Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 24

Зненацька з сараю, який підпирав хатинку дресирувальника, долинув нелюдський крик — переможний клич, який перекрив навіть рев сирен і чахкання завислих над пустелею гелікоптерів. Потому зсередини вискочив перуанський генерал, весь у сіні, обгризках моркви і капустяних кочережках, і заходився гасати подвір’ям й підстрибувати, мов біснуватий, підкидаючи коліна аж до грудей.

— Знайшли-и-и! — гримів він басом. — Ура-а-а!!! — кричав і розмахував кокардою.

— Герой… — презирливо процідив я крізь зуби. — Відшукав слона…

Потому вояка підскочив до Педро Суфісьєнтеса, схопив того за волосся, повалив на землю і двічі з усієї сили копнув у живіт. Нещасний погонич спочатку зігнувся, а потім почав корчитися від болю, загрібаючи руками пісок.

Ось тут мені щось у голові заклинило.

— Тримай, — твердо проказав я, увіпхнувши Марусі до рук GPS-навігатора. — Ти знаєш, де Трухільйо, гадаю, зможеш дістатися туди сама. Спочатку пройди кілька кілометрів на південь улоговиною, аби ті нелюди тебе не побачили і не наздогнали.

— Максе, я не розумію… — сторопіла дівчина.

— У тебе батько був десантником. Ти впораєшся. Бери навігатор і тікай!

Маруся отетеріло дивилася на мене. Генерал не припиняв знущатися над Педро.

— Щезни звідси! Негайно! — прикрикнув я, підштовхнувши дівулю до краю улоговини.

Все ще розгублено озираючись, дівчина спустилася в рів. Я почекав хвилину-дві, пересвідчуючись, що вона відійшла достатньо далеко, аби її не помітили, а тоді встав на повен зріст і вийшов до поліції, піднявши руки високо над головою.

— Не чіпайте його! — заричав через поле до копів. — Не чіпайте його! Це я все зробив. Я викрав слона. І я не знаю ні цього чоловіка, ні його дочки.

Кілька спецназівців, плутаючись поміж високих кукурудзяних бадилин, стрімголов кинулися до мене. За мить мене оточили, примусили стати на коліна і покласти руки за голову.

— Ти хто, в біса, такий? — спитав генерал.

— Я той, хто поцупив слона із зоопарку Ліми. Ваші співвітчизники тут ні до чого.

— В наручники собаку! І до машини його, — віддав наказ вояка. — Місцевих не чіпати.

Для того, щоб мені не було сумно в тюрязі, я тицьнув пальцем на Тьомика, який все ще лежав ніким не помічений у кущах, і мовив:

— Він зі мною…

— …Тебе не розбереш, чувак, — сказав мені Тьомик, коли нас під конвоєм вісімнадцяти поліцейських машин, одного бронетранспортера і двох вертольотів везли до перуанської столиці. — Тебе не розбереш…

4—21 березня, 12–13 квітня, 23–24 травня 2010 // Київ, Рівне, Гуанчжоу (Китай), Мармарис (Туреччина)

Антитерористична операція, або Як ми з Тьомиком стали національними героями Перу

— Максе, ти, головне, не хвилюйся, — почав Тьомик.

А як я можу не хвилюватися, коли з цієї фрази завжди починаються всі мої найбільші проблеми?

У коридорі за ґратами переступала з ноги на ногу Маруся. Одного разу вона вже приходила нас провідувати — розказувала про те, що підшукала найкращого адвоката на цілу республіку, просила триматись, запевняючи, що все скоро скінчиться. Цього разу вся її постать випромінювала якесь неприродне напруження.

Я всівся на нарах, поправив прим’яте після сну волосся і вп’явся сердитим поглядом в обличчя напарника:

— Викладай, що сталося.

— Поки ти спав, мене забрали на допит, — продовжив Артем, інстинктивно відсуваючись від мене на протилежний краєчок лави і зиркаючи на дівулю за ґратами. — Одначе насправді мене не допитували. Натомість запропонували розказати все начистоту про викрадення Джумбо, підписати зізнання у скоєному злочині і… і ще дещо. Прокурор зі свого боку, мотивуючи свою позицію тим, що слону не було завдано шкоди, зобов’язався звести покарання до мінімуму, можливо навіть, повністю зняти звинувачення, — Тьомик помітно нервував, раз за разом змахуючи з лоба краплини холодного поту. — І я погодився, Максе… Я цілком і повністю визнав нашу вину, після чого ми підписали мирову угоду з перуанським урядом.

Знаючи свого напарника, я не поспішав виявляти радощів.

— І що тепер? — питаю і підсуваюсь ближче до нього.

— Хороші новини: нас не віддадуть до суду і дуже скоро відпустять. Жодних звинувачень, штрафів чи переслідування. Прокуратура республіки також гарантує не притягувати до відповідальності Педро Суфісьєнтеса та його дочку.

Маруся сумно глипала на мене крізь скло.

— Я так розумію, — кажу, — якщо є новини хороші, значить, мають бути й погані.

Мій товариш зам’явся, а потім промимрив:

— Я б не був таким категоричним. Подумай сам, Максе, ми викрали цілого слона зі столичного зоопарку, ми переполошили пів-Перу, довели до інфаркту два десятки нещасних бабусь та дідусів у всіх селах, де тільки зупинялися, розігнали похоронну процесію, виставили на посміховисько всю поліцію республіки, вони вже ВПС задіяли, аби нас піймати! А тепер нам пропонують свободу в обмін на… на…

— На що?

— Отож — Артем прокашлявся і ще раз глипнув на Марусю, ніби просячи у неї підтримки, — перед тим, як нас відпустять, а це, друже, можеш не сумніватися, буде дуже скоро, ми мусимо зробити одну послугу перуанському урядові.

Напарник зробив паузу, очікуючи моєї реакції, проте я мовчав, і він продовжив:

— Перу — країна дуже різноманітна, як в етнічному, так і в географічному плані. На сході країни, за Андами, починається сельва — неосяжна Амазонська рівнина, де нема автомобільних доріг, аеропортів чи великих міст, — там з давніх-давен існують такі собі розбишацькі селища. Їхнє населення — дика й небезпечна суміш місцевих амазонських племен, перуанських індіанців, колумбійців, венесуельців, іспанців, португальців та американців, словом, авантюристів з усіх куточків світу. Незмінно протягом останніх десятиріч вони вирощують плантації коки, роблять з неї кокаїн і успішно сплавляють його до Штатів та Західної Європи. Поки їх не займають, вони теж нікого не чіпають. Кілька разів уряд намагався оголосити їм війну, проте розбишак виявилось настільки багато, крім того, вони настільки чудово знають свої джунглі, що республіканські війська щоразу були розбиті вщент. Витрусити їх із джунглів просто неможливо. Через якийсь час на наркоділків просто перестали звертати увагу. І все було б чудово, Максе, якби ці джентльмени удачі обмежилися тільки наркобізнесом. Одначе з часом цього їм виявилося замало. Останніми роками повстанці пішли на відкриту конфронтацію із законом і почали полювати на багатих закордонних туристів, переважно американців, які вибираються в Ікітос до витоків Амазонки у пошуках екстремального відпочинку. Цього року терористи вже встигли захопити дві групи туристів і успішно отримали за них викуп, а це вже, мій друже, псує міжнародний імідж Перу як туристичної Мекки Південної Америки…

— Слухай, — перериваю монолог товариша, — я це вже зрозумів. А тепер давай ближче до суті — які у нас погані новини?

— Уряд задумав конгеніальну антитерористичну операцію, що має на меті одним махом розчавити усю бандитську зграю! — бравурно випалив Артем.

— Молодці! — аж зааплодував я. — Поважаю такий уряд. От тільки нам-то що з цього?

— Ну, ми з тобою… я і ти… згідно з підписаними домовленостями… ми будемо приманкою в цій операції, — пролепетав Тьомик, а потім поквапно додав, через силу посміхаючись: — Чувак, але ти, головне, не хвилюйся — військові повністю контролюватимуть ситуацію…

— Сеньйори, запевняю, вам нема чого непокоїтися. Ми все тримаємо під контролем, — тлустий і низькорослий перуанський капітан у півсферичній касці, напнутій по самі вуха, говорив поважно й авторитетно, але… якось зовсім непереконливо. Останні три дні всі тільки те й робили, що запевняли мене у безпечності задуманої каральної антитерористичної операції і в абсолютній даремності переживань за власну безпеку, одначе з кожним таким запевненням мені чомусь ставало дедалі неспокійніше.