20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 81

— Може, це той самий, що попався «Алектонові»? — сказав Консель.

— Ні,— заперечив канадець. — Цей же цілий, а тому відтято хвоста.

— То байдуже, — промовив я. — Мацаки і хвіст у цих тварин можуть знову відростати, а за сім років кальмар Буге, відома річ, нажив собі нового хвоста.

— Ну, не цей, то, може, котрий із отих! — відповів Нед.

Я обернувся. Так, біля правого вікна з'явилися кілька спрутів. Порахували — сім. Вони пливли при судні. Було чути, як спрути скрегочуть дзьобами по залізній обшивці. Чудова нагода роздивитися їх!

Я малював далі. Страхіття рухались так само швидко, як «Наутілус», і тому здавалися нерухомими; я міг би накреслити їхні обриси просто на шибі. Тим паче — ми пливли з помірною швидкістю.

Раптом «Наутілус» зупинився. Від різкого поштовху корпус затремтів.

— Невже на щось наскочили? — запитався я.

— В кожному разі,— відповів канадець, — ми вже минули цю перешкоду, бо пливемо знову.

На кальмара вдалося закинути зашморг.

«Наутілус» тримався на воді, але не рухався з місця. Гвинтові лопаті завмерли. Минула якась хвилина — і в салоні появилися капітан Немо та його помічник.

Я вже давненько не бачив капітана. Він видався мені похмурим. Не обзиваючись, а може, й не помітивши нас, він наблизився до вікна, глянув на спрутів і щось сказав помічникові. Той вийшов. Незабаром віконниці зачинилися. Стеля засвітилась.

— Цікава колекція спрутів, — мовив я до капітана невимушеним тоном аматора, що дивиться крізь скло акваріума.

— Так, професоре, — відповів капітан, — і зараз ми станемо з ними до рукопашного бою.

Я глянув на капітана. Мабуть, я чогось не дочув.

— Рукопашного? — проказав я.

— Так. Зупинився гвинт. Певне, між його лопатями застрягла кальмарова щелепа. Це заважає нам плисти.

— Що ж ви гадаєте робити?

— Виринути на поверхню і перебити всю оту нечисть.

— Це не так просто.

— Авжеж. Електричні кулі безсилі проти м'якого тіла спрутів — нема достатнього опору, щоб кулі ті розривалися. Але ми пустимо в діло сокири.

— І гарпун, капітане, — додав канадець, — коли не відмовитесь од моєї допомоги.

— Я її приймаю, містере Неде.

— Ми теж пристаємо до вас, — мовив я, і всі ми попрямували до головного трапа.

Там уже стояло десятеро озброєних абордажними сокирами матросів. Ми з Конселем узяли й собі сокири. Нед Ленд ухопив гарпуна.

«Наутілус» виплив на поверхню. Один матрос узявся відгвинчувати люкові шворні. Тільки-но їх було відкручено, як люк розчахнувся: видно, спрут уже встиг присмоктатися до нього. Тут же в отвір ковзнув, ніби гадюка, довгий мацак, а зверху метлялися ще двадцять. Капітан Немо враз одрубав страшного мацака, що, звиваючись, скотився східцями вниз.

Тимчасом як ми поспішали один поперед одного на палубу, два інших мацаки впали на моряка, котрий ішов перший, і з страшною силою підняли його в повітря.

Капітан скрикнув і метнувся вперед. Ми кинулись слідом.

Яке видовище! Сердега прилип до присиснів і з примхи велетенського мацака метлявся в повітрі. Він задихався, хрипів, волав: «Пробі! Рятуйте!» Слова ці, мовлені по-французьки, приголомшили мене. Отже, я мав на судні земляка, а може, й кількох! Його розпачливий крик я чутиму все життя!

Безталанник гинув. Хто може вирвати його із тих обіймів? Одначе капітан кинувся на спрута і відрубав йому ще одного мацака. А помічник люто змагався з іншими страхіттями, які лізли на борт «Наутілуса». Матроси рубали їх сокирами. Канадець, Консель і я вганяли нашу зброю в м'ясисті туші. Повітря сповнилося міцним духом мускусу. Жах та й годі!

Це був велетенський кальмар.

На хвильку я був повірив, що бідолаху матроса пощастить одірвати від присиснів. Із восьми мацаків уже сім відрубано. Лише один звивався в повітрі, вимахуючи своєю жертвою, неначе пір'їною. Та коли капітан Немо і помічник метнулися до спрута, той випустив струмінь чорної рідини із міхура, що знаходиться в його шлункові. Ми враз осліпли. А як чорна хмара розвіялася — не було й сліду ні спрута, ані мого безталанного співвітчизника!

З якою люттю, як нестямно кинулися ми тоді на почвар! На палубі «Наутілуса» було десять — дванадцять спрутів. Ми шматували й сікли зміясті цурпалки, що звивалися в потоках крові й чорної рідини. Здавалося, липучі мацаки відростали знову, мов голови гідри. Недів гарпун за кожним махом впинався в синьо-зелені очі потвор і пробивав їх. Та раптом страхітливі мацаки звалили з ніг мого відважного товариша.

О, як тільки не розірвалося мені серце! Над канадцем уже повис жахливий дзьоб. Я кинувся до Неда, але капітан мене випередив. Його сокира ввігналася у величезні щелепи спрута, а чудом врятований канадець схопився на ноги і вгородив гарпуна в самісіньке серце потвори.

— Я повинен був сплатити борг! — сказав канадцеві Немо.

Нед мовчки вклонився.

Бій тривав чверть години. Переможені страхіття, побиті й покалічені, нарешті покинули поле бою й зникли у хвилях.

Капітан Немо, весь закривавлений, стояв непорушний біля прожектора. Дивився на море, що поглинуло одного з його товаришів, і рясні сльози котилися йому з очей.

XIX

ГОЛЬФСТРІМ

Ніхто з нас ніколи не забуде цієї жахливої події, що сталася двадцятого квітня. Я описав її під упливом тяжкої врази. Спершу я сам переглянув написане, а тоді прочитав Конселеві та канадцеві. Вони сказали: події змальовані точно, але їм бракує ефекту. Тільки мавши хист нашого славетного поета, автора «Трудівників моря»87, можна б описати це страхітливе видиво.

Отже, капітан Немо плакав, дивлячись на море. Горе його було безмежне. За нашого перебування на борту «Наутілуса» це загинув уже другий його матрос. І якою смертю! Задушений, розчавлений, спотворений страшними мацаками, потовчений залізними щелепами, він навіть не спочиватиме між своїми товаришами в спокійних водах на кораловому кладовищі.

Мені й самому запекло біля серця, коли я почув одчайдушний зойк бідолахи. Нещасний француз, забувши умовну мову, заволав мовою батьківщини й рідної матері, аби востаннє позвати допомогу! Тож серед «Наутілусової» команди, душею й тілом відданої капітанові Немо, людей, що так само, як і він, порвали зв'язки з людьми, був і мій співвітчизник! Чи він сам-один представляв Францію в цьому таємничому товаристві?

Капітан Немо вернувся до себе в каюту, і знову якийсь час я його не бачив. Але про його тугу, розпач і безнадію я міг судити з поведінки судна, бо ж капітан Немо — його душа, бо ж настрій капітана завше передавався його кораблеві! «Наутілус» уже не тримався певного напряму. Він плив, мов труп, здавшися на волю хвиль. Гвинта давно звільнили, та він майже не служив суднові. «Наутілус» ішов навмання. Капітан ніяк не міг покинути місця останнього бою, розлучитися з морем, що поглинуло його товариша!

Так минуло десять днів. Тільки першого травня «Наутілус» знову взяв курс на північ і незабаром проминув Лукайські острови поблизу входу до Багамської протоки. А тоді поплив за течією найбільшої морської ріки — в неї є свої береги, своя риба і своя температура. Мова йде про Гольфстрім.

Це справжня ріка, яка вільно плине серед Тихого океану. Води її не змішуються з океанськими. Вони також солоні, солоніші за морські. Пересічна глибина течії три тисячі футів, ширина — шістдесят миль. Подекуди швидкість течії сягає чотирьох кілометрів на годину. Постійний об'єм її води більший за об'єм усіх рік земної кулі.

Справжнє джерело Гольфстріму, відкрите капітаном Морі, його, так би мовити, вихідна точка — в Гасконській затоці. Саме там Гольфстрімові води, ще ледве нагріті й майже безбарвні, починають формуватися. Вони плинуть на південь, уздовж берегів Екваторіальної Африки, де їх нагріває проміння тропічного сонця, перетинають Атлантичний океан, доходять до мису Сан-Рок на бразильському березі; тут течія розгалужується надвоє: частина завертає до Антильських островів, де вода нагрівається ще дужче. Потім Гольфстрім бере на себе роль зрівноважувача температури й починає змішувати тропічні води з північними: нагріта сонцем у Мексиканській затоці, течія підіймається на північ до американських берегів, доходить до Ньюфаундленду. Тут завдяки Девісовій протоці Гольфстрім відхиляється й знову повертає до океану, креслячи одне з найбільших кіл на земній кулі. Близько сорок третього градуса розгалужується на два рукави; один під спонукою північно-східного пасату повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів; другий, нагрівши береги Ірландії та Норвегії, йде далі, до Шпіцбергену; тут температура його падає до чотирьох ступнів, і тут утворюється море Північного полюса, вільне од криги.