Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 11

А ще трохи незвично було бачити, що сонце світить з півночі…

У день прильоту, аби не гаяти час, ми вирошили в особливе місце, яке називається Мідад дель Мундо (з іспанської — Середина Світу). Це особливий район на північ від еквадорської столиці, де розташовано тридцятиметровий монумент, що збудований акурат на екваторі, найдовшому світовому меридіані. Пам’ятник виглядає як прогониста піраміда зі скошеною вершиною, на якій розташовується велетенський кам’яний глобус. На кожному боці піраміди красується велика літера «N», «S», «E» та «W», відповідно до сторони світу, куди вона повернута. Точнісінько в центрі монумента проходить велика біла лінія, що позначає межу між південною та північною півкулями. Завдяки цьому можна було стояти однією ногою у північній а іншою — у південній півкулі.

Всім, хто прибуває на Мітад дель Мундо, видають спеціальний сертифікат — офіційне підтвердження про візит на екватор.

Я навмисне обрав Мітад дель Мундо для початку подорожі. Для мене це було символічно: почати наш великий похід з найдовшого меридіана, від самісінького центру Землі з відміткою паралелі 0°00’00'', і закінчити його аж у Сантьяго-де-Чилі на 33°27’00'' південної широти.

Рецепт кави по-еквадорськи

Коли ви замовляєте каву в Еквадорі, вам спочатку подають чималеньку чашку щойно закип’яченого молока. Поки ви репетуєте, доводячи офіціанту, що замовляли каву, а не молоко, вам підносять крихітну глиняну філіжанку, схожу на звичайну сільничку і наповнену меленою кавою. Врешті-решт, втямивши з експресивних жестів офіціанта що потрібно робити, ви обережно додаєте кавовий порошок у чашку з молоком, затим підкидаєте кілька ложок цукру, і… кава по-еквадорськи готова!

В південних регіонах Еквадору процес приготування кави має незначну відмінність. Замість філіжанки з меленими кавовими зернами вам приносять карафку з холодною, але міцно-міцно завареною кавою. Відтак ви підливаєте необхідну кількість чорної як нафта рідини у чашку з гарячим молоком, старанно все розмішуєте і насолоджуєтесь кавою, приготованою за південноеквадорським рецептом.

Додавання кип’яченої води у каву вважається в Еквадорі за нечуваний несмак. Заледве не вульгарність.

КРОЛИКИ НА КОТОПАКСІ

Зазвичай людський організм цілком передбачено реагує на різні фізичні навантаження. Кожен з нас усвідомлює, що за певних умов зможе пробігти стільки-то кілометрів, підтягнутися стільки-то разів на перекладині і т. д. і т. п. При цьому, добре знаючи кондиції власного тіла, неважко передбачити його реакцію на затяжний крос чи підтягування на турніку. Якщо я, наприклад, швидко біжу, то, відповідно, дихаю швидше, і моє серце б’ється частіше, аби донести більше кисню до м’язів. Це логічно і природно. Коли спиняюсь, моє тіло цілком очікувано раніше чи пізніше повертається до спокою: серцебиття стишується, дихання помалу відновлюється. Це нормальний стан речей: інакше бути не може.

Словом, якщо ви не космонавт, котрого щодня заштовхують у центрифугу і метеляють там, немов ганчірку в пральній машинці, навряд чи вашому організму доведеться колись відчути на собі щось по-справжньому екстраординарне і непередбачуване.

Принаймні, ви цього аж ніяк не очікуєте.

2 липня 2009-го

Після Мітад дель Мундо ми з Яном повернулися в Кіто, де востаннє перевірили карти і старанно передивились наше нечисленне бурлацьке спорядження, а вже ранком наступного дня залишили столицю Еквадору, тримаючи курс строго на південь. Першим пунктом призначення Експедиції став Котопаксі, найвищий діючий вулкан світу.

Котопаксі — це стратовулкан[22], розташований в еквадорських Андах за сімдесят п’ять кілометрів на південь від Кіто. Його кратер підноситься на 3800 метрів над навколишнім високогірним плато, а абсолютна висота цього монстра складає 5897 метрів над рівнем моря.

Дехто стверджує, що звання найвищого активного вулкану, яке міцно закріпилося за Котопаксі, не відповідає дійсності. Значно південніше, аж у Чилі, є два набагато вищі вулкани. Перший з них знаходиться на сході пустелі Атакама, носить важковимовне ім’я Льюйяльяко (Llullaillaco) і сягає 6739 метрів у висоту. Ще один — Охос дель Сабадо (Ojos del Sabado) — є вищим від Льюйяльяко (6891 метр) і розташований трохи південніше, на самісінькому кордоні між Аргентиною та Чилі. Втім, останє виверження Льюйяльяко зафіксовано аж у далекому 1877 році. Про Охос дель Сабадо практично нічого не відомо. Його останнє виверження відбулося добрих тринадцять століть тому. Обидва конкуренти Котопаксі знаходяться дуже далеко від людних місцин та доріг, що затруднює визначення їхнього теперішнього стану. Ба більше, околиці Льюйяльяко рясно всіяні протипіхотними мінами, залишеними там з часів аргентинсько-чилійського конфлікту 1978–1982 років, через що знайдеться не так уже й багато сміливців, готових полізти і поглянути, чи булькає щось там у нього у кратері, чи ні, хоча за три минулі століття Котопаксі плювався вогнем не менше п’ятдесяти разів. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу активність зареєстровано зовсім недавно, у 1975-му, щоправда, нічого дійсно цікавого так тоді і не сталося. Все минуло тихо, спокійно, без диму і трупів.

Звісно, було б непогано видряпатися аж до самого кратера і заглянути всередину, але я чудово розумів, що для цього необхідні спеціальне спорядження й серйозна підготовка. Тож я реально оцінював можливості Експедиції, тому поставив за мету забратися якомога ближче до вершини Котопаксі.

Очевидно, що для того, аби підкорити яку-небудь гору, спочатку необхідно її, гору цебто, знайти. До останнього моменту я навіть не припускав, що у нас із напарником можуть виникнути з цим якісь проблеми. Здавалося: хіба важко відшукати в Андах вулкан шестикілометрової висоти? У Карпатах, скажімо, достатньо спитати першого ліпшого місцевого вуйка як дістатися до тої чи іншої вершини, аби за мить отримати необхідну інформацію. Не дуже віриться, що на запитання, як добутися Говерли (висота 2061 метр), знайдеться місцевий житель, який розведе руками, мовляв, звідкіля мені таке знати.

От тільки Анди — не Карпати… Те, що в околицях Кіто має висоту 2061 метр, є не горою, а глибоченною прірвою. Гребінь висотою 4000 метрів ще не вважається вартим уваги гірським кряжем, а вершини нижчі за 5000 метрів нерідко лишаються безіменними. Еквадорці звиклися з тим, що народжуються, живуть та помирають посеред шестикілометрових гігантів, тому просто не звертають уваги на весь той «дріб’язок».

Отож, хай як по-дурному це звучить, ми з Яном добряче натерпілися, поки відшукали андійського вулкана-велетня.

Ще ввечері першого дня, щойно повернувшись з екватора в хостел, я почав допитуватись, як краще пробратися до короля вулканів. Минула ціла година марних випитувань, поки я не затямив остаточно, що абсолютно ніхто у хостелі не знає, як добутися до Котопаксі. Це при тому, що за ясної днини вулкан чудово видно з будь-якого місця еквадорської столиці!

Єдиним, хто зумів хоч щось розповісти про Котопаксі, виявився австралієць на ймення Мет, власник хостелу[23].

- Їдьте до Латакунги, — порадив Мет, зачувши, що я розпитую про Котопаксі. — Це найближче містечко коло вулкана.

— А далі? — допитувався я.

— А далі вже на місці зорієнтуєтесь.

Оте «на місці зорієнтуєтесь» мені зразу не сподобалося. Проте іншого вибору не було.

…Перед тим як пірнути в океан, сонце кілька разів проривалось крізь хмари на заході. Щоправда, на сході, там, де здіймалась грізна громада височенних Анд, не було жодного просвітку. Гори довкола еквадорської столиці щільно обсіла непробивна пелена попелястої мряки. Повечерявши, я виліз на терасу над хостелом — у Еквадорі такі відкриті веранди є на даху практично кожного будинку — і довго вдивлявся на південний схід. Десь там, значно вище хмар, підносився угору кратер Котопаксі. Подумалось, що коли б не мряка, я міг би зараз милуватися пейзажем небувалої краси. Годину тому в якомусь затурканому кіоску я мигцем запримітив поштову листівку з еквадорської столицею на тлі могутнього вулкана. Зараз я стояв, певно, десь дуже близько від того місця, звідки робили фотографію, проте не міг повірити, що спостерігаю той самий краєвид. Вулкана, здавалося, просто не існувало; погляд впирався в глуху кучугуру сірих хмар. Притрушені мрякою та розмазані сутінками кольори еквадорської столиці мінилися сірістю. Як я не старався, ніяк не міг домалювати в своїй уяві шестикілометрового Котопаксі над хаотичними забудовами цього міста-бедламу. Переді мною висіло малоцікаве монохромне зображення, немов простенький рисунок бездарного художника-початківця, недбало накиданий простим олівцем.