Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 21

Переслідувачі наздоганяли нас і бралися оточувати півколом, коли зненацька мене осяяло.

— Придумав! — кричу. — Я знаю, як розігнати його до сотні!

— Сотні чого? — здивувалася дівчина.

— Сотні кілометрів за годину!

Тьомик і Маруся підозріливо перезирнулися, але я говорив настільки впевнено, що вони просто не могли засумніватися в моїх словах. Обоє верескнули і на радощах заплескали в долоні. Хлопець і дівчина навіть не стали перепитувати, як саме я збираюсь надати лоходонту такого шаленого прискорення, — настільки сильним вважався мій авторитет у слонознавсті.

— Я знав, Максе! — зрадів мій товариш. — Я знав, що ти знайдеш вихід! Саме тому я завше покладаюся на тебе.

Щоправда, вже за мить я посерйознішав.

— Але, чувак, — звертаюсь до напарника, — затям: це діло вельми небезпечне. Існує велика імовірність того, що слон поведеться неадекватно, і замість того, щоб розганятися… ну, тоді…

— Що тоді? Кажи начистоту.

— Тоді, швидше за все, до сотні доведеться розганятись нам, рятуючись від нього…

Проте Тьомик не це не зважав. Він затулив мого рота рукою і твердо проказав:

— Друже, у нас немає іншого виходу. Ризик є ризик. Ми повинні відірватися від переслідування, інакше нам усім кінець. Я повністю покладаюся на тебе: чини, як знаєш.

— Тоді слухай мене уважно. Зараз я повертаюся до тебе спиною, лягаю на живіт і закладаю ноги тобі на плечі. Ти міцно хапаєш мене за щиколотки і спускаєш вниз головою так, щоб моя пика опинилися навпроти слонячого хвоста. Зрозумів?

Напарник почухав за вухом:

— Я нічого не зрозумів, але зроблю все, як ти сказав.

Я підбадьорливо поплескав товариша по плечу, затим зняв зі штанів пояс і перевірив, чи міцно тримається на ньому масивна металева бляха. Потому ліг на живіт, заклав ноги на плечі Артемові і підповз до слонячої корми.

— Спускай, — командую. — Тільки обережно.

Тьомик нахилився — я зісковзнув униз. Проминувши хвіст, гукнув товаришеві, щоб той спинився і так і тримав мене… Вони висіли прямо переді мною. Вони — це слонячі «батарейки».

— Гей там, нагорі! — гукнув я. — Повна бойова готовність. Зараз почнемо набирати швидкість! Тьомо, зберись!

Напарник сильніше стиснув мої ноги і припав ближче до масивного тулуба тварини. Затим я прошепотів: «Боже, поможи!», замахнувся паском над головою і… що було сили вперіщив бляхою слону по «батарейках»…

Ляснуло добряче, аж луна прокотилася…

Наступні кілька мілісекунд мені було дуже страшно, так лячно, що аж дух перехопило. По-перше, я все ще теліпався вниз головою між ногами Джумбо, а по-друге, я розумів, що після оцих от кількох мілісекунд слон може побігти, а може й не побігти, і тоді станеться щось таке, через що дуже багато народу (ми, копи, випадкові водії на Панамерикані) пожалкує сьогодні, що народилися на світ Божий.

Спочатку слон оглушливо протрубив і затрясся, неначе ракета перед стартом. Громоподібний рик, вирвавшись з прямого напруженого хобота, рознісся навсібіч пустелею і примусив поліцейських злякано спинитись. Потому Джумбо обдав мене хмаркою вихлопних газів і… кулею понісся через пустелю, аж земля задвигтіла.

Його ноги мелькали з такою швидкістю, що я просто не встигав від них ухилятися, раз по раз стукаючись головою то об одну, то об другу. Сіро-жовте полотно пустелі пропливало перед моїми очима з неймовірною швидкістю.

— У нас вийшло! — горлав десь над моєю головою (хоча якщо бути точним, то над задницею) Тьомик.

Маруся спочатку вилаяла мене, звинувативши у жорстокому поводженні з тваринами, але згодом, помітивши, як швидко більшає відстань між нами і переслідувачами, заткнулася. Поліцейські стали і зачудовано глипали на нас крізь біноклі, просто не ймучи віри тому, що бачать.

Наступного ранку одна зі столичних газет зі смаком описуватиме, як молодий лейтенант з відділу надзвичайних ситуацій столичної поліції спочатку сполотнів, а потім довго-довго тер очі, ніяк не наважуючись доповісти про побачене своєму начальнику. Зрештою тремтячою рукою він підніс рацію до губ і, розуміючи, що на кар’єрі у спецслужбах можна ставити жирний хрестик, розгублено промимрив:

— Сеньйоре капітан, доповідаю поточну обстановку… У п’ятистах метрах попереду бачу об’єкт пошуків, цебто слона. За минулу ніч слон поміняв окрас на плямистий, а над його вухами виросли два кактуси… — лейтенант ще раз притулив бінокля до очей. — Е-е-е… перепрошую, сеньйоре капітан, відставити кактуси! То звичайнісінькі корчі, кущі з колючками… Об’єкт пошуків… хм… слон цебто, рухається пустелею в напрямку норд-норд-ост зі швидкістю… кгм… п’ятдесят вузлів, не менше… Що?.. Підтверджую, сеньйоре капітан, п’ятдесят миль за годину… Підозрювані тікають разом зі слоном… цебто на слоні. Зловмисників троє: дівчина років 23–25 та двоє молодих чоловіків приблизно такого ж віку. Судячи із зовнішності, всі троє — іноземці, вірогідно, європейці. На даний момент підозрювана сидить на шиї у слона, один підозрюваний умостився в напівлежачому положенні трохи позад неї і тримає за ноги третього підозрюваного. Третій підозрюваний, звісившись головою вниз, щось покрикує і час від часу тицяється носом слону в задницю… Що, сеньйоре капітан?.. Для чого тицяється?.. Не можу знати, сеньйоре ка… Ні, не вживав! Увесь наряд з самого ранку тверезий, мов борсуки!

— Витягуй мене! — тим часом кричав я, задихаючись пилюкою, що вилітала з-під ніг слона, та вихлопними газами, що вилітали з-під його хвоста.

— У нас вийшло!! — все ще не міг нарадуватися мій напарник. — Марусько, у нього вийшло! Він примусив слона бігти.

— Витягніть мене, ідіоти!

— Що ти кажеш, Максе? За тупотом Джумбо тебе погано чути!

— Витягни мене назад, трясця твоїй матері!!!

Тьомик зрештою второпав, що від нього вимагається, і виволік мене на спину хоботного. Спершу я перевірив, чи працює на такій швидкості керування, наказавши Марусі смикнути слона за ліве вухо. На нашу спільну радість, підкоряючись виробленим рефлексам, Джумбо слухняно повернув праворуч і погнав, не знижуючи швидкості, на північ. Лиш тоді я обернувся і уважно обстежив пустелю на південному заході. Переслідувачів не було — копів проковтнуло пустельне марево.

На радощах я трохи захопився і лупонув бляхою слону по спині. Джумбо неправильно потрактував цей жест, оскільки видав відчайдушне «ту-ту!», наче паровозик, і почесав уперед ще швидше! Камуфляжні кущі повідпадали, але на такій швидкості вони були нам просто непотрібні.

— Скільки? — поцікавився Тьомик, перекрикуючи шум вітру над головою.

Ми всі тепер лежали, розпластавшись, на слоні: Маруся у виїмці між головою та спиною, Тьомик на горбку на спині, а я — з самого заду, постійно зісковзуючи і ризикуючи звалитися з слона на повній швидкості.

Я глипнув на супутниковий навігатор.

— Якщо ця штуковина не бреше, то сімдесят чотири цілих і дві десятих кілометра за годину!

— Це просто якийсь космос! Максе, ти не знаєш, вони часом не літають?

Я знизав плечима, а потім витяг інструкцію з експлуатації, дістав з кишені простого олівця і в самому низу таблиці нашкрябав: «влупити по яйцях — розгін до 70…75 км/год.».

Під вечір, буквально за кілька хвилин до заходу сонця, ми кулею пролетіли через якесь поселення на узбережжі Тихого океану. Я встиг помітити ветхі халупи з глиняної цегли на окраїнах, трохи охайніші будівлі в центрі, навіть пожежну станцію. Джумбо, здавалося, селища просто не зауважив. Скинувши на обочину пожежну машину, збивши кілька колон з лівого крила будівлі мерії, поваливши навзнак дерев’яну дзвіницю та розігнавши до бісової матері цілу похоронну процесію, він помчав далі у пустелю. Наче ракета, чесне слово…

Небо сіріло. Наближалася ніч. Слон біг, низько, якось так по-собачому нахиливши голову, притиснувши вуха до тулуба і ні на йоту не збавляючи швидкості.

— Слухай, Максе… цейво… а як його зупинити?.. — несподівано спитав Тьомик.

Я знизав плечима.

— Може, спробувати закрити йому очі, і тоді він сам спиниться? — підказала дівчина.