Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 7

— Ого… — пролепетав мій напарник, зачарований картиною, що відкрилася нашим очам.

— Круто, правда? — прошепотів я.

Неждано-негадано мені закортіло будь-що залізти на того андійського велета.

— Поїдемо? — спитав я тоном, що не допускає заперечень.

Тьомик кивнув, не зводячи очей з темно-бурого конуса.

— Але, чувак, — раптово зам’явся я, — у нас майже не лишилося готівки…

Артем спохмурнів.

— Ну… ми можемо спершу доїхати до Перу, там почекати, поки надійде місячна рента за квартири з мого будинку у Швеції, а потім повернутися сюди, — запропонував мій товариш. — Лишилося тиждень чекати.

Утім, я чудово розумів: якщо ми зараз розпрощаємося з еквадорцем, то навряд чи коли-небудь повернемось у це місце і швидше за все більше ніколи не побачимо Котопаксі, найвищий діючий вулкан планети…

— Скільки в тебе є зараз? — скоса глипаю на напарника.

Артем перериває усі свої кишені і складки одягу аж до трусів.

— Шістнадцять баксів.

Я машинально поліз у кишеню шортів, видобув звідти схудлого гаманця і зазирнув усередину, чудово усвідомлюючи, що портмонетка порожня.

Аж тут я несподівано надибав у потаємній кишеньці п’ять потертих доларових папірців, про які давно забув, але… до яких найближчим часом (можливо, вже зовсім скоро) мало додатись шість нулів. Звісно, якщо їх не потратити. Після цього підвів голову і ще раз подивився на Котопаксі, обриси якого все чіткіше проступали на тлі просвітлілого неба. Таємничий гігант надив і притягував, наче магніт. А тоді я раптово відчув, що мені більше не потрібні ті нулі. Мені не потрібні мільйони. Замість витрачати п’ять мільйонів, я краще тратитиму п’ять доларів, але там, де я хочу, так, як я хочу, і тоді, коли я хочу. Хай краще тратитиму п’ять нещасних доларів, але… буду вільним.

Я вийняв з гаманця чотири долари і вручив їх Тьомику.

— Плати. Ми їдемо.

За останній доларовий папірець я купив півлітрову пляшку «Coca-Cola» в Латакунзі, куди ми дісталися після відвідин Котопаксі.

Ось так я витратив свої п’ять мільйонів доларів.

28 червня — 2 липня 2010 // Київ

Собачий бізнес

То були дивні часи. Безладні, хаотичні та сумбурні, але водночас — багатообіцяючі. Кругом витав п’янкий аромат грандіозних можливостей. Це відчувалося скрізь, особливо у великих містах. Найбільше — в Києві. Скрізь, куди не глянеш, погляд наражався на зухвалих типів виразної хамлуватої зовнішності — «героїв нового часу», «крутих», — з тих, які ще зовсім недавно мали дірку в кишені, та згодом зуміли напрочуд швидко розбагатіти, провертаючи настільки заплутані афери, що сам чорт не розбереться. Кількадесят сірих, бездарних вискочок, що їм поталанило опинитися у потрібному місці в потрібний час, за кілька років нажили собі статки, для набуття яких у нормальній цивілізованій країні знадобилося б щонайменше три покоління. Вони створили ілюзію незліченних багатств, що лежать десь зовсім поряд, варто лиш заткнути пельку власній совісті, нахилитися й згребти їх. Вони принесли в повсякденність елемент авантюризму, змушуючи молодих людей якщо не взятись за якісь афери власноруч, то принаймні мріяти про те, що одного дня вони продадуть міністерству оборони кілька вагонів китайських шкарпеток або сплавлять за кордон кількасот тонн роздобутого бозна-де металобрухту й вмить стануть багатими.

То були великі часи. На закони плювали всі без винятку, навіть ті, хто ці закони приймав. Не порушити хоча б одну статтю, хоча б одне-однісіньке правило чи постанову, бодай не з кримінального, а з адміністративного кодексу вважалося ознакою поганого тону. Ті, хто з останніх сил намагався жити чесно, викликали зневажливу усмішку. Кожен представник нової «еліти», який піклувався про власну репутацію, повинен був неодмінно плювати на правила дорожнього руху, не платити податки, обманювати митницю, врешті-решт дурити власного компаньйона, бо інакше його обізвали б пришелепуватим і старомодним диваком…

То був український Дикий Захід. Всякому, хто вибився нагору, було начхати на інших, тих, що внизу, якщо тільки від них не залежав його власний прибуток. Кожен, хто лиш дерся туди, був сам по собі. І всі разом вони були… великими порожніми мильними бульбашками.

Період нашого з Тьомиком морального змужніння припав на сам розквіт споживчого фетишизму. Як і багато інших, ми піддалися «золотій лихоманці» українського стихійного капіталізму. Ми були молоді й гадали, що сьогодні можемо перебиватися на дві сотні баксів у місяць, зате через рік (ну, максимум — два) натрапимо на «золоту жилу» і купатимемось у мільйонах, не знаючи, куди подіти бабки. Я сліпо вірив, що найважливіше в наш час — зовсім не знання й уміння, не наполеглива праця чи колосальна самовіддача; головне нині — вчасно схопити фортуну за хвоста. «In the end it’s all about luck[10]», — як казав мій знайомий з Британії, і я з ним повністю погоджувався.

Приїхавши до Перу, ми з Тьомиком притарабанили цю віру з собою.

— Чуєш?

— Що?

— Можна питання?

— Валяй.

Ми з напарником розляглись навзнаки у траві на узбіччі поблизу Панамерикани відразу за виїздом з Піури[11]. Помаленьку віддихуємося. Довкола нас, висолопивши язики після тривалої пробіжки, розпростерлося семеро різномастих дворняг. Кінці шворок, що обвиті навколо шиї кожної розкошлаченої собачки, я міцно тримаю в руці.

Отож Тьомик повертається на бік і питає:

— Якого дідька ти тягнув за собою собак? Ми ж через них ледь не попались.

З невідомих причин у Швеції виникла затримка з переказом, тому наші гроші в перуанський банк не прийшли й донині. Відтак ми з напарником опинилися геть чисто без засобів для існування посеред пустелі на півночі Перу. Аби не околіти з голоду, нам довелося обчистити супермаркет у Піурі… Я знаю: звучить дико, але це правда… Я встиг хватонути пакет кефіру і батон, Тьомик захапав палку ковбаси. А потім ми драпали через усе місто від охоронців, і я волік за собою семеро кістлявих барбосів…

Я довгенько не відповідаю на поставлене питання, розуміючи, що мій друзяка має рацію: саме через моїх гавкунів, які постійно плутались під ногами і заважали, поки ми вшивалися від гонителів, нас ледь не пов’язали.

Зрештою я кажу:

— У мене народився новий бізнес-план.

— Який він має стосунок до безпритульних собак, яких ти визбируєш у кожній підворітні? — стираючи піт з лиця, суворо випитує Артем.

— Пряме.

Ми знову мовчимо, дихаючи у такт із нашими цуциками.

— Чесне слово, друже, — всідаючись на траві, підсуваю під себе ноги, — я просто не міг їх відпустити. Ці шавки — це наш майбутній капітал. Не віриш?.. Щойно ми перетнули еквадорський кордон, я надибав ось це, — порившись у рюкзаку, я дістав й простягнув товаришу пожмакане пістряве оголошення.

Тьомик довго й уважно приглядався до листівки, після чого віддав її мені назад.

— Я ні бельмеса не второпав — там усе іспанською. Поясни людською мовою.

— Ще в Тyмбесі[12] я помітив, що цими оголошеннями обклеєні всі стовпи. Попервах я не надав цьому значення, друзяко, одначе коли ми прибули в Суйяну[13], історія повторилася — скрізь висіли ці чудернацькі оголошення: перуанський фонд захисту тварин спільно з WWF[14] пропонують винагороду кожному, хто приведе їм бездомних котів чи собак. В усіх великих містах спеціально для цього організували особливі колекторські пункти, де за кожного кота видаватимуть двадцять нуебо солів, а за собаку — цілих тридцять!

— Для чого їм це?