

Замість відповіді Ян підсунув мені під носа путівник. На сторінці, що він тримав відкритою, я роздивився детальну карту центральної частини Еквадору. Котопаксі знаходився якраз посередині між Кіто та Латакунгою, трохи правіше від траси. До нього справді вела одна-єдина дорога, котра на півдорозі до Латакунги звертала з магістралі.

— Тут пишуть, що для того, аби втрапити на Котопаксі, насамперед треба дістатися до ось цього повороту, в те місце, де ґрунтовий шлях виходить на шосе, — чех ткнув пальцем у карту і глипнув на мене.

Я зберігав похмуру мовчанку.

— Дивись! Дивись! Он він! Поворот на Котопаксі! — несподівано загорлав Ян і, налігши на мене, тицьнув пальцем в автобусну шибу.

— Де?

— Та ось же він!

Я визирнув крізь вікно і ліворуч від траси встиг запримітити два здоровенних джипи, що стояли коло двоповерхової халабуди, недбало збитої з необструганих дощок. За покрівлю тій халупі правили величезні листи нержавіючої сталі, абияк накидані на опори другого поверху. Замість вікон чорніли звичайні отвори, вирубані в дошках. Відразу за машинами починалась нерівна ґрунтова дорога, яка метрів через двадцять зникала у лісі.

Якусь долю секунди я вагався. Сьогодні я вже утнув одну дурницю, яка вартувала мені вісімнадцяти доларів. Підсвідомо я відчував, що нові необдумані вибрики можуть вилитися в нові непередбачені затрати. Втім, Овни мають одну особливість: перешкоди, об які вони спіткнулися через власну нерозважність та необережність, тільки дужче розпалюють їх, примушуючи з озвірілою впертістю кидатися в коловорот пригод, знову й знову випробовуючи долю. Я глипав крізь шибу на узбіччя і думав про те, що не знаю ні чиї то джипи, ні як довго й складно добиратися до Котопаксі від того повороту. Я не знав, чи ми взагалі зможемо кудись дістатися, а проте…

— Гальмуйте! Стійте! — закричав на весь салон. — Водій, спиніть автобус! Негайно!

— Ти чого? — прошепотів Ян.

— Дуй за мною! — кинув я через плече, затим схопив наплічник і вискочив з автобуса на дорогу.

Мій напарник вибрався слідом за мною.

Настрій миттєво покращився. Моя витівка наче повернула мене до життя. Вискочити з автобуса посеред гір, десь біля підніжжя страхітливого вулкана, якого навіть не видно за хмарами, за десятки кілометрів від найближчого житла — саме те, що треба, бляха муха! Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян подивився на неї і лиш стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing?[30]», що застигло в дівочих очах.

Через хвилину автобус зник за поворотом. Широко розставивши ноги, я стримів на схилі, весело дивлячись уперед. Коло джипів розташувався широкий плакат, подряпаний сонцем, вітрами й дощем, на якому красувався промовистий напис «Bienvenidos a la compania de transportes[31]». Над входом у халабуду висіла дерев’яна вивіска «Informacion».

— Ходімо дізнаємось, що тут і як, — мовив я, після чого ми з товаришем перебралися через дорогу і зайшли в халабуду.

В порозі мене перестрів на голову нижчий еквадорець в кумедній шапочці та синій ватяній куртці, які в Україні були вельми модними років з двадцять тому. Чоловічок широко посміхався.

— Привіт, мене звати Роберто! — привітався він.

— Хело! — відповіли ми.

— Вам, мабуть, хочеться подивитись на Котопаксі? — проказав Роберто, випереджаючи мої думки.

Я кивнув, після чого еквадорець провів нас усередину дерев’яної хижки, розклав на примітивній, погано обструганій лаві велику карту околиць Котопаксі і заходився показувати, куди ми можемо потрапити. Ґрунтова дорога звивалася схилом вулкана до висоти 4500 метрів. Звідти можна піднятися на 4800 метрів до будинку «refugio[32]», в якому професійні скелелази відпочивають перед штурмом кратера. Далі без спорядження йти не дозволялося. За сорок доларів Роберто згодився провести нас до «refugio», принагідно показавши всі принади найвищого активного вулкана світу.

— Але ж хмари… — буркнув я, тицьнувши пальцем у вікно.

— На північному схилі дме дужий вітер, — заспокоїв нас Роберто, — там завше ясно. Крім того… ми піднімемося вище від першого найтовщого ряду хмар…

Коли ми сідали у велетенський пікап кремового кольору, я несподівано для себе запримітив, що Роберто не має правої руки. Насилу стримавшись, аби не виказати свого ошелешення, я сказав про це Янові. Чех здивувався не менше мого. Втім, щойно ми рушили, виїхавши на розбиту гірську дорогу, всі мої побоювання наче за вітром розвіялись. Низькорослий еквадорець справлявся з гігантським повнопривідним джипом краще за більшість бачених мною водіїв, впевнено об’їжджаючи велетенські камені й протискуючись на нешироких карнизах понад прірвами.

На півдорозі спинилися коло жалюгідної подоби ресторану, де чорнявий еквадорець, такий же низенький як і Роберто, пропонував рідкісним подорожнім нехитрі наїдки.