Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 59

Вийшовши на вулицю, спинився. Стояла неймовірна задуха. Гаряче повітря огорнуло мене, миттєво осідаючи на шкірі краплинками сконденсованої вологи. Гіркий запах перегрітого асфальту та теплого пилу затоплював усе навкруг, викликаючи легку нудоту та ниючий головний біль. Ні людей, ні машин навкруги не було. Вицвіле небо на заході затягували важкі чорні хмари, провіщаючи сильну грозу.

Обвівши поглядом вантажний майданчик, я розшукав свої контейнери. Вагони стояли майже в центрі площадки поміж інших сорокафутових боксів, що відрізнялися між собою тільки кольором та написами. Поволі в мозок закралася думка, що я поспішив відмовлятися від пропозиції нечесного брокера, адже якщо найближчим часом я не «витягну» гуано з митниці, фермер скасує підписану зі мною угоду, і я залишуся ні з чим. Звісно, якщо не рахувати двохсот тон підсушеного перуанського лайна.

Неначе прочитавши на відстані мої думки, Фьодор Михалич вийшов слідом за мною надвір.

— Не хочете відкрити вагони? — через спеку він важко дихав, переминаючись з ноги на ногу позад мене. — Подивитеся, як там поживають ваші бананчики, га?

Товстун все ще сліпо вірив, що в контейнерах банани. Сподіваючись, що вигляд добряче підгнилих фруктів вразить мене в самісіньке серце і підштовхне до «правильних» дій, вимагач вирішив пограти на моїх нервах. Мені стало жаль його. Дуже сильно жаль. Бідолаха не усвідомлював, хто на чиїх нервах грає.

— Я думаю, це погана ідея, — стримано відказав я.

— Оп-па! Опаньки! — сплеснув у долоні товстун. — То ми, значить, не хочемо відкривати контейнери?

Михаличу все ще не давала спокою неув’язка з масою вантажу. Чинуша тямив, що за цим криється якась таємниця, але геть не шурупав, яка. Відмова відкривати контейнери остаточно переконала його, що з перуанським товаром точно не все гаразд.

— Чого ж ви мені раніше про це не сказали? — він помахав на мене пальцем, наче на якогось малолітнього бешкетника. — О-о, уважаємий, це ж зразу міняє всю справу. Забудьте про п’ять з половиною тисяч! Якщо хочете, щоб ми не перевіряли товар, щоб ми не перебирали всі ваші бананчики, шукаючи, що ж там заховано між ними, вам доведеться розжитися на дев’ять… десять… Ні! На тринадцять тисяч «зелених»! І ні центом менше!

Від такого неприкритого хамства я замалим не сказився. Я вхопив тлустого митника за барки, підтягнув до себе і проричав прямо в його масний переляканий писок:

— Слухай мене, плішивий телепню! З моїм вантажем усе в порядку — це раз. У вагонах не харчові продукти, а гуано — це два. І присягаюся, воно буде розмитнене як гуано і тільки як гуано, а не як банани, унітази чи пляжні тапочки. Це три! При цьому від мене ти не отримаєш ні копійки!

— Ах так?! — верескнув черевань, кумедно пручаючись і розмахуючи кулачком над головою. — Ах так! Я вам покажу! Я вам покажу гуано! Ти бач, який розумник…

У відповідь я скрутив йому нескладну комбінацію з одного пальця і забрався геть.

Коли я пірнав у приміщення станції метро «Шулявська», надворі зірвався навіжений вітрюган і почалася злива.

Не минуло й дня, як Фьодор Михалич видзвонив мене по мобільному:

— Слухайте… кгм… пане Максиме, а ви не могли б зараз приїхати?

За вікном шурхотів тихий дощ. Землисті хмари трохи ворушилися, але, здавалося, майже не рухалися в якомусь конкретному напрямку, надовго зависнувши над містом. Я подумки відмітив, що відповідальний за мої контейнери брокер уперше за весь час нашого спілкування звернувся до мене так чемно й офіційно. Голос у нього звучав якось невпевнено, з сірими нотками відчаю у глибині.

— А що сталося? — питаю.

— Справа у ваших вагонах… тих, що прийшли з Перу. Від них повіває…

— Від них що?

— Ну вони, тойво, трохи пахнуть… В розумінні — не дуже приємно пахнуть.

Злива періщила цілу ніч, і я зрозумів, що дощова вода просочилася в контейнери, внаслідок чого гуано підмокло і… почало смердіти.

— Оце й усе? — моїй незворушності міг позаздрити диктор на телебаченні.

— Так.

— Документи на вантаж готові?

— Ні.

— Тоді я не бачу сенсу приїжджати, — відрубав я і кинув слухавку…

Наступного ранку мене розбудив настирливий дзвінок у двері. За вікном так само бовталися набучавілі хмари і розмірено капотів дощик, цяткуючи краплями вологи вікно спальні. Спочатку я лиш натягнув подушку на вуха, проте незнайомий візитер не бажав утихомирюватися і продовжував знущатися над вхідним дзвінком, сповнюючи квартирку неприємним дзижчанням. Зрештою я тихенько вилаявся, потягнувся, позіхнув і поплентався в коридор дізнаватися, що за нахаба посмів потривожити мене в таку рань.

Підступивши до дверей, зазирнув у вічко. З протилежного боку, нервово обтрушуючи кітель від дощової води, стовбенів Фьодор Михалич. Я ще раз позіхнув, затим різко розчахнув двері і стомлено подивився на митника. Від несподіванки товстун здригнувся, похапливо зірвав з голови кокарду і виструнчився, наче перед великим начальством.

— Драстє… — пискнув він.

— Чого треба? — замість привітання грубо буркнув я.

— Уважаємий… то єсть, я хотів сказати, пане Максиме… я знову до вас з приводу ваших контейнерів, — запинаючись, бурмотав Фьодор Михалич. Його ліве око страшно смикалось. — Я сильно перепрошую, але вони… кгм… воняють, причому воняють крепко, по-дорослому, і моє начальство… Словом, ми їх наново зважили, і знаєте шо? Контейнери набрали вагу! Так-так! І тепер з інвойсом усе в порядку, — чоловічок тяжко зітхнув і з благанням подивився на мене: — І про тарифний комітет можете забути, ніхто вас не чіпатиме. Просто прийдіть, оформіть документи, заплатіть мито і валіть до бісо… кгм… і забирайте свої банани. Все буде по правилам, чинно і законно, обіцяю. Ви тільки прийдіть, будь ласка…

Я злився. Я був розлючений через упертість цього товстопузого віслюка, через його нещодавнє нахабство, через всю ту іржу, яка роз’їдала зсередини державну митну систему, через увесь той бруд, в якому загрузла країна, але в першу чергу через те, що мене так рано витягли з ліжка.

— Там не банани, — сердито просичав я. — Там лайно.

І захлопнув двері прямо перед носом нещасного митника.

Згідно з українським законодавством, у випадку виникнення між підприємцем та державною митницею спорів, які стосуються розмитнення товару, вантаж, що є предметом дискусії, відправляється на штраф-майданчик, де перебуває до того часу, поки остаточно не вирішиться його доля. По закону митниця не могла просто так узяти й позбутися моїх контейнерів. Після моєї відмови для працівників регіональної митниці лишалося не так багато місця для маневру. Спочатку вони відтягли вагони з гуано у найдальший закуток штрафної площадки, заштовхавши їх під самісінький паркан. Ефект був мінімальний… Наступної ночі, скориставшись темрявою, кілька ініціативних брокерів потай викопали паркан і переставили його на три метри ближче до дороги, намагаючись відтягти контейнери чим подалі від будівлі митниці. Це також не допомогло. Далі за парканом починалася проїжджа частина, а тому штовхати контейнери більше не було куди. Потому вони змінили тактику. Протягом наступної доби на митниці, а заразом і в інших сусідніх будівлях почали похапливо конопатити вікна та двері, набивати паклею вентиляційні канали. Втім, сморід знаходив найменші шпарини і однаково проникав у приміщення.

Час минав. Дощ уже четвертий день лив, як із відра. Гуано кисло й розмокало. Вагони пахтіли на пів-Києва.

…Не знаю, чим би закінчилась ця історія, однак на світанку шостого дня після того, як мої контейнери доставили з Одеси, здійнявся дужий південно-західний вітер і неприємний запашок накрив спочатку весь Шевченківський район Києва, а після обіду просочився в самісіньке серце столиці. Наступного дня депутати Верховної Ради та працівники Кабінету Міністрів несподівано усвідомили, що через неймовірний сморід просто не можуть працювати. Депутатські ложі, кулуари парламенту, зали засідань, кабінети міністрів нестерпно смерділи лайном. Шкіряні крісла, папери, канцелярське приладдя, штори, шпалери й килими — все тхнуло фекаліями. Законодавчу й виконавчу гілки влади охопив параліч. Депутатську більшість нудило, якась партія навіть заявила про вихід з правлячої коаліції, мотивуючи свої дії тим, що не можна сидіти за одним столом з людьми, які довели країну до такого неподобства; тлусті міністри кожних півгодини втрачали свідомість; працівники президентського апарату сновигали адміністрацією, наче обкурені опієм…