Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 17

Зненацька дівчинка трохи повернула голову набік і спіймала мій розгублений погляд. Вона нічого не сказала, ми лиш дивилися впритул один на одного кілька хвилин: я на неї — з непевністю і переляком, вона на мене — з байдужим сумом у великих, круглих і чорних, наче маслини, очах.

Зрештою я не витримав, відвів погляд і піднявся. Аделіна не видала ні звуку.

— Вона мовчить… — насилу прошамотів я іспанською. — Така похнюплена… Вона завжди так мовчить?

— Вона сміялась тільки тоді, коли поряд був Джумбо, — відповів з-за спини Педро Суфісьєнтес. А тоді перуанець схопив у півтемряві мою руку і міцно стиснув її трохи вище ліктя: — Сеньйоре, благаю вас, приведіть сюди слона. Хоча б на годину, хоча б на десять хвилин, але приведіть до неї Джумбо. Коли його забирали в Ліму, дівчинка навіть попрощатись не встигла…

Я кулею вилетів на вулицю. Мою довбешку розпирало від суперечливих почуттів, у верхівці стравоходу крутився і совався колючий їжак. Це дратувало мене; я просто не знав, як зараз поводитись, що говорити і що, врешті-решт, вчинити. Артем та його бестія вийшли на подвір’я відразу за мною, але стояли віддалік, крадькома спостерігаючи, як мене розпирає зсередини, наче паровий котел від перегріву.

Тьомик першим набрався духу і проказав:

— Ну?..

Маруся тут-таки смикнула його за руку, мовляв, не пнись поперед батька в пекло, нехай він (я цебто) дійде до кондиції. Батько дівчинки стояв у дверях халупчини, приречено уставившись кудись у безмежжя пустелі. Я старався не дивитися чоловікові в очі… Певна річ, я відчував глибокий сум з приводу Аделіни, мені було страшенно жаль маленьку перуанку, я готовий був зробити що завгодно, аби хоч якось їй допомогти, скрасивши глевке й безрадісне існування, але… викрасти слона? Чорт забирай, це ж не на базар за кульком цукерок сходити!

Спливло кілька хвилин. Артем і дівуля, через яку все й почалося, напружено німували за моєю спиною. Аж ось я обернувся й мовив:

— Тьомо, ти, сподіваюсь, розумієш: ти в моєму житті, наче скалка в задниці…

Тьомик усе зрозумів і заусміхався. Він чудово знав, що такі мої слова означають початок нової грандіозної авантюри, можливо, найбільшої з усіх, які нам доводилося провертати відтоді, як ми стали друзями…

— Я ж казав, він погодиться, — шепнув він до Марусі.

Поки ми їхали назад у місто, я повернувся до Артема і мовив:

— Є дещо, що я хотів би владнати перед початком операції. Кгм… Якщо все завершиться вдало, тобто якщо я доставлю Джумбо в Трухільйо, ти пробачиш мені весь борг, що тягнеться за мною з Мексики: всі десять тисяч баксів.

Напарник скоса зиркнув на мене і зметикнув, що це далеко не востаннє йому доводиться просити мене про послугу, а тому, вочевидь, забажавши залишити за собою хоч якісь важелі впливу на мене, діловито відповів:

— Я згоден тільки на п’ять тисяч.

— Сім тисяч п’ятсот, — я миттєво зробив контрпропозицію.

— П’ять.

— Сім тисяч.

— П’ять, — невблаганно твердив мій напарник. — І це не обговорюється.

— Тоді знаєш що? Я відмовляюсь брати участь у цьому неподобстві! — психанув я. — Викрадайте слона самі.

— Агов, Максе! — захвилювалася Маруся. — Ти ж уже пообіцяв! Так не можна! Це не по-чоловічому! Тьомо, зроби що-небудь з ним… з цим… з цим… уф!

Але Тьомик мовчав. Я теж сердито сопів, хоча згодом не втримався і пробубнів:

— Шість з половиною, паскудо…

— П’ять тисяч і ні центом більше, — уперся хлопець.

Наша білобриса супутниця, широко розплющивши очі, переводила осклілий погляд з мене на Артема, а потім назад, готова не то влаштувати помпезну істерику, не то вхопити якогось дрючка і добряче нас віддубасити. Зрештою я махнув рукою:

— Хай буде п’ять тисяч, нікчемний ти пес!

Тьомик лиш стримано кивнув, пропустивши повз вуха епітет.

— Ви два придурки! — не стрималась і фиркнула Маруся. — Ви просто якісь ушльопки недорозвинуті! Безмозкі довбні! Що один, що другий!

Тьомик щось промуркотав до неї на знак примирення і спробував погладити по руці, зате я тицьнув їй «фак» зі свого сидіння. Дівуля парирувала, висолопивши довгого червоного язика.

Ось у такому чудовому настрої ми поверталися в Трухільйо, готуючись утнути найбільшу аферу південноамериканського континенту з часів прибуття у ці краї фахівця та віртуоза у питаннях глобальних афер — іспанця Франциско Пісарро.

Про те, що сталося через кілька тижнів, ще добрих півроку писали всі перуанські газети…

Через день ми зібрали все найнеобхідніше і поїхали в Ліму, столицю Перу, де я взявся до розробки детального плану викрадення.

Насамперед я вирішив дізнатися все, що тільки можна, про слонів, їхні звички, розміри, вагу, біологічні цикли, тривалість життя, поведінку в неволі і т. д. і т. п. Годинами я просиджував у центральній бібліотеці Ліми або ж передивлявся купу наукових і науково-популярних статей в Інтернеті, визбируючи крихти цінної інформації про індійських та африканських слонів. Щоправда, чим більше я читав, тим більше впевнювався, що наша затія не просто важка, вона майже нездійсненна. На просторах світової мережі не було навіть і натяку на те, що хтось колись в історії людства викрадав слона, а тому, зрозуміло, не було жодних рекомендацій стосовно того, як це краще робити. А нам же треба не просто викрасти слона, а тягти його п’ятсот з лишком кілометрів через пустелю.

Протягом тижня я двічі вибирався у центральний зоопарк Ліми, де, стараючись не дуже привертати увагу, тинявся цілий день коло слонячих загонів, — проводив, так би мовити, рекогносцировку. Бачив Джумбо… Якийсь він на вигляд дуже неспокійний. Якийсь психований. Чує моє серце, ой завдасть він нам клопоту. А ще він просто величезний, зараза, більший, ніж той, якого ми з напарником вполювали у Мексиці. Якоїсь миті мені чомусь стало страшно, але я силою волі заглушив це ганебне почуття…

Лиш після повторного відвідування зоопарку в моїй голові остаточно сформувався ескізний проект викрадення. На ділі виявилось, що поцупити слона з вольєра не так уже й складно. По-перше, загорожа з товстошкурими гігантами знаходиться в дальньому кінці парку, далеко від підсобки сторожа, по-друге, вночі слонів ніхто персонально не пильнує (воно й не дивно, адже мало кому спаде на думку, що у світі знайдуться довбодзьоби, яким заманеться викрадати слона), і по-третє, замок на загороді старий і ненадійний — його можна буде зламати швидко й без лишнього шарварку. Одначе я розумів, що справжні складнощі почнуться вже після викрадення Джумбо. Викрасти — це ще, бляха, півбіди. Як доставити слона з Ліми в Трухільйо? — ось головне питання. При цьому його слід доставляти потай і в найкоротший термін, тому що, коли я підрахував, у скільки нам обійдеться тижневе утримання слона, і заявив про це вголос, то матюкатися почав навіть Тьомик.

Добряче поміркувавши над тим, яким чином перебазувати слона з перуанської столиці в один з найвіддаленіших північних регіонів, я знайшов лиш одну адекватну відповідь — перевезти тварину вантажівкою. Тоді мені навіть на думку не спадало, що нам доведеться гнати його своїм ходом, але… не буду забігати наперед.

Отож після тривалої теоретичної підготовки, після кількох плідних розвідок на місцевості та інтенсивної мозкової діяльності план операції з викрадення перуанського слона Джумбо набув такого вигляду: у вечір перед початком операції Маруся зваблює наглядача зоопарку і підсипає йому в чашку снодійного; за чверть опівночі я пробираюсь усередину парку, відкриваю слонячий вольєр і цукерками та морквою виманюю звідти Джумбо, намагаючись по можливості влаштувати все так, ніби слон утік сам; Тьомик у цей час чекає мене у вантажівці коло воріт зоопарку. Далі я веду слона до машини, разом ми запихаємо його в кузов, замикаємо і на всіх парах мчимо за межі міста. За моїми розрахунками до ранку ми повинні дістатися до маленького безіменного хутора в околицях міста Уарас (Huaraz), що затесалося в передгір’ях Анд на півдорозі між Лімою та Трухільйо. На хуторі нам доведеться зачаїтися і перечекати день-два, щоб дізнатися, наскільки великий галас зчинило загадкове зникнення слона (попри те, що на Панамериканській магістралі не так уже й часто трапляються дорожні патрулі, я зрозумів, що буде вельми необачно й ризиковано прориватися до Трухільйо відразу після викрадення). Після того, як здійнятий нашим резонансним злочином рейвах уляжеться, можна буде вночі одним ривком домчати до Трухільйо і передати слона Педро Суфісьєнтесу. А далі він хай робить з ним усе, що хоче.