Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 34

Я помаленьку починав заводитись, однак з останніх сил вдавав із себе клаповуху овечку, воліючи раніше часу не сполохати опецькуватого директора.

— Сеньйоре Освальдес, смію нагадати вам, що гроші, які ви загарбали до рук, саме я і ніхто інший вибив у Конгресу. Вам не здається, що я маю право голосу? Я маю право розпоряджатися хоч якою-небудь часткою асигнування! Тим більше, що я збирався пустити ці кошти на реальні роботи, які б імітували початок будівництва…

Раптом я заткнувся, второпавши, що брякнув лишнього. Одначе слово — не горобець… Однієї фрази було предосить, щоб Емеріко Освальдес мене розкусив. Миттєво до шахрая дійшло: по-перше, не почавши будівництва, я не зможу спродати земельні паї, а по-друге… якщо я приперся до нього виканючувати такий мізер, як зарплатня копачам, значить, грошей у мене немає, я на нулі, і відповідно, вся моя афера опинилась під загрозою зриву. Обличчя Емеріко покраяла безжальна усмішка, і він, знущаючись, проказав солодкавим голосочком:

— Якщо ви хочете мати право голосу, мій любий сеньйоре, треба всього лиш стати пайовиком компанії! Вносьте свій капітал — ми будемо цьому тільки раді! Частина вкладених вами коштів відразу піде на оплату праці ва…

— Перестаньте! — гаркнув я.

— Ні, це ви перестаньте! — імітуючи мій акцент, верескнув перуанський аферист. — Кретин! Грошей, виділених на проект, тобі нізащо не отримати. Їх просто нема! Ха-ха-ха! Їх давно уже розтягли і поділили!

Я скипів і засичав:

— Ах ти ж гнидо! Страус ти, бляха, доморощений! Повтори, як ти мене назвав, і я тобі зараз все пір’ячко із задниці повискубую! Я натовчу твій дзьобик так, що з нього ще довго не вилітатиме отаке паскудство!

— Ти — кретин! Ти тупоголовий європейський слинтяй, який навіть…

Зненацька перуанець замовк, підмітивши переможний вогник у моїх очах. До цього моменту директор почував себе в абсолютній безпеці. Він знав: навіть довідавшись про те, що гроші розікрали, я нізащо не звернусь по допомогу до поліції, оскільки сам по вуха вплутаний в цю аферу. (Щоправда, він не здогадувався, що задовго до того, як переступив поріг «Ferrocarril Delirion Pacifico», я розумів: урядових коштів мені не бачити як власних вух.) У той момент, коли Емеріко Освальдес обірвав свою останню фразу на півслові, аферист неждано-негадано збагнув, що і він зі свого боку теж ніколи не ризикне заявити на мене копам, хай що я учиню із ним самим чи з його компанією.

— Сеньйоре, я мав на увазі зовсім не те… — пробелькотів він, нібито збираючись просити вибачення, проте було вже пізно.

Я схопив до рук мармурову підставку для чорнильних ручок, скочив через стіл і з льоту зацідив сеньйору директору прямо в писок. Емеріко заверещав і випав з крісла на підлогу. Я завалився на нього згори і почав гамселити бідолашного гендляра кулаками, час від часу для посилення виховного ефекту хапаючи до рук усілякі підручні засоби. Тримаючи бусурмана за волосся, я гепав його шухлядами, молотив печатками і лупцював різним канцелярським начинням. Затим я розламав об його спину всі крісла, що стояли в кімнаті, а на завершення — позривав штори з усіх вікон і помочився в один із вазонів на підвіконні. Потому, задоволений собою, поправив краватку і з переможним виглядом залишив офіс.

Маруся чекала на вулиці коло дверей. Підскочила до мене і зазирнула в очі.

— Проблема вирішена, — коротко відповів я на її німе запитання, викидаючи в смітник ріденький пучок директорського волосся, що пристав до моїх рук.

— А гроші? — перепитала дівчина, не зрозумівши загадкових деркотливих ноток у моєму голосі і гарячкового глянцю в очах.

Я недбало від неї відмахнувся:

— Асигнування уже давним-давно «проїли», подруго…

Кучерявка похнюпилась. Помітивши кров на кісточках моїх пальців, вона все розкумекала. Я тим часом підбіг до бровки тротуару і намагався піймати таксі.

— Що далі? — кволим голосом промурмотала білявка з-за моєї спини.

Я поспішав, міркуючи про те, що наш колосальний борг перед шведським банком, наша нерозпродана земля в пустелі Наска, яка має всі шанси лишитися нашою довіку, — на даний момент лиш не варті уваги дрібниці. Головне нині — це…

— Треба попередити Тьомика, — насупившись, відказав я.

— Про що попередити? — пополотніла дівчина.

Я знову лиш невиразно змахнув рукою, мовляв, відчепись.

— Я з тобою! — крикнула вона.

— Ні! Тобі краще лишитися тут!

Відтак я заскочив у таксі, хряснув дверцятами і чимдуж полетів на автостанцію.

Прямуючи до Cruz del Sur, столичного вокзалу, звідки відправлялись регулярні автобусні рейси у напрямку містечка Наски, я кілька разів телефонував Артемові по мобільному, однак мій напарник не брав трубку. Через це всю дорогу, трясучись на останньому сидінні більш-менш комфортного автобусика компанії «Cetur», я задихався від чорної й неспокійної каламуті, яка розпирала легені і неприємно булькала в животі.

Через три з половиною години, прибувши в напівпорожній виселок, найближчий до будівельного майданчика, я найняв місцевого аборигена з мотоциклом і помчав на всіх парах у напрямку Деліріона.

Близився вечір. Невдовзі я наказав імпровізованому таксисту загальмувати в тому місці на ґрунтовці, звідки до площадки, де проходили земельні роботи, лишалося три з половиною кілометри. Дороги тут ще не проклали, і відстань треба було подолати пішки.

Несамовито хакаючи, хлипаючи і притримуючись рукою за серце, я гнав пустелею. Зненацька щось вельми незвичне у повітрі над плато привернуло мою увагу і примусило різко вповільнитись. Удалині, приблизно на півдорозі між майбутнім центром Деліріона та крутобоким плато на сході, застиг вертикальний стовп — чи то димок, чи то порохнява, здійнята невідомим транспортним засобом. Чисте, мов щойно помите лобове скло автомобіля, блідо-блакитне небо перекреслювала тонка цівка, котра, неначе хвіст комети, ширшала і роздавалась догори, поволі розчиняючись у височині.

Ще з тих часів, коли ми з напарником швендяли пустелею, піддивляючись краще місце для перших фундаментів, я постійно тягав із собою добротний морський бінокль. Відтак я приклав апарат до очей і обстежив загадкову хмару, що, наче смерч, спиналась над пустинею. Навівши різкість, я переконався, що то був не дим, а звичайнісінька пилюка: якийсь дивакуватий суб’єкт із шаленою швидкістю мчав пустелею, віддаляючись від Деліріона і наближаючись до гір.

В пустелі ніщо не випадково… У місці, де не буває опадів, де практично немає вітру та хмар, протягом століть нічого не відбувається й нічого не змінюється. Абсолютно нічого. Ви можете надряпати хрестик де-небудь на бурій поверхні бездушного плато, і будьте певні, ваша відмітка лишатиметься незмінною протягом століть. Пустеля Наска — це не те місце, де стовп куряви може виникнути сам по собі, без серйозної на те причини. Тож я насторожився і стишив ходу. Несподівано до моїх вух долинув нелюдський вереск. Крик доносився звідкись від табору: хтось горлав так, наче його розпеченим залізом по одному місцю гладили. Кілька разів відчайдушний репет раптово переривався і зачинався знову, поки зрештою не затих остаточно.

Ретельно обміркувавши ситуацію, я вирішив вжити додаткових заходів безпеки і підійти до Деліріона не з півдня, по головному тракту, а із заходу, скрадаючись поміж вапнякових пагорбів, що підступали до табірних бараків. Загадковий стовп куряви, а тепер ще ось цей моторошний крик — це вже занадто. Кажу ж, у пустелі ніщо не трапляється просто так — і надмірна осторога ніколи не буває зайвою.

Через п’ятнадцять хвилин я заліг поміж ріденьких кущиків на одному з пагорбків за будівельним майданчиком. Бівуак простягався переді мною, мов на долоні. Сонце світило в спину, а тому весь табір чудово проглядався. Прямо біля підніжжя пагорба стояли житлові бараки та вагончики бригадирів, далі височів склад з інструментами та обладнанням, а за складом починалась ґрунтова дорога, що вела до двадцяти шести глибоченних ям, котрі, немов великі замурзані роти, чорніли вдалині, позначаючи центр «міста майбутнього». Навіть з такої відстані було помітно, що ями пустували — на площадці ніхто не працював. «Схоже, почався новий страйк», — зміркував я.