Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 55

— Тс-с… тс-с… — цитькали на нас з усіх боків.

Ви от з мене зараз, мабуть, смієтеся… А самі-то намагалися оперу слухати? Признайтесь чесно: хтось колись чув цю бісову арію Германа з опери «Пікова дама», га? Не треба нічого казати, я й так знаю, якою буде ваша відповідь. Ото для початку візьміть і спробуйте її послухати. Для цього не обов’язково виряджатися в театр, достатньо просто завантажити арію Германа з сайту «YouTube». Постарайтеся розібрати хоча б одне-однісіньке словечко, а вже тоді — гигочіть і зубоскальте.

Тим часом Герман виводив далі:

І ось саме в той момент, коли виконавець ролі Германа підступив упритул до другого приспіву, в мене трохи помутніло в очах, мозок затягло якоюсь непрозорою димкою, а затим… настало просвітління: я почав розуміти, про що він співає! Я розбирав геть усе до останнього словечка! Люди, це було просто неймовірно, немислимо! Такий ка-а-айф! Я не міг повірити власним вухам! Усвідомлення цього факту вкинуло мене в екстаз. Якоїсь миті я втямив, що більше не можу стримувати шаленого захвату, який переповняв мене зсередини. Я вицідив з пляшки залишки коньяку, добряче промочивши горло, а тоді різко, наче відпущена пружина, розпрямився і почав підспівувати тенору:

(Як потім розказував Тьомик, уже в цьому місці я горлопанив так, що бідолашка Герман сконфужено замовк і почав дослухатися до мене разом з усім залом. Оркестр продовжував грати…)

…Після того, як усе закінчиться, мій напарник буде ще довго микитити, що на нього тоді найшло. Я, проте, чудово розумів, у чому була справа. Несподівано в моєму товаришеві прокинулось щось древнє, свавільне і розгнуздане, моя навіжена витівка розбудила давно забуті голоси предків, які загуркотіли в його легенях, немов віддалений грім. В Артемових очах проступило щось таке, що протягом віків примушувало вовків вити на місяць темними зимовими ночами, що спонукало наших волохатих предків брати в руки палицю і вистукувати нею по пустотілому стовбурі примітивний ритм, видивляючись відблиски родового вогнища на стінах печери. Відтак Тьомик підхопився з крісла, стрепенувся, немов пес, який щойно вискочив із води, і приєднався до мене. Обнявшись за плечі, ми розкинули вільні руки врізнобіч і, ритмічно похитуючись, доспівали разом ту частину приспіву, що лишилася:

Оркестр притьмом заглух, наче їх там у ямі в одну мить залили високоякісним бетоном марки P4W30. Запала важка замогильна мовчанка. Не знаючи подальших слів, ми з Тьомиком стулили пельки і продовжували розмірено похитуватись у глейкій тиші концертного залу. Втім, кров у мені вирувала, перед очима пролітали якісь незрозумілі oбрази; я розумів, що мовчати не можна, свято мусить продовжуватись, а тому розкрив горлянку і затягнув насиченим басом перше, що втрапило на думку:

Першим, що полетіло у наш бік, став тугий букет ромашок. (Щоправда, Тьомик потім стверджував, ніби то були білі гербери, але я в квітах розбираюсь так само, як і в опері, тому для мене то були просто великі ромашки.) Я спочатку сприйняв це як достеменну ознаку схвальної реакції публіки, зловив букет і з гідністю вклонився. Одначе слідом за ромашками хтось запустив у Тьомика туфлею, дякувати Богові, поціливши напарнику в плече, а не в голову. Після того здійнявся страшенний гамір, репет і обурливий свист. Якийсь особливо пристрасний і темпераментний любитель опери, що сидів прямо перед нами, зірвався на ноги, плюнув мені в морду, а потім розмашисто заїхав кулаком Тьомику в писок. Схожий на борця сумо контрабасист, відставивши вбік свій велетенський контрабас, виткнувся з оркестрової ями і подібно до баскетболіста, який виконує трьохочковий кидок, жбурнув по нас табуреткою. Натхненний подвижницьким прикладом свого колеги, один скрипаль не пожалів свій інструмент і метнув скрипку, мітячи точно мені в голову; я в останню секунду ухилився. Коли наді мною просвистів ще один мешт, врешті-решт стало зрозуміло, що моя витончена сольна партія чимось не вдовольнила вибагливу публіку і нам з компаньйоном пора ушиватися геть. Схопивши Тьомика за лацкани жакета, я почав пробиватися до центрального проходу, а це, мушу сказати, було ой як не просто. Жіночки верещали і лупцювали нас сумочками, чоловіки роздавали штурхани і голосно обурювалися. Зрештою ми таки вирвались у прохід посередині зали, по якому, зігнувшись навпіл, наче вояки у траншеї під час артобстрілу, задріботіли до виходу.

Вже на вулиці, червона від люті, до нас приєдналася Маруся. Здавалося, з її очей от-от вилітатимуть іскри.

— Ви… ви… дикуни! Ви германські варвари!.. О Боже! Ну що ви наробили? Як ви могли? Це ж оперний театр, троглодити ви печерні!.. Яка ганьба… яка ганьба… я думала, крізь землю провалюсь від сорому, — дівчина аж захлиналась від непідробної люті.

Тьомик отупіло телющився кудись убік, ковзаючи поглядом по вулиці Хмельницького, яка збігала вниз і впиралася в Хрещатик, і задумливо потираючи синець. Попри пізню годину, повз нас в обидва боки невпинним потоком неслись автомобілі. Напарник тихенько насвистував якусь мелодію, по-моєму, то була Metallica, «Nothing Else Matters»[59].

Маруся зрештою втямила, що уповати до мого білобрисого друзяки зараз — то лиш марна трата часу, і накинулася на мене.

— Максе, ти ж повинен був усе контролювати! — її голос помітно тремтів.

— А що тут такого? — образився я. — Чого всі так дивно відреагували? Я колись на концерт «AC/DC» ходив, так там усі пацанам на сцені підспівували. І плескали під час усього виступу. І весело ж було! Не те що тут — люди, наче роботи, плескають тільки тоді, коли співак перестає співати. Ну геть тобі партз’їзд КПРС, їй Богу!

— Ти дурень, Максе, — поставила діагноз Маруся. — А Тьомик — козел!

— Чому? — у мене завжди на хмільну голову з логікою не все гаразд.

Дівчина вчепилась кулачками у своє волосся і ледь не позеленіла.

— Тому, що ви збирались каструвати всіх собак та котів на північ від Трухільйо, тому, що на Новий рік ви підірвали ціле місто, тому, що цей телепень сп’яну одружився на перуанці, у якої троє дітей, а ти привіз із Перу гірського лева! А ще тому, що Артем переконує мене в тому, що розлучився з перуанкою, намагаючись помиритись, однак натомість ви знову напиваєтесь і починаєте підвивати співакам у опері!

Скорчивши серйозну міну, я ретельно обдумав усе сказане і мовив:

— Так. Усе правильно. Ти абсолютно точно все перерахувала… І що з того?

— Я втомилася від чоловіків, які ще й досі не виросли. Ви поводитеся, неначе розбещені дітлахи.

Відтак дівуля поправила свої кучері, кинула прощальний, сповнений жалю та смутку погляд на Артема, розвернулась і рішуче закрокувала геть, попростувавши в напрямку перехрестя вулиць Хмельницького та Франка.

— Що це було? — спитав я, насилу ворочаючи язиком.

Тьомик схилив голову і промовчав. Свіже повітря потроху вивітрювало хміль з його голови. Він ще довго дивився услід Марусі, не відводячи погляд навіть тоді, коли силует дівчини затушували сутінки. Лиш після того, як Маруся зникла, певно, назавжди з його життя, він уперше в повній мірі усвідомив, що за останні кілька місяців втратив абсолютно все: статки, кохання, повагу людей, які колись його знали. Разом з тим, замість відчаю і зневіри, у його очах застигли смирення і покірність, породжені усвідомленням того, що нікого, окрім себе самого, він не може винити у тому, що сталося, і що життя, по суті, доведеться починати спочатку. Артем почувався страшенно самотнім у цю мить, одначе знав, що це справедлива плата за всі його витівки. Все в цьому світі має свою ціну.