20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 90

У липні 1865 року Жуль Верн одержав листа від Жорж Санд із подякою за надіслані романи «Подорож до центру Землі» і «Від Землі до Місяця». Молодий автор був зворушений прихильністю великої письменниці. Та особливо йому запала в душу одна фраза з її листа: «Сподіваюся, що незабаром Ви поведете нас у морські глибини і Ваші герої мандруватимуть у підводних апаратах, удосконалених Вашими знаннями та фантазією». Заповітне бажання оспівати бентежну морську стихію знову спливло з глибин свідомості. Настав час реалізувати велику мрію.

Отож первісним сюжетом книжки було море й любов до нього. Однак Жуль Верн був змушений визнати, що морські хвилі, шторми — це тільки поверхня, зовнішня оболонка; аби заволодіти серцем Амфітріти[93], пізнати всю її чарівність, треба проникнути в глибини морської товщі й дослідити безодні, де заховані незліченні багатства. «Підводна мандрівка» — таким був задум роману, але назва кілька разів змінювалася: «Мандри під хвилями океану», «25 000 льє під водою» й нарешті «20 000 льє під водою». Але як обернути мрію на реальність?

І письменник заходився ретельно вивчати наукові праці про підводне плавання. У старому морському журналі за 1820 рік він натрапив на статтю, де йшлося про перші в світі «підводні човни».

У середині 50-х років XVII століття французький монах Фурньє побував на Запорізькій Січі, й ось що він розповів про «підводні піроги» козаків: просмолений човен перевертався, до його бортів прив'язувалися мішки з піском; повітря, яке залишалося під дном човна, вистачало, аби кілька чоловік могли непомітно підкрастися по мілководдю до ворога.

Перший справжній підводний човен з металевою обшивкою збудував американський механік Вашнелл. «Черепаха» — таку назву одержав цей човен — нагадувала яйце, що складалося з двох половинок, скріплених болтами, й приводилося в рух веслувальним гвинтом, який обертався з допомогою руків'я. «Черепаха» загинула на рейді Нью-Йорка при спробі підірвати англійський корабель «Ігл».

1797 року, в розпал війни Франції проти Англії, американський інженер Роберт Фултон запропонував французькому урядові свій проект підводного човна. Човен мав видовжену сигароподібну форму, мідний корпус був скріплений залізним каркасом. Коли човен спливав на поверхню, то складана щогла з вітрилом перетворювала його на звичайний надводний корабель. Жуль Верн добре вивчив конструкцію підводних човнів тогочасних винахідників Аунлея, Бауера, а корабель «Плонжер» — справжній гігант — письменник бачив на власні очі.

Від «Черепахи» до «Плонжера» минуло майже 90 років, але підводні човни все одно були неповороткі, повільні, а головне — не вміли зберігати рівновагу під водою. Найбільші труднощі були пов'язані з відсутністю механічного двигуна й надійної системи управління. «Наутілус», створений уявою Жуля Верна на сторінках роману, втілював у життя тогочасні наукові ідеї підводної навігації. Демонструючи досягнення науки й техніки в майбутньому, письменник оснащує підводний човен потужним електричним двигуном, про що тодішні винахідники могли тільки мріяти. Перший підводний човен, який приводився в дію електричним струмом, з'явився лише через двадцять років після того, як Жуль Верн опублікував свій роман!

Довжина «Наутілуса» — 70 метрів, ширина — 8 метрів, водотоннажність — 1500 тонн. У часи Жуля Верна ці цифри вражали, нині вони приблизно відповідають розмірам середнього підводного човна. Подвійний корпус «Наутілуса» — геніальний здогад Жуля Верна. Такий підводний човен уперше збудував французький інженер Лефеб через тридцять років після виходу роману «20 000 льє під водою» в світ.

Підводні човни були покликані до життя військовими потребами. Американський конструктор Саймон Лейк назвав «Наутілус» капітана Немо першим цивільним підводним човном. Його так захопила ідея Жуля Верна, що він присвятив дослідженням у цій галузі все своє життя.

Без сумніву, «Наутілус» капітана Немо посідає певне місце в історії підводної навігації, оскільки Жуль Верн зумів правильно визначити шляхи її подальшого розвитку й стимулював роботу винахідницької думки. Та все ж «Наутілус» — явище літературне, тому що основним завданням письменника було втілення його власних уявлень про майбутні досягнення науки і техніки в художні образи.

У березні 1869 року було розпочато публікацію роману «20 000 льє під водою» в паризькому «Журналі виховання та розваг» з передмовою автора: «Сподіваюся, що й ця подорож під водами океану збагатить і зацікавить читачів так само, як і попередні, коли не більше… Бажання хоч би там що відкрити цей цікавий, вигадливий, майже невідомий світ коштувало мені неабияких зусиль і труднощів». Складність, за зізнанням самого Жуля Верна, полягала в тому, щоб «зробити правдоподібними зовсім неймовірні речі». А щоб переконати своїх сучасників, письменникові недостатньо було подати вагомий «реалістичний матеріал», — треба було змусити читачів мандрувати в уяві разом на підводному човні. Для цього він застосовує певні художні засоби.

По-перше, розповідь у романі ведеться від першої особи: професор Аронакс, працівник Паризького музею природничої історії, автор багатьох робіт з океанології, змальовує те, що він насправді бачив під водою.

Основним чинником «переконливості» є наукові дані, якими рясніє роман. Взяті з наукових праць відомості й детальні описи підводної флори та фауни, будови морського дна подаються в романі цілими блоками через певні інтервали, що цілком засвідчує реальність незвичайної подорожі. Це саме стосується й посилань на історичні події, а також конкретні географічні маршрути «Наутілуса».

Тут доречно нагадати, що творчою мрією Жуля Верна була поема про море. Наукових описів для цього було замало, і тут на авансцену роману виступають міфічні та романтичні мотиви.

Професор Аронакс — солідний учений, спокійна, врівноважена людина — раптом залишає звичне середовище й, охоплений якимось містичним прагненням, мов міфічний герой, їде на пошуки невідомого чудовиська: «Я відразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя — вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати від неї людство». Буквально в останню хвилину він підіймається на борт фрегата «Авраам Лінкольн»: «… коли б я загаявся хоч із чверть години, фрегат одплив би без мене і я не взяв би участі в цій незвичайній, дивній, неймовірній мандрівці, найправдивіше змалювання якої можна вважати вигадкою».

Таким чином, випадок відіграв роль Провидіння, героя «визначено», він — обранець долі. Символічно навіть те, що досягнена мета героя суттєво відрізняється від його початкових намірів. Роман закінчується словами: «Ще шість тисяч років тому «Еклезіаст» запитував: «Хто спромігся будь-коли виміряти глибину безодні?» Відповісти йому з усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».

Знання стає пізнанням, і Аронакс зазнає справжнього перетворення. Вирваний зі свого середовища — невтаємниченого світу, він опиняється в обмеженому просторі «Наутілуса», який, власне, і є засобом прилучення до таємниць вищого порядку. У романі часто вживається епітет «чудесний» для характеристики видовищ, що не просто розраховані лише на капітана Немо й Аронакса (Консель і Нед — випадкові учасники загадкової подорожі, вони не усвідомлюють глибинної суті того, що їм дароване волею долі), а й мають символічний зміст. Так, у підводних лісах острова Креспо все «навпаки», геть порушено закони земного світу. Це свідчення того, що підводний світ — священний. Подібне значення мають і скарби (незвичайна перлина, золото затоки Віто), «вершина» Атлантиди; разюче видовище злиття двох стихій — вогню й води, коли потоки лави підводного вулкана спадають у лоно океану: повернення до витоків дійсно-таки магічне — герой «ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини»; інша висота — Південний полюс, незаймана земля як символ міфічного оволодіння світом.