20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 84

Я вже сказав, що «Наутілус» відхилився на схід, певніше — на північний схід. Кілька днів, то занурюючись, то виринаючи, блукали ми океаном у тумані, такому небезпечному для мореплавців. Туман цей з'являвся здебільшого тому, що танули льоди і постійно насичували вологою повітря. Скільки тут, довго блукавши наосліп у прибережних водах, загинуло кораблів, що так і не помітили невиразних вогнів на суходолі! Скільки катастроф сталося через цей непроглядний туман! Скільки суден налетіло на скелі, коли завивання вітру заглушувало гуркіт валів! Скільки зіткнулося кораблів — попри всі сигнальні вогні, застережні гудки і тривожне бамкання дзвонів!

Саме тому дно тутешнього моря скидалося на поле бою, де лежали всі жертви океану: і давні, замулені, і свіжі, що в сяйві «Наутілусового» прожектора виблискували залізом та міддю.

А скільки суден загинуло разом зі всією командою, із юрбами емігрантів у таких занотованих статистикою місцях, як мис Рас, острів Сен-Поль, протока Бель-Іль, бухта Святого Лаврентія! Скільки жертв внесено до жалобного списку по лініях морського сполучення — пароплавів Монреальської компанії та Королівської пошти! «Наутілус» плив поміж цих скорботних останків, мовби роблячи огляд мерців.

П'ятнадцятого травня ми наблизилися до південного краю Ньюфаундлендської мілини. Ця мілина утворена морськими намулами, скупченням органічних решток, що їх понаносив з екватора Гольфстрім, а з Північного полюса — холодна протитечія, яка огинає американські береги. Тут також згромаджуються пливучі крижані брили, занесені під час льодоходу. На цій обмілині — ціле кладовище риб, молюсків чи зоофітів; їх гинула сила-силенна.

Море поблизу Ньюфаундлендської мілини неглибоке — кількасот брасів. Але на південь дно раптом провалюється до трьох тисяч метрів завглибшки. Тут Гольфстрім ширшає, розливається, власне, стає морем, але втрачає свою швидкість і тепло.

Згадаю про риб, бачених у цих водах: кіклоптерів, метр завдовжки, з чорною спиною і жовтогарячим черевом; великих упернаків з роду смарагдових мурен — вони славляться своїм смаком; окастих караків, з головою, подібною до собачої; в'юнів, бичків-бульро, або чорних бобирів, двадцять сантиметрів завдовжки; довгохвостих швидкоплавних макрурів із сріблястим полиском та інших.

І ще одна риба попалася до сітей — зухвала, смілива, дужа, із шпичаками на голові й колючками на плавцях, справжній скорпіон два-три метри завдовжки, лютий ворог в'юнів, тріски, лосося. Це бичок північних морів; в нього горбкувате буре тіло й червоні плавці. Матроси «Наутілуса» добре поморочилися біля цієї риби, що завдяки особливим зябровим покришкам захищає свої дихальні органи від повітря і здатна якийсь час жити поза водою.

Згадаю — по пам'яті — ще боскієнів, невеличких рибок, які подовгу пливуть за суднами в північних морях; верховодок-оксірінхів, що водяться тільки на півночі Атлантики, та скорпен. Але найрясніше було тут тріски — ми впіймали цю рибу в найлюбішому їй місці — на невиснажній Ньюфаундлендській мілині.

Тріска, власне, — гірська риба, бо ж Ньюфаундленд — не що інше, як підводна гора. Коли «Наутілус» плив крізь великі зграї цих риб, Консель здивовано вигукнув:

— Диви! Це тріска! А я гадав, що вона така сама плеската, як і ліманда або ж камбала.

— Ото дивак! — відповів я. — Тріска буває плеската лише в крамниці — вона потрапляє туди вже випатрана і сплющена. А в воді тріска така сама веретенувата, як головень, і чудово пристосована до тривалого плавання.

— Охоче вірю панові професору. Але скільки її тут — сила-силенна! Мурашник та й годі!

— Е, друже мій, тріски було б куди більше, якби не її вороги — скорпени й люди. Знаєш, скільки ікринок викидає одна самиця?

— Певно, тисяч п'ятсот.

— Одинадцять мільйонів, друже мій.

— Одинадцять мільйонів! Ну, в це я зроду не повірю, доки не порахую сам.

— Можеш порахувати. Але краще повір мені й не марнуй часу. Французи, англійці, американці, норвежці, данці ловлять тьму-тьмущу тріски. Споживають її дуже багато, і якби ця риба не була надзвичайно плодюча, її давно б уже винищили в усіх морях. Тільки в Америці п'ять тисяч суден із сімдесятьма п'ятьма тисячами команди ловлять тріску. Кожне судно виловлює сорок тисяч рибин, а всі разом — двадцять п'ять мільйонів. Стільки ж виловлюють і біля норвезьких берегів.

— Гаразд, — сказав Консель, — здаюся на пана професора. Я їх не рахуватиму.

— Кого?

— Одинадцять мільйонів ікринок. Але дозволю собі одне зауваження.

— А саме?

— Якби зі всіх ікринок виходила мільга, то вистачило б чотирьох тріскових самиць, щоб нагодувати Англію, Америку й Норвегію.

Коли ми пропливали над самою Ньюфаундлендською мілиною, я добре роздивився рибальське знаряддя на тріску: довгі вудки, оснащені двомастами гачків, — кожний човен викидає їх дюжинами. Вудка опускається на дно з допомогою невеличкої кітви; горішній кінець тримається на поверхні корковим поплавцем. «Наутілусові» доводилося спритно маневрувати серед цієї підводної сітки.

А втім, ми не барилися в тих людних місцях. Невдовзі «Наутілус» вийшов на сорок другий градус північної широти. Це — широта Сен Джонса на Ньюфаундленді та Гарте-Контента, де кінчається трансатлантичний кабель.

«Наутілус» не пішов далі на північ, а повернув на схід, так начебто мав намір простувати рівниною, де лежав цей телеграфний кабель; дно її безліч разів промацувалося, і тому рельєф точно визначений.

Сімнадцятого травня за п'ятсот миль од Гарте-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів, я помітив на ґрунті кабель. Я не сказав Конселеві, що воно таке, і той спершу подумав — то морська гадюка — та й заходився, своїм звичаєм, класифікувати її. Та я розчарував добрягу, а щоб утішити його, розповів, як укладали кабель.

Перший кабель прокладено протягом 1857–1858 років; але, передавши із чотириста телеграм, він перестав працювати. 1863 року інженери зробили новий кабель, три тисячі чотириста кілометрів завдовжки, вагою чотири тисячі п'ятсот тонн, і повантажили його на корабель «Грейт-Істерн». Почалося прокладання — і знов невдача.

Двадцять п'ятого травня «Наутілус», занурившись на глибину три тисячі вісімсот тридцять шість метрів, опинився саме в тому місці, де порвався кабель. Це сталося за шістсот тридцять вісім миль од Ірландії. О другій годині пополудні помітили, що зв'язку з Європою немає. Інженери-електрики на борту постановили спершу розтяти кабель, а тоді витягти його; близько одинадцятої години вечора вони витягли в пошкодженому місці кабель, з'єднали його і знову опустили в море. Але по кількох днях кабель порвався вдруге, і цього разу добути його з океанських глибин не вдалося.

Та інженери не відступилися. Відважний Сайрус Філд, ініціатор того підприємства, який важив усім своїм статком, запропонував нову підписку, її зразу було здійснено. Виготовили новий, досконаліший кабель. Пучок провідників у гумовій ізоляції для більшої певності покрили текстильною сорочкою і взяли в металеву арматуру. Тринадцятого липня 1866 року «Грейт-Істерн» знову виплив у море.

Все начебто було гаразд. Та не обійшлося без пригоди. Розмотуючи кабель, електрики помітили в декількох місцях недавно забиті цвяхи, певно, з наміром пошкодити серцевину. Капітан Андерсон скликав офіцерів та інженерів. Обміркувавши подію, вони об'явили: впійманого винуватця без суду викинуть у море. Відтоді злочинних спроб не було.

Двадцять третього липня «Грейт-Істерн» перебував десь за вісімсот кілометрів од Ньюфаундленду, аж раптом з Ірландії надійшла телеграма про замирення, укладене між Пруссією та Австрією по битві під Садовою. А двадцять сьомого липня команда судна вгледіла крізь туман гавань Гартс-Контент. Прокладання щасливо завершилося.

Я, звичайно, не сподівався побачити електричний кабель у тому самому стані, яким вийшов він із майстерень. Довжелезна гадюка, обліплена черепашковими скалками, лежала в кам'янистій оболонці, що захищала його проти молюсків-точильників. Кабель лежав на дні, недоступний морським хвилям, під тиском, сприятливим для електричних імпульсів — вони передавалися від Америки до Європи за тридцять дві сотих секунди. Кабель, безперечно, служитиме довіку, бо помічено: гумова ізоляція, перебуваючи в морській воді, дедалі міцнішає.