Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 51

Я почухав голову і знову повернувся до Тьомика, спробувавши покликати його на ім’я. Однак очі мого друзяки були вибалушені, мов у жаби, й стриміли нерухомо, як у ляльки, спрямовані кудись у неозорі простори Всесвіту. Я зрозумів, що він не бачить мене. Артема немилосердно хилитало, через що довгий час він не міг вибратися з кімнати, то повністю зникаючи за дверима, то вивалюючись у коридор, неначе вітрильник, якого шквальний зустрічний вітер не випускає з бухти. Зрештою бідолаха таки прорвався крізь дверний проріз і, сильно кренячись на правий борт, пішов уперед крутим бейдевіндом[56], тримаючи курс на ванну кімнату.

Тьомик, певно, прямував до туалету, одначе, знаходячись у напівпритомному стані, переплутав двері і зайшов в одну із секцій тридверної шафи для одягу. Я хотів йому щось сказати, але забув, а поки згадував, з шафи донеслося приглушене дзюрчання…

Я поволі приходив до тями і роззирався навкруги. Кімната крутилась і розпливалася, одначе на підлозі акурат біля ліжка я примітив посадочні талони на літак і багажну квитанцію. Нутром відчувши, що недбало розкидані папірці можуть полегшити розгадку таємниць минулої ночі, я простягнув руку і підніс їх до очей, на якусь мить затримавши погляд на паркеті.

Посадочних талонів було шість: два з них видані на мене й мого напарника, решта — на невідомих суб’єктів з іспанськими іменами та прізвищами. Всі білети — на рейс «Ліма — Київ» з пересадкою у Мадриді. Я також спостеріг, що прізвище в усіх чотирьох перуанців було одне й те ж саме, відрізнялися тільки імена: два жіночих і два чоловічих.

Огляд квитанцій та повторне обстеження підлоги дещо прояснили ситуацію.

По-перше, я впізнав візерунок паркету. Вмить підлога, шафа та годинник напрочуд чітко проступили у пам’яті, і я розкумекав, що знаходжусь у вітальні Артемової квартири.

«Значить, ми в Києві», — справедливо відмітив про себе.

По-друге, я зрозумів: незалежно від того, що з нами трапилося, сталося все це не вчора, а точніше, не тільки вчора, оскільки на посадочних талонах стояла дата 13 травня, а електронне табло часоміра показало, що сьогодні неділя, 16 травня. Отож, якщо вірити Артемовому годиннику, минуло вже три дні відтоді, як ми прилетіли в Україну, і цілих п’ять днів з того часу, як ми почали «квасити» в Перу, обмиваючи рішення справедливого перуанського суду і наше благополучне звільнення. Жодного з цих днів я навіть приблизно не пам’ятав.

По-третє, окрім загадкових пасажирів, Артемового синця, вирваного живцем керма та провалів у пам’яті, була ще одна річ, яка з невідомих причин схвилювала мене найбільше, а саме — багажна квитанція. Згідно інформації, зазначеній на багажному купоні, ми везли в літаку special luggage[57] — якусь загадкову штукенцію, яку я описав (а я відразу розпізнав свій почерк на бланку) як Murzik і за перевезення якої довелося викласти 2500 американських доларів. Я не знав ні того, що воно таке, отой Мурзік, ні того, звідки (і навіщо?) ми взяли такі гроші на його транспортування.

У кімнаті знову зашаруділо. Артем вибрався з шафи і акуратно причинив за собою дверцята.

— Тьомо, а хто такий Murzik? — кволим голосом поцікавився я.

Замість того, щоб відповісти, мій товариш розвернувся і, наче сновида, почовгав назад у спальню. Я зморщив носа, відчуваючи, як голова щомить більше наливається свинцевим болем похмілля, і вирішив, що краще лишити пошук відповіді на це питання до ліпших часів.

Утім, маховик проблем та негараздів уже давно розкрутився, а тому наступні події неухильно наближалися незалежно від моїх рішень чи бажань…

Через півгодини до мене в кімнату вдруге ввалився Тьомик. Цього разу при свідомості і трохи переляканий.

— Максе… — булькнув він, тримаючись за стіну.

Я розплющив одне око. Артемів синець відсвічував м’якою синню на всю вітальню.

— Максе, мені треба тобі дещо сказати, — продовжив напарник.

— Говори, — пересилюючи себе, прорипів я.

— У мене в кімнаті… там гола жінка…

— І що в цьому незвичного? — гикнув я. — Видно, на днях ми славно погуляли…

Мій товариш насупився і нетерпляче перебив мене:

— Максе, вона гола, чорна і говорить крізь сон якоюсь незнайомою мовою…

— В якому смислі «чорна»? — вирячився я.

— Ну, не те щоб зовсім чорна… — прошамкав Артем. — Радше темна.

— Тобто ти маєш на увазі засмагла?

— Ні. Просто темна. Від природи. А ще… ще з нею троє дітей, Максе, одне з яких — грудне немовля… Теж чорні… Всі троє… Максе, зроби що-небудь.

— Стрілять-колотить! — я остаточно прочунявся і виборсався з ліжка. — Ану дай глянуть.

Навшпиньки вдвох із Тьомиком ми прокралися коридором і зазирнули до спальні. На широченному двоспальному ліжку напівприкрита шовковим фіолетовим покривалом, томно дихаючи уві сні, лежала молода й пухкенька, наче свіжовипечений пиріжок, перуанка. Темно-бронзові набряклі перса були такими гігантськими, що в мене аж мороз по шкірі пройшов. Цицьки лежали одна на одній, наче два мініатюрних підводних човни, пульсуючи у такт диханню, — то підіймались, то опускались. Я просто очей не міг відвести. Другу половину ліжка займали сплячі дітлахи, складені впоперек, такі ж брунатні, як і їхня матір (схожість із жінкою відразу кидалася в очі). Я нарахував три штуки: хлопчик років чотирьох-п’яти, дворічна дівчинка і немовля щонайбільше шести місяців від народження. Праворуч від ліжка лежав матрац невідомого походження, на якому, як я здогадався, спав Тьомик.

— Ні фіга собі, — присвиснув я, а потім почухався, прискіпливо подивився на напарника і серйозно запитав: — Тьомо, хто такий Мурзік?

— Та що ти причепився до мене зі своїм Мурзіком! — спалахнув Артем. — У мене тут виводок бушменів у спальні, а ти…

Я тицьнув йому під носа багажну квитанцію.

— Чувак, окрім твоїх «бушменів», ми привезли з Перу Мурзіка…

Напарник спробував сфокусуватися на папірці в моїх руках, але, схоже, йому це не дуже вдалося, відтак він перевів розгублений погляд на мене і промурмотав:

— М-м-м… А хто такий Мурзік?

— Це я в тебе, бляха, питаю: хто такий Мурзік і чому ми виклали дві з половиною тисячі баксів лиш за те, щоб його взяли у літак?!

Затим я ще раз глипнув на обліплену печатями всіх форм і розмірів квитанцію, покрутив її в руках, а потім перевернув іншим боком.

— О! Судячи з того, що тут написано, — зачитую, — Мурзік — це-е-е… кіт сіро-коричневої масті… гм-м… трохи більший від… bobcat… bobcat… Що таке «bobcat», Тьомо?

— Рись… — підказав Артем.

Я відчув, як під ложечкою неприємно засмоктало, і прошепотів:

— …трохи більший від рисі.

Тьомик зблід.

— Я розумію, друже, — напруженим голосом вичавлюю з себе слово за словом, — що ти переймаєшся тим, звідки у твоїй спальні взялася цицьката амазонка з трьома шмаркатими спиногризами, але… але якщо Мурзік, якого ми невідомо для чого притягли з Перу, хоча б на о-о-от стілечки більший від рисі, нам може бути непереливки, а тому я хочу знати, де ця тварюка зараз!!!

Нам знадобилося менше хвилини для того, щоб обшукати квартиру. Крекчучи й охкаючи, спотикаючись і падаючи, ми обнишпорили всі закутки, починаючи з коридорних шаф для одягу і закінчуючи пральною машинкою. Я нарив одного дохлого пацюка і Тьомикову заначку на чорний день — цілих шістсот баксів. У кількох місцях на паркеті видніли глибокі подряпини, де-не-де на шпалерах проступали виразні сліди від пазурів, проте самого Мурзіка ми так і не знайшли.

В результаті здійнятого пошуковою операцією гармидеру перуанка прокинулася. Вона голосно позіхнула, потягнулася, а тоді прудко сіла на ліжку, закутавшись покривалом. Один за одним за нею попросиналися дітлахи й почали горлати, певно, вимагаючи корму. Молода жінка взяла до рук найменшого малюка, вийшла зі спальні і лиш тоді помітила мене й Тьомика. Ми з напарником застигли посеред вітальні, сконфужено кліпаючи очима, не знаючи, що його казати і як далі діяти.