Замок у Карпатах - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 8

Перший обізвався доктор:

— Пане лісничий, мусимо поговорити, але поважно.

— Слухаю вас, — відповів Микола.

— Думаю, що ми тому зробили собі півгодини відпочинку, щоб набрати сил…

— Очевидно.

— І вернемося до Версту…

— Ні, підемо до замку.

— Але ж, Миколо, ми вже шість годин ідемо й перейшли щойно половину дороги; поки дійдемо до замку, буде ніч, а вночі чей же не будемо оглядати замку…

— Почекаємо до рана.

— Де?

— Просто переночуємо в замку!

— В замку? — закричав доктор. — Ви хіба збожеволіли, Миколо! Я мав би ночувати в тому чортівському замку? Ніколи!

— Ви обіцяли, пане доктор, що підете зі мною.

— Вдень так, але не поночі!

— Ну, то робіть собі, що хочете, вертайтеся навіть і в село, про мене, бо я йду!

Доктор задумався: лишитися тут самому вночі, що буде, певно, дуже темна — страшно; вертатись тими дебрами та лісами до Версту — ще гірше — можна заблукати. І він спробував ще раз переконати товариша.

— Знаєте добре, дорогий Миколо, що я не лишу вас самого, прошу вас, обіцяйте мені, що не підемо вночі до того проклятого замку.

— Цього не можу вам обіцяти, бо мушу переконатися, що там є…

— Переконаєтеся завтра, а тепер переночуймо тут. За дві години буде шоста, смеркнеться, ще заблукаємо де або наскочимо на ведмедів!

— На ведмедів я маю рушницю, а ви пістолю, пане докторе. Заблукати не заблукаємо, бо будемо йти знову потоком Няди, а щоб за дня ще зайти, то вже ходім!

— Миколо! Бійтесь Бога, ми ще зовсім не відпочили, мене кожна кісточка болить, не стану на ноги!..

Лісничий устав:

— Бачу, що ви не хочете йти. До побачення!

— Господи, Миколо! Послухайте ще! Підемо завтра!

— Я сказав, що хочу в замку ночувати й буду ночувати.

— Ні! — кричав доктор. — Я вас не пущу! Він не знав уже, що говорить. Лісничий не відповідав, закинув наплечник, рушницю взяв на рам’я й пустився до потока Няди.

— Підождіть, підождіть! — кричав доктор. — Чорт не чоловік… Вже йду… йду…

І він побіг на своїх коротких ніжках за лісничим.

Була четверта година зполудня. Сонце хилилося до заходу, а його скісне проміння падало на верхи гір Плази. Щоби пускатися тепер у дорогу, треба було бути справді відважним.

На скельнім грунті високорівні росли карлуваті смереки, сосни й косодеревина. Ноги мандрівників потопали в моху й сковзувалися на покрученому корінні дерев. Вони п’ялись на стрімкі скелі й не один раз мусів лісничий витягати бідного доктора з провалля. Природа ставала щораз більш дика; на скелях росли тільки нарізно кущі косодеревини. Подальше видно було вже голі скелі й обриси замку.

Пройшовши ще кілька стіп дороги за потоком Няди, лісничий виліз на круглий верх високорівні, а вхопивши доктора за комір, витягнув і його на гору. Бідний доктор уже зовсім охляв і впав на землю, мов мішок.

Тим часом лісничий оглядав замок.

Він побачив сірі мури старої будівлі за широким валом і кам’яну браму, що була замкнена, й піднесений звисний міст.

Скрізь було тихо. Не було нікого ані на замковому подвір’ї, ані на терасі, ані на баштах. Дим теж не підіймався з коминів.

Почало смеркатися й вечірні тіні окутали замок.

— Миколо, — просив доктор, — самі бачите, що це було б неможливе йти тепер до замку. Як спустимо у темряві такий тяжкий міст або як створимо браму?

Лісничий не відповідав. Він роздумував над словами доктора і прийшов до переконання, що справді краще підождати до рана, бо наомацьки не можна нічого зробити.

VI

Блідий півмісяць зник майже зразу по заході сонця. Зі заходу надтягнули хмари й закрили небо. Гори почорніли, а замок укрився нічною пітьмою.

Ніч заповідалася дуже темна, але на щастя лісничого й доктора, що мали провести її під голим небом, погідна.

Тут на горі не було жодного дерева; тільки скелі й каміння.

Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння занесли тут у своїй шерсті козацькі коні ще тоді, як козаки гарцювали по Заліссю.

Лісничий і доктор почали шукати якогось захисного місця, де можна б переночувати.

— Нема чого й шукати… — зітхав доктор, пригадуючи собі свою вигідну постіль і теплу кімнату.

— Не нарікайте ж так вічно, — сказав лісничий.

— Я не нарікаю. Але це вимріяне місце, щоб набавитися ревматизму.

З південного заходу почав дути холодний вітер і треба було сховатися перед ним за стінами скель.

Вони підійшли до одної великої скелі, що була зверху зовсім плоска. Подобала на кам’яну лавку. Такі лавки з каменя можна надибати часто при заліських дорогах. В камені є викопана заглибина, а в ній посуда з водою, що її селяни все змінюють так, щоби подорожній, що сяде відпочити, міг покріпитися свіжою водою.

Скеля, що до неї добилися лісничий і доктор, мала також таку заглибину на воду, яку двірська служба все змінювала, коли князь Рудольф мешкав ще на замку. Тепер лавка була обросла мохом і травою.

З одного боку стояв коло неї кам’яний, похилений від старості, хрест.

Доктор подумав собі, що цей хрест буде берегти їх перед усякими лихими силами; рівночасно почало йому здаватися, що чорт є напевно на тій горі й то десь недалеко від них.

А коли уявив собі, що їм доведеться цілу ніч пересиділи тут, то його аж зморозило.

Потім прийшла йому до голови ще одна думка: того дня був вівторок, то значить лихий день тижня, коли то ні один мешканець Версту не виходить по заході сонця з хати; а він був так далеко від хат та ще в якому місці! Ні! Як він міг про це забути, вихочи рано з села? Напевно була в тому рука нечистого.

Так роздумуючи, побачив доктор, що лісничий розв’язав наплечник і забрався спокійно до їжі; тоді й він подумав, що найкраще буде покріпитися. Добрий кусник хліба й чарка сливовиці заспокоїли його голод, але не заспокоїли його остраху.

— Тепер спати, — сказав лісничий, підкладаючи собі наплечник під голову.

— Спати?

— Добраніч!

— Добраніч, дай Господи, щоби ця ніч була для нас справді добра…

Микола, не маючи охоти до балачки, не відповів докторові нічого й за хвилину захропів.

Доктор тільки забурмотів невдоволено, почувши його спокійний віддих. Хоч перетомився, не міг ані на хвилину замкнути очей; все здавалося йому, що щось бачить у пітьмі, що чує якісь шепоти, стогони, все мусів надслухувати. Тремтів цілим тілом, а години во-ліклися в безконечність.

Якщо він міг би заговорити, поділитися з кимсь своїми спостереженнями, йому було б легше, та що ж: Микола спав, мов забитий, і навіть не ворухнувся.

Північ — найстрашніша година ночі, година нечистого, година духів!

Доктор відходив від себе; не розбирав уже, що було дійсністю, а що тільки сонним привидом.

Перед його очима танцювали скелі, дерева, якісь тіні, якісь світла й вкінці він почув, як у замковій каплиці хтось ударив у дзвін.

— Дзвін… — говорив він, — дзвонить у замку.

З великого переляку й зворушення вхопили доктора дрижаки.

Але й лісничий пробудився й почав наслухувати, дивляючися в нічну пітьму, що огорнула замок.

— Дзвін… дзвін… — повторював доктор, — чорт дзвонить…

Лісничий не відповідав.

Враз почувся від замку різкий свист і в одній башті блиснуло світло, освітлюючи цілу високорівню разом з тою скалою, що під нею лісничий і доктор сиділи.

— Миколо… Миколо… — зверещав доктор, — погляньте на мене!… Чи я не є вже таким мерцем, як ви?…

І справді, вони на таких подобали. Оба мали зеленкуваті бліді обличчя, розбурхане волосся й вирячені очі.

Лісничий вдивлявся у замок, а бідний доктор вмирав зі страху.,

Але світло миттю погасло, дзвін замовк і високорівню Оргаль оповила наново тиша й нічна пітьма.

Ані один, ані другий не пробували вже спати; лісничий встав і, спертий об скелю, дожидав світанку, глибоко задумавшися.